Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Я так її, я так люблю Мою Україну...” Т. Шевченко · с. 3сторінка оригіналу ↗

«ЗА НЕЇ ДУШУ ПОГУБЛЮ»

Слово Просвіти, №03 за 2008 рік

Ніна ГНАТЮК Коли піднімаєшся на Тарасову гору в Каневі, схиляєш чоло не лише перед могилою національного генія і пророка, вустами й серцем повторюєш його нетлінні строфи, ай зупиняєшся у скорботі біля невеликого гранітного валуна, встановленого на місці самоспалення українського патріота Олекси Гірника. Те сталося морозної ночі 21 січня 1978 року. Про подвиг Олекси Гірника з Калуша розповів мені Михайло Єфремович Іщенко, медик за фахом, добротворець, охоронець української мови і культури за велінням серця. Так сталося, що йому, черговому лікареві, довелося одному з перших побачити останки чоловіка, який згорів тієї страшної ночі на Чернечій горі, а також прочитати кілька аркушиків, розкиданих на снігу неподалік Тарасової могили. У тих саморобних листівках Олекса Гірник звинувачував радянську владу, тоталітарну систему в замовчуванні національних проблем, нищенні української мови і культури, приниженні людської гідності мільйонів людей, які народились на землі своїх предків, з молоком матері ввібрали в себе слово Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, а в державі, “где так вольно дышит человек”, свідомим українцям затикають рота, змушують думати, розмовляти, молитися мовою поневолювачів. Олекса Гірник здійснив самоспалення не в хвилину розпуки, не вмить духовного відчаю, не внаслідок депресії чи якоїсь страшної хвороби. Він осмислено готувався до цього непростого кроку, щоб бодай у такий страшний спосіб вдарити у дзвони пам’яті й совісті, розбудити приспаних комуністичною ідеологією співвітчизників, змусити їх задуматися над тим, чиї ми діти й онуки, на якій землі живемо, що залишимо у спадок своїм нащадкам. Звичайно, було зроблено все, щоб про причини самоспалення Олекси Гірника ніхто не дізнався, щоб це ім’я ніколи не воскресло в людській пам’яті, не стало надбанням історії. Та сонце незалежності розтопило обвуглені канівські сніги, вкрило духмяним рястом крутосхили, на яких розкидав листівки патріот з Калуша. І його душа озвалася не лише до земляків, а й усього сві- Зиновій КАРАСЬ, м. Коломия — Якби0то, — думаю, — якби Не похилилися раби… Т. Шевченко Того року довго не випадав сніг. Громіздкі колимаги облавників ще здалеку своїм гуркотом по нерівній замерзлій дорозі сповіщали тих, що сторожували коло шматка підвішеної залізничної рейки. І відразу морозяне повітря розрізав різкий, знайомий і страшний звук. — Дзень, дзень, дзень, — кликав на сполох імпровізований дзвін, бо ж справжнього німці зняли. — Облава! Ховалося все, що могло заховатися. Залишалися на всяку непевність старі й діти. Село завмирало, лиш тривожно гавкали пси, де ще їх вдалося зберегти живими. Непевність і жах падали на село, як ржава мла. Здавалося, що навіть обтулені загатами хати тремтіли й маленькими вікнами сльозавили на такі грізні й страшні чотиригранні штики на довгих старих гвинтівках. Накочувалася лавина обшуків, допитів, побоїв, грабунків. Не одну загату розкидають, із стодоли викинуть снопи, зірвуть підлогу, розвалять піч, серед хати викопають яму, навіть витрясуть із горщиків вазонки, бо і там міг заховатися “бандера”. Аж під кінець грудня раптом повалив сніг. Густий, лапатий. Вирівнював дороги, вколисував до сну поля і білизною маскував згарища на спалених обійстях. Олекса Гірник тового українства рядками Кобзаря, якого він боготворив, закликом жити і боротися в ім’я України. 1991 року Михайло Іщенко відвідав родину Гірників, вклонився могилі Олекси Гірника і його дружини Кароліни, познайомився з сином Євгеном, більше дізнався про життєву дорогу його батька. Олекса Гірник закінчив українську гімназію у Станіславі, був членом української патріотичної організації “Сокіл”, ОУН і “Просвіти”. Зазнав усіх гіркот окупації, польських тюрем і радянських таборів. Його завжди обурювали намагання московитів жорстоко розправлятися з українським волелюбним духом, прагнення кремлівських вождів свою людиноненависницьку політику маскувати гаслами турботи про прийдешній комуністичний рай, свободу і рівність. “От нате вам світове братерство людей, хватайте його обома руками, поки не пізно — з російською мовою, російською культурою. Всіх під себе силкуються підім’яти. Але по-їхньому не вийде. Світ розпізнає їх”, — говорив Олекса Гірник. Після відвідин Калуша, Богородчан, близьких і рідних борця за українську незалежність Михайло Єфремович опублікував не одну статтю про подвиг Олекси Гірника. А 2004 року у Видавничому центрі “Просвіта” вийшла його книжка “Спалився за Україну”. Мені не раз доводилося зустрічатися з цим невтомним дослідником історії Канівщини, підніматися Село Колоколин на славній колись Рогатинщині, що дала стільки свідчень безмежної любові й жертовності до рідного краю, — готувалося до сумного Різдва. Бо кат червоний Братів понищив нам рідних — Сорок мілійонів чекає до бою — Пімсти, пімсти! — з ним на Тарасову гору і слухати розповіді про одного з найвірніших нащадків Кобзаревого духу. Олекса Гірник був з найвідданішої когорти націоналістів. Його життєвим девізом було: “Здобудем Українську державу або згинемо у боротьбі за неї!” Де б не був, що б не робив, він не покидав думати і боротися за незалежну Україну. Коли Олексу забрали до польського війська, після муштри говорив лише українською, читав рідною мовою газети і журнали, хоч це викликало лють у польських шовіністів у мундирах. В одному з листів до рідних О. Гірник писав: “Остогидла осоружна польська армія. Хочу змінити конфедератку на мазепинку”. Зрозуміло, такий настрій польського жовніра не пройшов повз увагу таємної поліції. Його арештували перед строєм, на плацу. Як націоналістові й просвітянину, військовий трибунал присудив йому п’ять років ув’язнення. Після втечі з польської тюрми Олекса потрапляє в ще гірше пекло — його запроторили до катівні НКВС, а звідти — на вісім років до сталінських таборів. Витерпів усе — голод, холод, наругу. І лише восени 1948 року повернувся додому. Та вже не застав живими ні матері, ні молодшої сестри. Брат Федір загинув на фронті. Чоловіка старшої сестри закатували у тих же таборах. Більшість однолітків-оунівців теж замордували енкаведисти. Отаке-то більшовицьке щастя чекало на Олексу після неволі. Хотів піти в криївки УПА, та батько слізно просив: “На кого мене полишаєш, старого? Хто доглядатиме прадідівські могили?” Мусив влаштовуватися на роботу копачем на цегельному заводі. Робота, як у тюрмі: ледве не падав з ніг, копаючи глину та перевозячи са, коли б почув, як його старший син Євген Гірник проголошував у парламенті незалежної держави клятву народного депутата України! У своїй книжці “Спалився за Україну” Михайло Іщенко наводить спогади багатьох земляків про Олексу Гірника. Павло Терпак з Калуша відзначав, що пан Олекса обожнював Т. Шевченка, знав багато поезій з “Кобзаря” напам’ять. Разом з дружиною побував у Каневі. Боліло йому, що не всюди там чути рідну українську мову, а студен- Місце самоспалення Олекси Гірника Вертепом, не заколядують церковні браття і старенький ваш отець не відправить вам навіть утрені. Хтось із ваших-таки односельців донесе червоним катам, що в скелі, де колись добували камінь-алябастер, в глибоких штольнях, недосвідчені ваші хлопці, а з ними другий син о. Сеньківського Микола забарикадувалися для нерівного бою. Недосвідче- “Протест проти російської окупації на Україні! Протест проти русифікації українського народу! Хай живе Самостійна Соборна Українська держава! Україна для українців! З приводу 60-річчя проголошення самостійності України Центральною Радою 22 січня 1918 р. — 22 січня 1978 р. на знак протесту спалився Гірник Олекса з Калуша. Тільки в цей спосіб можна протестувати в Радянському Союзі?!” У прощальному листі до дружини О. Гірник так пояснював свій вчинок: “Мій протест — то сама правда, а не московська брехня від початку до кінця. Мій протест — то пережиття, тортури української нації. Мій протест — то прометеїзм, бунт проти насилля і поневолення”. Таким був духовний заповіт Олекси Гірника нам, його нащадкам. Та чи почули його всі? Чи усвідомили, якою ціною постала на карті світу держава Україна, якими тернистими шляхами йшли українці до визнання рідної мови державною? Чи пам’ятають про тих, хто згорів, щоб освітити нашу дорогу до себе, своєї історії і мови, свого істинного призначення на світі? Я так її, я так люблю Мою Україну убогу, Що проклену святого Бога, За неї душу погублю! Як засвідчує Михайло Іщенко, саме ці рядки підкреслив у “Кобзарі” справжній Герой України Олекса Гірник. І ствердив їх кожною миттю чесного і стражденного життя. Нарешті приїхало велике вантажне авто, на ньому — довгі металеві предмети. Ніхто досі такого не бачив. Це були балони з отруйним газом. Шлангами тяжкий газ — непереборний ворог — поповз у штольню. Другого дня солдати в протигазах виволокли тіла захисників. Загинули всі! Хто і з якої родини скористався юдиним грошем за цей диявольський злочин, мені не відомо. За синів поплатилися родини: хто тюрмою, хто Сибіром, хто розстрілом. Родину о. Сеньківського вигнали з пробоства і до смерті він з доньками мешкав у добрих людей і сповняв свій душпастирський обов’язок ціною переходу в православ’я 1946 р. Жертвою впав його майбутній зять Михайло Якимів, пролежавши весь день у талому снігу над Дністром у селі Козари, під час облави. Помер у криївці під землею. Разом із трупами зі скелі винесли знамениту бібліотеку Колоколинської читальні “Просвіти”. Тіла отруєних забрали з собою, а найстрашнішого ворога большевицько-московського режиму — книжки — спалили під скелею, обливши пальним. Сьогодні відбудоване, оновлене село Колоколин живе новим життям у незалежній Українській державі. І не всі онуки і правнуки знають, що у час лихоліття 40— 50-х років село втратило понад триста своїх мешканців, і тільки про поодиноких відомо, де їхні кістки. Мир вам, герої і жертви! І хіба що Господь збере нас усіх разом на останньому суді і воздасть по ділах їхніх жертвам і катам, і тим, що катам помагали, рабам тілом і духом…

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин