Доля на тлі історії · “Перший закордонний тріумф багаторічна праця Леонтовича здобула у виконанні хору Олександра Кошиця”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
ТРАГІЧНО ЩЕДРА ДОЛЯ
Слово Просвіти, №03 за 2011 рік
Микола Леонтович
Галина ТАРАСЮК
Уперше про композитора Миколу Ле( онтовича я почула у сьомому класі від сво( го двоюрідного брата Василя Мойсьондза. Василь тоді вчився заочно на музичному відділенні Вінницького педінституту і викладав співи в нашій рідній Орлівській школі, що в Теплицькому районі на Він( ниччині. Попри те, що, як всім відомо, колядувати і щедрувати тоді було офіцій( но заборонено, але не так то просто було заборонити людям по віддалених селах святкувати найрадісніше і найнародніше християнське свято Різдва. З початком грудня ми, діти, точніше дівчатка, під ве( чір збиралися “кутком” у тих перевес( ниць, чиї мами знали найбільше колядок і щедрівок, і повторювали чи нові розучу( вали дитячі різдвяні пісні, серед яких був і “Щедрик(ведрик”. У школі ж співали піо( нерських чи народних. І раптом наш но( вий молодий вчитель співів десь у грудні сказав нам, що сьогодні защедруємо цю “Щедрівочку” так, як вона звучить в об( робці відомого композитора Миколи Ле( онтовича, який у ці дні передноворічні на( родився. І защедрував… так гарно, як ні( хто з нас і не чув. Це було потрясіння… Відтоді в Орлівці виконують “Щедрика” в обробці Леонтовича. Друге потрясіння пережила через кіль( ка років, коли одразу після школи пішла працювати “літрабом” у теплицьку райга( зету “Зірка”, дізналася, що геніального композитора Миколу Леонтовича було вбито бандитом у селі Марківці, що поряд із райцентром, коли він прийшов у гості до свого батька — сільського священика. І сталося це після Нового року і Різдва! Більш того, ще є та хата, де Леонтовича бу( ло вбито, і могилка недалеко на цвинтарі. Пригадую, що ходила в Марківку до Леон( товича пішки, взимку. Невеличка хатина “ще дореволюційна” на околиці села була на замку, а могилка за кількасот метрів на цвинтарі занесена снігом і мало чим відріз( нялася від інших. Хотіла розпитати людей, але мало хто щось міг сказати, та й взагалі наприкінці 60(х про Миколу Леонтовича хоч і говорили, але якось туманно. Тільки мій всезнаючий тато сказав чітко: — Леонтовича вбило ЧеКа. Але про це не треба писати. Пиши про його “Щедри( ка(ведрика”. Не пригадую, чи щось я писала про композитора в ті далекі 60(і, але його об( раз, його творчість не залишала мене в спокої, аж доки на початку 90(х, на хвилі національного відродження, уже живучи на Буковині, я написала вірш, присвяче( ний пам’яті композитора. Цю поезію я люблю і чи не єдину знаю напам’ять, мо( же, тому, що писала її, ридаючи за усіма безневинно убієнними геніями роду укра( їнського?
СЕЛО МАРКІВКА: ОСТАННІЙ ПРИХИСТОК ЛЕОНТОВИЧА І знову: руки навхрест — до грудей. І знов: усі дороги крізь терновища!
Але іде — душа моя іде — По Україні йде до Леонтовича. Я на могилі не пущу сльози — Я вознесуся тенором на хори: Тут не вівси — тут Божі голоси, Тут ластівка з архангелом говорить. Тут більше України, як внизу: По голубому — золоте піткання. А унизу — заходить на грозу — і зійде в ній печаль моя остання. Та лиш моя. Ні враг, ні кат, ні тать Не обезглавить нашу пісню чесну. Ви чуєте? — То щедрівки летять На Україну воїнством небесним! Пишучи цю драматичну посвяту Леон( товичу, а й уявити не могла, що за кілька років переживу надзвичайну радість від зустрічі з ним, точніше із “Щедрівочкою” в його аранжуванні аж в Америці. Перебува( ючи в листопаді(грудні 1993 року у складі делегації українських громадських діячів у Вашинґтоні, почула з дитинства рідного “Щедрика” біля Президентської ялинки, що її традиційно встановлюють поряд з Бі( лим домом. Спочатку був шок, подумала, що це мені в голові дзвенить знайома мело( дія. Прислухалась — але ж ні! Не в голові. Перепитала — інші члени делегації теж чу( ють. Спитала нашого гіда — російськомов( ну емігрантку з Ленінграда. Та й каже, що це добре відома в Америці давня різдвяна пісня і зветься вона “Колядкою дзвонів”. Шокована інформацією, звісно, розпиту( вати про авторство в американців, які з космополітичною безневинністю вважа( ють весь світ своїм, не стала, заспокоївши себе геніальною щедрістю нашого народу. Вдруге за кордоном почула “Щедрика” знову через кілька років і теж перед като( лицьким Різдвом, але вже в Австрії, у Від( ні, де перебувала з делегацією активісток жіночого руху на запрошення Жіночого католицького руху Австрії. На моє велике задоволення, віденці знали, хто дав світові крила українській щедрівці. До речі, і до честі австрійців, у 90(і вони з великою ра( дістю і повагою відкривали для себе нано( во український світ, з яким кілька століть перебували під одним державним прапо( ром. Тоді ж у Відні дізналася, що весь християнський світ щедрує(колядує укра( їнську щедрівку в обробці Леонтовича, не відаючи почасти, звідки вона родом. Тож коли звучав мені “Щедрик” у Польщі чи Румунії, не дивувалась, але обов’язково нагадувала, звідкіля він прилетів. Тим при( ємніше було чути передзвін його в амери( канському фільмі “Один вдома”, який до( сі залишається улюбленим фільмом моїх уже дорослих дітей. Звучить українська щедрівка і ще в доброму десятку кіносері( алів, у радіо( та телепередачах, у репертуа( рі різних гуртів, звичайно, в наймодерні( ших обробках, і навіть у рекламі. Сьогодні історія неймовірної популяр( ності української “Щедрівки” добре всім відома. Відомо, що стала вона знамени( тою, дякуючи українським емігрантам, точніше хвилі політичної еміграції, по( родженої перемогою більшовиків в Украї( ні. Перший закордонний тріумф багато( річна праця Леонтовича здобула у вико( нанні хору Олександра Кошиця на кон( церті в Нью(Йорку 1922 року, або й ще ра( ніше — на концерті в Карнегі(Холі. Зго( дом, 1936 року, на мелодію, що припала до душі американцям, нові слова написав ра( діоведучий Пітер Вільховський, назвавши “Щедрівочку” “Колядкою дзвонів”. Ста( лося справді неймовірне: втративши ав( торство, зокрема й національне, україн( ська щедрівка стала вселюдською, запану( вавши над цілим світом. Воістино, благо( словенний у Бога народ, який ділиться з іншими своїм творчим генієм. І безсмер( тний геній, який возвеличує творчістю свій народ. Недаремно обробка “Щедрівки” стала для талановитого і різностороннього му( зиканта і композитора Леонтовича твором усього його життя і вінцем творчості. Пи( сав він її у найкращі роки життя в перед(
чутті грядущого відродження і вивільнен( ня України, яке переживала на початку ХХ століття уся українська інтелігенція. Знаменно, що, витримавши 5 редакцій, “Щедрівка” вперше зазвучала 1916(го у виконанні хору Київського університету. Легко уявити собі цю красу і силу молоде( чу, сповнену любов’ю святою до України… Але важко уявити саме життя українсько( го інтелігента Миколи Леонтовича впро( довж коротких його сорока трьох років, які припали на найтрагічніший період в історії: криваві революції, світові й грома( дянські війни… Як відомо, коли гримлять гармати — музи мовчать. Та що гармати! Мовчати змушували “властьпридержащі” і “властьзагребущі”. Загалом, композито( рові на владу не таланило. Царська пере( слідувала його як бунтівника і революціо( нера. Із полегкістю при УНР, при Дирек( торії, разом із Кирилом Стеценком, Пав( лом Тичиною кинулися у вир духовної розбудови України, а тут від Денікіна(ук( раїножера треба тікати. А куди, як земля рідна затісна не лише для пророків, а й для геніїв. Метався він, бідний, від Кам’янця( Подільського до Донбасу, встигаючи по( серед вакханалії смерті давати життя нове українській хоровій пісні, і в Києві пра( цював, і в Тульчині, й у Вінниці… А смерть йшла навздогінці… Він ніби відчував це, і попри те, що мусив заробляти на хліб на( сущний, гарячково творив, дописуючи ве( лику річ — оперу “На русалчин Велик( день”. Лібрето для неї за казкою Бориса Грінченка писала одна з його учениць, донька священика із села Стражгород, що коло Теплика, Тетяна Тишкевич. От Леон( тович і вирушив, узявши із собою старшу дочку, на Стражгород, погостивши там, заодно і батька вирішив провідати у Мар( ківці. Не відаючи, що знайде тут останній земний прихисток. Сталося це в ніч із 22 на 23 січня 1921 року. А як сталося, кажуть знайдені в архівах КДБ і розсекречені вкінці кривавого століття, в якому судило( ся жити Миколі Леонтовичу, документи: якийсь чекіст Грищенко, виконуючи та( ємний наказ тогочасної влади, приїхав у Марківку слідом за опальним композито( ром, попросився на ночівлю до сільського священика — батька Леонтовича, а пове( черявши разом із його родиною, на очах батьків, убив їхнього сина Миколу, а са( мих зв’язав, і зник у заметілі січневої кри( вавої ночі… Страшне блюзнірство владодержців, цинізму сатанинського не знала україн( ська історія… І прикро, що ми, нині сущі, не любимо про це згадувати, особливо під чарівні зву( ки безсмертної всесвітньо відомої “Щед( рівки”. А варто було б… хоча б заради то( го, щоб страшні помилки не повторюва( лися. Ніколи.
Саме це спало мені на думку в ці Різ( двяні дні разом зі спогадами про відвідини музею Миколи Леонтовича в Марківці, улітку минулого року. Відкрили музей 1977 року, до 100(річчя з дня народження композитора. Точніше, збудували на( швидкуруч нове приміщення, а стару батьківську хату, в якій загинув Микола Леонтович, якось непомітно зрівняли з землею, мабуть, щоб не нагадувати зайвий раз про той страшний злочин. Заїхали ми в музей дорогою в моє рід( не село Орлівку. Я й раніше проїздила повз нього, але в маршрутному автобусі, аза роботою в селі ніколи не мала часу на( відатися сюди спеціально. І от така наго( да: їдемо в авто. Утрьох. Син — за кермом. А ми з дочкою — милуємося розкішними подільськими краєвидами та ошатними селами. Проїхавши Марківку, зупинилися на околиці, біля музею, виходимо, аж ко( лодка на дверях. Не біда, листоноша, що проїздила на велосипеді, в змиг ока пок( ликала завідувачку — вродливу молоду жінку — Світлану Булашову, яка живе у вуличці недалеко, але та якось нітиться, двері відчиняючи, вибачається, що дах те( че, стіни валяться, двічі обікрали, 2005(го та 2007(го, забрали всі цінні родинні ре( ліквії… Залишили дублікати документів. Хто? Нащо? Невідомо. Варварів не знай( шли. Сумно… Справді, стало сумно. Запечалила убо( га, розкрадена експозиція — і плями на стінах, і вікна, які тримаються на чеснім слові. Гнітив дух байдужої казенщини. Безпам’ятства поголовного… І не вклада( лося в голові, як це могло статися, що обкрадали музей Генія українського наро( ду, шанованого у світі не за татаро(мон( гольської орди, а за президентства Віктора Ющенка — великого шанувальника ста( рожитностей та рідної історії. Здавалося б, музеєві цьому розквітати та людей скли( кати на тиху розмову про нашу велич на( ціональну, нашу геніальність, а он вікна — рами не пристають, стеля в патьоках… Та як можна?! Тим більше, що люди з цілої України їдуть сюди, поклонитися Леонто( вичу. Хто — дорогою зазирне, хто — спеці( ально. Про це свідчить і книга відгуків. А що місцева влада, яка минулої осені змі( нилася разом із найвищою? А нічого. По( ки що в її духовних зацікавленнях нічого не змінилося. Одна втіха, що в нас в Укра( їні влада змінюється. Щоп’ять років. А от Леонтович — вічний, як і його “Щедрик”, і “Дударик”, і висока духовна музика… Шкода тільки, що ми, українці, як народ і люди з власної волі у захланній своїй тем( ноті і невдячній нереалізованості теж ми( наємося на узбіччі світової історії і на мар( ґінесах власної долі, трагічно щедрої, як і доля “Щедрівки”, увіковіченої Миколою Леонтовичем.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
