Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“А може, воно вже виросло — те покоління, що не знає смаку рабської юшки?” · с. 11сторінка оригіналу ↗

«ДВАДЦЯТЬ ПЕРЕВТІЛЕНЬ» У МАНДРІВЦІ ДО СОНЦЯ

Слово Просвіти, №03 за 2008 рік

Наталя МАФТИН, кандидат філологічних наук, м. Івано-Франківськ Юнка, яка “інколи нагадує метелика”, іноді “схожа на оленятко з великими зеленими очима”, а часом — на “хитрого бешкетника”, що “одягає шапку а ля Буратіно”. Такою бачать її улюблені гімназійні вчителі. Такою постає лірична героїня на сторінках її першої поетичної збірки з багатообіцяючою назвою “Передчуття”. Макар Оля, вона ж — “просто Макароля”, своєю першою збіркою викликає в читача передчуття народження справжнього Поета. Передчуття дотику до таємниці неповторного, пізнання світу в собі. У її творах відлунює Шевченків і Стусів біль за Україну — і власна, вже зовсім не дитяча гіркота: “То так дико — свою Батьківщину/Віддавати чужинцеві в борг” (“Україна”). А ще живе свята віра, що “лише тут можна дихати./ І можна залишатися справді живим”. І, як сакральний, прапервозданний простір, всесвіт у мініатюрі — “іma- go mundі” — постає рідний Івано- Франківськ (Станиславів) і рідні Карпати. Юна авторка збірки відчуває ностальгію за барвистим світом гімназійної юності й водночас — порив вітру, що напинав вітрила першовідкривачів незвіданих материків. Та навіть коли “до зірок — півподиху”, найважливіша, найжаданіша мандрівка у її житті — то “двадцять перевтілень” у рідному Станиславові, цьому центрі Галактики чи й Всесвіту (“Двадцять моїх перевтілень”). Уявлення про першу збірку Ольги Макар було б неповним, якщо обминути одну з найважливіших тут тем: болючу для української екзистенції тему еміграції. “Мої родичі/втікають за кордон,/мої друзі втікають./Втікають, здається, всі/(скоро нікому буде/перевертати клепсидру,/щоб час/ще минав)”. У душах співвітчизників, які в заокеанських мандрах шукають нову батьківщину, авторка намагається розбудити притлумлену вічною гонитвою за матеріальними благами генетичну пам’ять роду. Їй болять кордони, що “стомилися бути щодня перекреслені” “такою кількістю людей, що сюди не повернуться”. Для неї любов до України — то високе небо Свободи на Майдані в помаранчевому листопаді. Читаючи щирі, по-дитячому беззахисні рядки, ловиш себе на думці: а може, воно вже виросло — те покоління, що не знає смаку рабської юшки? Бо всупереч тому, що тут ще “дурять, брешуть і крадуть”, воно свідоме свого вибору бути вірними Україні в її найважчі часи. Воно має аристократичне відчуття своєї закоріненості. Ольга щира в освідченні Івано- Франківську, і тому всі її мрії про навколосвітні подорожі й космос, про мандрівку до сонця закономірно завершуються “знаходженням” “себе справжньої”, що дорівнює “гострому бажанню послухати скрипку на стометрівці” (“Як добре, що всі мої мрії…”). Можна сказати, що Оля “зав’язується” на добру урбаністичну поетку: вона вміє слухати місто, відчувати ритм його вулиць, розуміє пантоміму його дійства. У юної поетки є власна таємниця вичакловування передчуття справжнього дива, тому слово (а інколи й шепіт) у неї має “запах золотого вогню”; а відчути себе щасливим можна, здолавши заскорузлі рамки часу — “десь між сьогодні і завтра”. І знає, що над щасливими по-справжньому час втрачає магічну владу, а для щастя треба “…лиш відстані (…) Хоч трішечки містики й неба”. Тому й експериментує з часопростором, іноді відкидаючи час, бо Вічність — тільки простір. На сторінках її першої книжки промениться чистий світ дитинства, тут бунтує проти канонів та стереотипів “дорослого світу”, тут є й філософська заглибленість у найсуттєвіші проблеми буття, яка виливається в афористично-містке розмежування справжніх і сфальшованих цінностей. Я вперше побачила її на станиславівській “стометрівці”. Вона тримала білий зшиток: це був її щит і забороло — і водночас частинка серця… Перша книжка, щойно з типографії. — Олю, — кажу подумки цій тендітній, як квітка підсніжника, дівчинці. — Нехай на твоєму шляху ніколи не буде жодних зрад. І хай нам усім легко дихається і живеться радісно у нашій Україні. Ольга МАКАР, м. Коломия *** На твої плечі знов падає перший сніг На губи, долоні, на коси… Тікаєш… Щоб час за тобою не встиг Сльози мов роси Стають на морозі сніжинками Хай спиниться часі зникнуть годинники Хай зупиниться відлік Це все не для нас Нам треба лиш відстані І крок, згодом — біг Хоч трішечки містики й неба… А з нього хай падає повільно і ніжно перший прозорий сніг *** Хлопці — папір. З них можна робити ориґамі. Ти мій листок, ти мій майбутній твір. І ти — весь світ — у тонах і гамі. Ти мій шедевр. Моє майбутнє диво. Твій голос, погляд, твої манери… Я все творю. І все — красиво. Ти потребуєш мого олівця. Я — твоєї відсутності. Не з’являйся… Намалюю тебе у сутінках… Я НЕ ДОРОСЛА!!! Я не доросла! Зовсім не доросла! Я ще не належу до тих людей, що підпорядковуються канонам, правилам і стереотипам, що не вміють по-справжньому радіти життю і задзьобують насмерть білих ворон. Я не така!.. Гляньте — у мене ще є веснянки на носі, я й досі кружляю на каруселях і вишневий сік люблю більше, ніж каву. Я не доросла! Навіть піжама з веселим ведмедиком свідчить про це! Чому ж усі вирішили записати мене до числа людей, які вже не кататимуться на роликах і не бігатимуть босоніж по березі річки?.. Чому?!.. Гаразд!.. Ви мовчите, а я поспішаю — на мене чекає морозиво з полуничним джемом і улюблені мультики. Це ж краще, ніж дорослішати, правда?! *** Коли наші матері колисали нас у калинових колисках, вони переплели у наших серцях любов із китицями калини… Під її вітами ми бавилися у дитинстві, то, може, й зломили ненароком гілочку-китичку, що схилилася надто низько. Тепер наші поразки особливо болючі, гіркі, пекучі. …Може, це кара за ту зламану гілку? *** Мої родичі втікають за кордон, мої друзі втікають. Втікають, здається, всі (скоро нікому буде перевертати клепсидру, щоб час ще минав). Вони спалюють свої паспорти і купують нові. Забувають своїх друзів і шукають нових. І святкують чужі свята. Навіть кохають — інакше. І протягом решти усього свого життя у вечірній молитві питають у Бога: “А чи справді так краще?” ДІАЛОГ — Де починається світ? — У думках. — А чи геній — звичайна людина? — Ні, геній — Птах. — Ким же тоді був Франко? — Був він Орлом. — Чи літав він високо за хмари? — Сонця торкався крилом. — Кажеш, торкався до Сонця? — Від нього черпав натхнення. — І Сонце його не спалило? — На те він і Геній! — А чи мав він у світі Кохану? — А я не сказала? — Вона також торкалась Світила? — Надто низько літала. — Чи кохав лише раз — і навіки? — Тричі кохав. — Чи був разом з ними? — У снах уявляв. — Чи любив щось у світі сильніше, аніж Україну? — Ні, лиш серце боліло, бо ставала вона руїною. — Чи боровся Поет за її суверенність, за волю? — Так, лиш цій боротьбі присвятив свою долю. — Непокірність у нього — немов у пророків, натхненна? — Від Землі, всеплодющої матері, Дух, що серце його рвав до бою, й палав, наче ватра. — Як помер він? У почестях? В славі? У вічності Ймення? — Він не помер. На те він і Геній.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин