Погляд · “В усіх спірних випадках останнє слово залишається за Богом, а не за державою”. · с. 4сторінка оригіналу ↗
ВІД ТЕМРЯВИ ДО СВІТЛА…
Слово Просвіти, №03 за 2011 рік
Ірина КАЛИНЕЦЬ
Світло Своє, Господи, Ти дав людині і темряву. Книга Ісаї На тему злочинних тоталітарних систем, ідеологічною базою яких завжди було ідолопоклонство (обожнення земних можновладців), нині написано десятки праць. Однак про те, що ідолопоклонство було основою формування СРСР, у сучасній Україні говорять мало, хоча самі комуністи на ХХ з’їзді засудили культ (із лат. cultus, поклоніння) Сталіна, який, як і культ Леніна, виник невипадково. Видатний психолог і філософ К. Г. Юнг, відомий учений, філософ і економіст, лауреат Нобелівської премії Ф. А. Гаєк та ін. називали комуністичну ідеологію квазірелігією. Як і кожна квазірелігія, марксизм-ленінізм використовував для утвердження своєї антилюдської суті “нові, народжені революцією”, а фактично, давні символи і форми поклоніння своїм “божествам”. Наприклад, образ Світового Дерева (у міфології — центру всієї світобудови) ще такі ідолопоклонницькі імперії, як Ассірія, Вавилонія ін. перетворили на символ власної всемогутності й вічності (через що й зникли з лиця Землі, як передбачали біблійні пророки). У комуністичній квазірелігії цей символ — це зображуваний на всіх листівках, газетах, у публікаціях Кремль як монументальна споруда в “центрі світу”, увінчана “небесним” знаком — червоною п’ятикутною зіркою. Піднятися на владну вершину Кремля — це піднятися по тисячах принесених у жертву мертвих і живих скалічених тіл і душ у царство всемогутніх “вождів-божеств”. П’ятикутна зірка в середньовіччі називалася “відьмин слід” і вважалася знаком магічних знань — вона начебто давала всесильність володарям, чиї розпростерті руки й ноги мали охопити весь світ. Малювання надгробних обелісків і домовин у червоний колір сягає дрімучої доби верхнього палеоліту з окультною практикою посипання тіл мертвих червоною вохрою (мозок мертвих пожирали), а муміфікація вождів — доби Стародавнього і Давнього Царства Єгипту (ІV—ІІ тис. до н. е.). Знак “серпа і молота” — це трансформація лівобічної свастики, в фалічних культах така свастика символізувала статевий акт, а в більшовицькому трактуванні “серп і молот” означав схрещення “дєрєвні” і “города”. Характерні для поганських вірувань фалічні культи наявні і в обеліску, оскільки в давнину обеліск символізував чоловічу репродуктивну силу, відтак, силу племінного воїна-вождя, через що первинне значення забулося. Для комуністів обеліск набув значення “слави” і надгробного знака і став об’єктом поклоніння (що є дивним, бо, наприклад, булава також носить давні сліди символу чоловічої сили, проте ніхто ніколи не додумався сакралізувати її як об’єкт поклоніння). У псевдорелігії комунізму використовувалися і властиві для шаманських ініціацій табуйовані імена, але з демонологічним підтекстом — наприклад, Троцький із українського “троць”, чорт, і всі перші вожді СРСР послуговувалися подібними іменами. Щоб подолати традиційні релігійні форми, ідеологи комунізму ввели “іконостас” вождів, який мав замінити церковні ікони, “Моральний кодекс будівника комунізму” — “Десять заповідей Божих”, а клуб із “красним уголком” — церкву. Відзначення Нового року мало замінити Різдвяні свята, для чого перероблялися колядки — співали “Над Москвою зірка ясна увесь світ засіяла” і при тому напивалися до чортиків або й влаштовували оргії. Практикувалися й численні гасла, які повторюваністю нагадують магічні заклинання. Найменування вождів “батьками людства”, їхні обов’язкові погруддя в кожному селі і статуї в містах (часто на надмогильних плитах), жорстокі покарання за найменшу неувагу до них завершують картину типового ідолопоклонства й омасовлення свідомості, що будило атавістичні інстинкти і викликало нечувану агресивність, підсилювану міфом про “щасливе життя” та закликами боротися (збройно) за начебто “досконалу світову комуністичну державу — рай на Землі”. Для читача, знайомого з досягненнями психології (психоаналіз), зрозуміло, що всі ці символи і культи випливають із захованого в глибинах несвідомого архетипу тіні, який виявляється у примітивних інстинктах людини і символічно маніфестує все, що стосується її “тваринного” начала — жорстокість, ницість, насильство і т. д., тобто “сили темряви”. Прориваючись на поверхню, ці “сили” руйнують мораль і самоконтроль особистості, проте, як зауважив К. Г. Юнг, “усвідомити свою тінь і навчитися справлятися з нею — доля всіх людей”. Та я дозволила собі цей відступ тому, що саме вибух “сил темряви” спричинив появу на арені ХХ ст. найпотворніших тоталітарних систем — гітлерівської Німеччини й СРСР. Нині, здавалося б, часи поклоніння цим “силам” і обожнюваним вождям мали б канути в минуле. Проте злочинна символіка залишилася (попри рішення Верховної Ради І скликання та Укази президентів Л. Кравчука і В. Ющенка) і далі ідеалізується, а за будь-яке намагання позбутися її або ж натякнути на її суть влада вдається до репресій. Так, працівники прокуратури вже переслідують відому письменницю, лауреата Національної премії ім. Т. Шевченка Марію Матіос. А завтра, мабуть, репресії торкнуться кожного, хто посміє не вклонитися комуністичним ідолам і їхнім сатанинським, як сказали б у давнині, знакам. Адже ідолопоклонство в усій його огидній формі вже відверто вигулькнуло на поверхню. Приклад — відновлення культу Сталіна, що спершу мало вигляд марних потуг жменьки фанатиків із червоними партквитками в кишенях повернути собі колишній
“престиж” (адже “комуніст” у СРСР був свого роду “надлюдиною”). Тож на тему “можна чи не можна” встановлювати пам’ятники цьому кривавому тиранові поговорили в дебатах на телебаченні, трохи пописали в деяких газетах — і затихли. Про згубний вплив ідолопоклонства на психіку людини майже ніхто не говорив, хоча проти встановлення таких “пам’ятників” висловилася оптимальна більшість телеглядачів і читачів. Останнє пояснювалося з точки зору історичних реалій: встановлювати пам’ятники Сталіну — все одно, що встановлювати пам’ятники Гітлеру. Слушно, і жодна культурна держава не дозволила б собі такої ганьби. Та влада України мовчки ковтнула її (зрештою, це не перший факт мовчазного ковтання поганьблень України). Тож цілком закономірно, що “пам’ятник” тиранові був спотворений — 28 грудня м. р. йому відпиляли пусту голову ті, хто не потерпів знущання над Україною і тому не заперечив своєї акції. Сталіністи ж, за прихильного до них мовчання чинної влади, зчинили рейвах. А відтак, почалися дивні речі — раптом через три дні, в новорічну ніч бюст вождя з приклеєною ними головою було підірвано. Прокуратура назвала це “терористичним актом”, а силові структури кинулися шукати винних серед… українських націоналістів. І ніхто з керівників прокуратури і силових структур не поцікавився, чому ці “кляті націоналісти” відразу ж не підірвали бюст? І чи можна знищення “малої архітектурної форми”, як його називають, трактувати як терористичний акт? Може, представники наших силових структур і прокуратури також ідолопоклонники? Адже кожна освічена, а отже, не обтяжена ідолопоклонницьким комплексом людина розуміє, що бюст — не жива особа, і що звинувачення в тероризмі щонайменше дивне. Але, якщо керівники названих вище структур тверді комуністи-сталіністи, то звинувачення в тероризмі не випадкове, хоча й дике. Дике, бо для ідолопоклонників кожне зображення ідола — більше ніж людина, позаяк воно саме божество в усій його “величі” й “силі”. А це підказує, що до знищення підіпсованого бюста Сталіна мабуть-таки причетні самі його поклонники — принаймні до такого висновку схиляє навіть поверхове знання міфології. Звернім увагу: попередньо бюстові відрізали голову, а сталіністи приліпили її наново. Це неправильно, бо такий ідол уже позбавлений своєї величі й сили. За давніми і досі існуючими магічними практиками, він мав бути негайно знищений (спалений або розтрощений на друзки), а на його місце поставлено новий. Чи не тому вже через три дні, в новорічну ніч, попсованого ідола рознесли на шматки, і сталіністи миттєво оголосили збір коштів на встановлення нового? Розумію, сталіністи обурено заверещать на наведені факти, проте цим і підтвердять, що Сталін для них божество. Бо лише ідолопоклонники можуть верещати і вимагати покарань за свого божка — старше покоління пам’ятає, як у часи Сталіна люто судили людей за його розірваний чи заплямлений портрет або й необачне слово. Та звернемо увагу на ще один факт: із міфології відомо, що кожен ідол завжди вимагав і вимагає численних людських жертв, зокрема дитячих. І що перш ніж поставити йому нову фігуру, його слід задобрити такими жертвоприношеннями. Але ж самотужки бідолашні встановлювачі ідола не змогли б наловити людей для явного жертвоприношення. І вони побігли до владних однодумців, які знайшли вихід — звинувачення в тероризмі дало змогу видати розпорядження заарештувати з середовища українців і дорослих, і їхніх дітей-підлітків, при чому обов’язково таємно, без свідків, щонайкраще вночі. Запевне, ніхто не скаже, що це правове рішення, а кожен міфознавець розпізнає тут практику ідолопоклонників — лише таємно спіймані жертви вважалися справжніми, а особливо приємними жертвами для ідолів були діти. Вочевидь, психологам вирішувати, чи свідомо прокурор і керівник силових структур ухвалили такі рішення, чи це результат дії закорінених у глибині їхнього несвідомого “сил темряви”? Якщо названі особи ідолопоклонники, то зауважу, що останні — вражаючі примітиви і неспроможні контролювати свою тінь, тобто атавістичні інстинкти. А такі інстинкти й могли обернути право прокурора та керівника силових структур затримувати і карати за законом у свавілля беззаконня. Адже оперте на закон затримання і покарання завжди спрямоване проти конкретної особи, щонайбільше — проти кількох осіб (якщо йдеться про групове насильство чи грабіжництво); масові ж беззаконні арешти з боку владних осіб — це вже репресії, або ж, якщо порівняти з діями сталінського НКВС — державний тероризм (у народі названий “червоною мітлою”). Та найнебезпечніше інше: правдоподібно, що нині зазомбовані комуністичною квазірелігією вже сотні простих силовиків, подібно, як були зазомбовані ідеологією комунізму виконавці волі продовжувача справи “безсмертного” Леніна, але викинутого з мавзолею Сталіна. Як писав Северин Аверинцев, сучасний російський філософ, не якісь невідь звідки прибульці, а хлопці з простих селянських і робітничих родин руйнували храми, зривали з них хрести, нищили духовенство, вбивали безневинних людей. Водночас тодішня кривава бойня часто супроводжувалася й “ритуальними” дійствами — чекісти розстрілювали заарештованих у потилицю, здирали зних живцем шкіру (правда, на відміну від обожнюваних ассірійських сатрапів, Сталін не велів оббивати Кремль людською шкірою — він людськими тілами встелював шлях від Карпат до Владивостока). Коли верх бере мракобісся, апелювати до Конвенцій і Декларацій про права людини (хоча й прийнятих Україною) — наївно. Адже кожна квазірелігія базується на культі насильства, що, як зазначають психологи, завжди стоїть на службі деструктивного начала в людині. Нині для утвердження таких квазірелігій не обов’язково декларувати обожнення земних владолюбців — достатньо пропагувати ідею бога, але “свого” — не вселюдського Творця-Законодавця, а саме вузько-свого, поставленого на службу імператорові (чи як він там називається тепер), який, прикриваючись разом зі своїм почтом хрещенням лоба/лобів у “істинному храмі”, користується набором обіцянок від лукавого провести виняткові соціальні реформи і збудувати “земний рай”, але за умови укріплення його власної імперії. А щоб дати волю маніпуляціям таких тиранів, — пише К. Г. Юнг, — “усі соціологічні течії, які рухаються у цьому напрямі, постійно намагаються вибити ґрунт з"під ніг релігії”. Сьогодні наступ на релігійні цінності України набув нового тиску. І це не дивно, адже справді віруючим є той, хто “визнає, що не лише людина, а й держава є підданими Бога, і що в усіх спірних випадках останнє слово залишається за Богом, а не за державою” (додам до цих слів Юнга — “й не за імператором”). Чинний Президент України мав би застановитися над цією істиною, адже з того моменту, коли верх візьмуть ті, які вважають, що останнє слово не за Богом, а за імператором, Україна перестане бути державою, а він — у кращім випадку — стане слугою імператора. Бо кожен імператор — свого роду “верховний ідол”, який не терпить ні рівних, ні тих, які дорівнюють йому. Упродовж кількох літ у соборі Премудрості Божої (святої
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
