Суспільство · “Покоління шістдесятників не осоромило свого козацького роду”. · с. 5сторінка оригіналу ↗
Духовний оберіг України
Слово Просвіти, №03 за 2012 рік
Покоління шістдесятників не осоромило свого козацького роду. Випадки морального падіння і каяття, щоб купити свободу, попри шалений тиск, були вкрай рідкісними. Тут слід віддати належне КГБ: він добирав у концтабори — на цю новітню Січ Запорозьку — високоякісні кадри. Шістдесятники продовжили свою боротьбу і в неволі, пишучи заяви й протести, які вислизали з неволі й звучали по радіо “Свобода”, голодівками й страйками борючись за статус політв’язня, захищаючи свою людську гідність, — а отже, й честь цілої нації. Зокрема з ініціятиви “зеківського генерала” В’ячеслава Чорновола ми відзначали 12 січня День українського політв’язня голодівками і протестами. Нас підтримували політв’язні інших національних громад — литовці, вірмени, євреї, російські демократи, старше покоління політв’язнів — повстанці, які чесно і мужньо досиджували свої 25-літні терміни і мали в таборах авторитет найстійкіших борців. Термін “в’язень сумління” набув справжнього змісту: кожен міг вийти на волю, потоптавши власне сумління. Шістдесятники заслужили на моральну підтримку демократичного світу. Через них світ довідався про Україну, яка бореться, — і став їй допомагати. Адже світ поважає країни, які засвітилися духовними проявами. Незалежність не впала нам із Неба. Це шістдесятники, а через 5 років після їхнього арешту Українська Гельсінкська Група, у час краху світової колоніяльної системи поставили українське питання у контекст протиборства тоталітарного СРСР і демократичного Заходу — і разом з іншими чинниками подолали Імперію Зла, здобули свободу й незалежність. Ще 1981 року відомий американський дослідник політичної думки Іван Лисяк-Рудницький відзначив: “…підтверджена фактами значущість українських дисидентів не викликає сумнівів. Жертовність цих хоробрих чоловіків і жінок свідчить про незламний дух української нації. Їхня боротьба за людські й національні права узгоджується з тенденцією світового загальнолюдського поступу в дусі свободи. Українські дисиденти вірять, що правда свободи переможе. Тим, кому пощастило жити у вільних країнах, не личить вірити менше”. Ці останні слова стосуються Тебе, молодий сучаснику. Чи скористаєшся здобутою свободою, чи готовий Ти прийняти естафету особистого прямостояння і самонаповнення України українським змістом? Бо нинішня влада пропонує Тобі жити в Україні — але без України… 14 січня 2012 року о 18-й годині в Київському міському будинку вчителя відбулося Свято Різдвяних Василів, де пом’янули не лише Василів — Стуса, Симоненка, Чумака, Еллана-Блакитного, які народилися в ці різдвяні дні, ай згадали про події 40-річної давнини. Вручили премію імені Василя Стуса відомому правозахисникові й видавцеві Євгенові Захарову з Харкова, який представив третю частину “Міжнародного біографічного словника дисидентів. Україна”; історику зі Львова Володимиру В’ятровичу за книжку “Історія з грифом “секретно”; поетесі Ірині Жиленко за книжку спогадів Homo Feriens”. Вів вечір Євген Сверстюк, якого заарештували 14 січня 1972 року. 8 січня 2012 року
Фото О. Шепнівського а відкриття меморіальної дошки Анатолію Погрібному, великому українцю, письменникові, публіцисту, громадському діячеві, вченому, на будинку, по вул. Будівельників, 32/2, де він жив і звідки пішов у свою останню хресну дорогу, зібралися письменники, журналісти, народні депутати України, його друзі, знайомі, рідні. Розпочав зібрання голова Національної спілки письменників України Віктор Баранов: “Сьогодні ми встановлюємо ще один пам’ятний знак, ще один духовний оберіг України. Їх у Києві, на превеликий жаль, останнім часом усе більшає, але, на щастя, ці люди, ці світочі, велетні духу залишаються з нами і доки жива пам’ять про них, зокрема, й увінчана в таких меморіальних дошках, доти ми маємо запоруку того, що Україна буде”. Відкрили меморіальний знак сини Анатолія Григоровича. Слово про вчителя виголосили випускники Київського університету ім. Тараса Шевченка заступник голови Верховної Ради України Микола Томенко та народний депутат В’ячеслав Кириленко. Вони висловили вдячність Анатолієві Григоровичу, який власним прикладом навчив послідовно відстоювати національні інтереси, служити рідному народові. Микола Томенко згадав, як ще до проголошення державної незалежності на одному з перших сту-
На свято Різдвяних Василів у Київському міському будинку вчителя за традицією вручили премію імені Василя Стуса. Її заснувала 1989 року Українська Асоціація Незалежної Творчої Інтелігенції. Присуджують її творчим людям стусового духу й цілеспрямованості за талант і хоробрість. За словами одного з нинішніх лауреатів історика Володимира В’ятровича, “це, напевно, одна з небагатьох відзнак, яку не зачепила моральна інфляція, бо через різні політичні ігри моральну цінність втратили найвищі державні нагороди, навіть такі як Герой України, Національна премія ім. Тараса Шевченка”. На початку заходу Євген Сверстюк розповів про історію премії, назвав імена перших лауреатів, серед яких Опанас Заливаха, Іван Світличний, Михайлина Коцюбинська, Ігор Калинець, Надія Світлична та інші. Співробітник Інституту літератури Олексій Сінченко представив нового лауреата — поетесу Ірину Жиленко, нагороджену за книжку спогадів “Homo Feriens”. Книжка — близько 800 сторінок живих ісдентських мітингів, які він організовував в університеті, виступив із гаслом “перетворити університет Вишинського на університет Бердяєва й Грушевського”. Тоді в довіднику Київського університету було написано, що визначними людьми, які закінчували цей університет, є нарком Вишинський та ін). “За 20 років незалежності, — зауважив Микола Володимирович, — Вишинського ми побороли, але натомість наш рідний університет сьогодні став скоріше університетом Д. Табачника, аніж прогресивних українських діячів. І нині треба боротися, щоб цей заклад, де Анатолій Григорович нас учив, просував українську справу, був просякнутий духом Максимовича, Шевченка, Грушевського, Погрібного, інших українських світочів, щоб ми, українці, не просто впливали на прийняття рішень у своїй державі, а жили як нація, що створила цю державу, й повинна нею керувати”. Академік Петро Кононенко зазначив, що Анатолій Погрібний умів завжди втілити задумане вжиття, незважаючи на перешкоди,
нам його дуже не вистачає. “Був би Олесь Гончар — ми були б нині в іншому стані, був би В’ячеслав Чорновіл — ми були б в іншому стані, був би Анатолій Погрібний — ми були б в іншому стані. Вшануємо ж його конкретними справами. Хай пам’ять про нього буде нам порухом до помислів і діянь”. Голова Комітету Верховної Ради з питань культури й духовності Володимир Яворівський означив Анатолія Погрібного як одну з колосальних опор нашого українського духу. “Його нема з нами вже
Віктор Баранов і Микола Томенко кілька років, але він постійно присутній у нашому житті. Як нам бракує сьогодні його передачі “Якби ми вчились так, як треба”! Коли він був головою Київської письменницької організації, заходив до Спілки, одразу випромінював таку добру, національну енергетику. У дні Помаранчевої революції, він там і днював, і ночував. Це еталон українця діяльного, неплаксивого, людини, яка знала, що потрібно щось робити, робити й робити. Десять років тому, коли міністром освіти був Петро Таланчук, а першим заступником Анатолій Погрібний,
Фото Євгена Букета
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
