Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Погляд · “Нація як духовна субстанція у космосі, як промисел господній, сформована для чогось, для якоїсь великої місії”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Хто ж стоїть за кожним із нас?

Слово Просвіти, №03 за 2012 рік

Після 1994 го, коли доля звела нас у першій, демократичного скликання, Київраді, ми з ним не так уже й часто бачилися. Впродовж останніх, більш ніж півтора десятка років, були це коридори влади (1995—2000 рр. Микола Горбаль — народний депутат України), прес конференції, круглі столи УГС, УРП, активним членом яких він був із перших днів їх заснування. Були ще й інші зустрічі на різних з’їздах, конгресах, презентаціях, мітингах і демонстраціях. Торік, на День підняття національного прапора біля Київради, коли не побачив його серед нечисленних колег депутатів під час нашої традиційної зустрічі, з’явилася гостра потреба зустрітися. Зателефонував додому. Син Миколи Андрійовича, Андрій, повідомив, що “батько останнім часом майже безвиїзно живе в селі”. І раптом випадок зводить нас на вечорі пам’яті Михайлини Коцюбинської. Часу, щоб по говорити, було обмаль, тому й домовилися зустрітися при нагоді в редакції. В гостину прийшов не з порожніми руками — книжкою “Презентація життя”. Наша розмова мимоволі заснувалася навколо порушених у ній проблем… — У моєму розумінні будь-яка нація є божим промислом, хоча науковці визначають її як етнічну спільноту з єдиною мовою і самосвідомістю. Розмірковуючи про роль і місце Тараса Шевченка у житті українського народу, я згадую приклад із Данііла Андрєєва (книга “Роза мира” — Ред.). Автор-містик стверджує, що спілкувався з вищими силами й запитав, чиї душі відомих людей єна найвищих сферах (від чистоти душі залежить, як вона може високо піднятися), то отримав відповідь: Павєл Флоренський і Тарас Шевченко. Хіба не дивно, правда? Можна по-різному ставитися до візій Андрєєва. Для нього особисто Шевченко — селянський поет, а не Пушкін і не Лєрмонтов! І він, не повіривши почутому, ще раз перепитує. Відповідь незмінна. Для Андрєєва було те важко зрозуміти, мені — ні. Я народився в тій частині споконвічно українських земель, які під час війни вщент було сплюндровано — Лемківщині. Наша говірка далека від мови, якою писав Шевченко, і яку ми нині називаємо літературною. Ми сьогодні на цій мові стоїмо. Він зафіксував її і передав нам. Мало не в кожній лемківській хаті висів портрет Шевченка. Жінки наші читали “Кобзаря” і плакали… Він був об’єднувачем нації. Для когось було незрозуміло, чому “оні Шєвчєнка возлє ікон ставят”. Але ось інша думка, ба, твердження, що дух Шевченка у найвищих небесних сферах?! Чи ж міг просто кріпак так сказати: “Я на сторожі коло їх поставлю Слово…”. Хіба це не слова справжнього пророка? Вдумаймося ще раз: хлопчик із села, з кріпацької родини, якого в 14 років вивезли з України у Московщину, починає писати. І-то такою мовою, що, читаючи його твори, я ніде не спіткнуся на незрозумілому слові. Це без літредакторів, без коректорів писано. Без філологічної освіти. Не можу цього зрозуміти, цьому немає жодного пояснення. Бо я спотикаюся на текстах Лесі Українки, Франка. Я не філолог, іноді мені хочеться уточнити якесь їхнє слово, але ж не в Тараса Шевченка! Феномен Шевченка лежить не лише в його Слові. Якби Шевченко не писав, не малював, але здійснив той подвиг, коли повертався в Україну, зібрав невеличку українську інтелігенцію (що називали себе малоросами), яка ще жила Україною, і вдихнув у них любов до свого народу, то лише за це він вартий возвеличення. Погодьмося, це винятково політична роль, хоч він робив це на рівні інтуїції. Ті, хто любив Україну, називаючи себе українцями, їздили і записували фольклор малоросійський, навіть думки не допускаючи, що вони можуть бути поза імперією Російською, підсвідомо працювали на Україну. Що було б, якби ми не мали на той час Шевченка? Однак він був, хоча поруч десь ходив Гоголь, великий українець, але російський письменник. Купа малоросів була в Петербурзі, які прислуговували, творили і возвеличували… не свій народ. І тут раптом кріпак зчиняє бунт проти імперського Колоса. Що це таке, як не божий промисел? У мене таке відчуття, що нація як духовна субстанція у космосі, як промисел господній, сформована для чогось, для якоїсь великої місії. Коли народ стоїть на грані катастрофи, то Бог посилає йому такого як Шевченко. Його дух виніс Україну перед прірвою денаціоналізації й небуття. Щось подібне було 2004-го, коли Україна вийшла на Майдан. Якби ж ми мали в особі Віктора Ющенка трохи іншу постать, то той, “четвертий”, може б, не торжествував, а ми не зазнали б гіркоти розчарувань. — Кого маєте на увазі — “четвертий”? — 1990-го мені довелося побувати в Америці — виклик зробила Надія Світлична. Якось вона каже мені: “А ти знаєш, до США Олесь прибув, їздить, виступає в українських громадах”. І показує мені відеозапис однієї із зустрічей Бердника. Незважаючи на багаторічне ув’язнення, він мав благородний вигляд і взагалі умів себе подати… Виходить на сцену з рушником, на обличчі, обрамленому розкішною сивою бородою — щирість і смирення. У кадрі він говорить: “Кожен із нас, коли нас двоє, має гідно поводитися і пам’ятати, що тут із нами стоїть ще третій”. Це натяк на присутність Бога. Але ж за людиною завжди стоїть і “четвертий” — Лукавий. “Яке щастя, — кажу Надійці, — що мене на тому вечорі не було. Я б не втримався і запитав: “Лесю, а тоді, коли Ви писали з майором КДБ покаянну заяву, що, третього там не було?”. — Ви ж з ним сиділи за однією і тією ж статтею і в одному таборі? — Коли мене туди привезли, його перевели на полегшений режим. Звідти згодом і випустили. А потім розповідали, що у табір привозили фільм, де він у вишиванці, з бандурою, десь іде понад Дніпром, співає… А коли мене арештували втретє (за день до звільнення), не випустили з ув’язнення, то мені принесли покаянну заяву Бердника в камеру. Зробили її великого плакатного формату. Я був уже тоді членом Української Гельсінкської Групи, до якої вступив перед другим арештом. І в тій покаянній заяві була фраза, що “ніяких порушень прав людини в Совєтському Союзі не існує, все це вигадки західних спецслужб (це каже Бердник), прекрасно це знає Микола Руденко і Левко Лук’яненко. Просто їм не вистачає сміливості про це заявити”. “Якщо ти, Лесю, — думаю про себе, — такий сміливий, а вони такі боягузи, то чому ж решту наших товаришів запроторили в концтабори?”. Офіційно від мене тоді не вимагали навіть покаяння. Бо Олесь — засновник УГГ, а я простий собі член Групи. Міг сказати, що, мовляв, я ж не знав, що вони собі на верхах там думають, повірив їм, тому і каятись мені ні в чому. За ворітьми дружина мене чекає, та й відсидів я на той час уже 12 років. Хто б мене осудив? — Як же Ви вчинили у тій непростій ситуації? — Очевидно, що я того не зробив. Кеґебістам відповів: “Якщо Бердник щось там писав, то це його проблеми. Я ніколи ні з якими спецслужбами не мав справ і не матиму!”. Після того, як я п’ять років відбув на гранітних кар’єрах за брутально сфабрикованою справою, вони сподівалися, що Горбаль візьме гріх на душу і скаже, що порушення прав людини в СРСР нема. Я ніколи б цього не зробив! “Ну, смотрітє, смотрітє!” — тільки й відповіли мені… Розумів, що знову отримаю 15 років. Однак… Скажіть: як могли спокійно дивитися ті кадри фільму його товариші по ув’язненню, — як Олесь ходить понад Дніпром, глибокодумнощасливо перебираючи струни бандури і т. ін.? Але їхня, кеґебістська, логіка була не для нас. — Олесь Бердник — українець, цікавий, оригінальний у своєму світобаченні письменник, засновник Української Духовної Республіки. Микола Руденко у своїх спогадах пише про нього досить вибачливо… — Створення Олесем Української Духовної Республіки, було, поза сумнівом, доброю ідеєю. Діяльність УДР, точніше, її учасників, відіграла певну роль у духовному відродженні українців. Але коли 1991 р. кандидатуру Бердника висунули на пост президента!? “Лесю, — так думав не тільки я, — ти зламаний і не маєш морального права вбиратися в тогу лідера нації”. Той, хто справді має таке право, не мусить мати “зерна неправди за собою”. Він не повинен бути слухняним знаряддям того, “четвертого”. Тому очевидно, що я був би “провокатором” на якому-небудь зібранні, де б Олесь витійствував перед людьми, що слухали його з відкритими ротами як страдника за правду, як чергового месію. Повною мірою це стосується, — а може, ще більше — проводирів нинішніх. Якщо сьогодні хто говорить про чистоту духу, духовність, той має бути зразком у своїх думках, почуттях, вчинках для інших. Бо решта все — від Лукавого. Бог кожному із нас дав прекрасну дорогу, щоб явили свою чистоту духу, не сходячи з неї на манівці. Розумію, що не кожному дано з гідністю пронести свій хрест по життю, тому й не засуджую Олеся. Бог йому суддя. Про це я делікатно згадую, між іншим, у своїй книжці “Презентація життя”, яку присвятив Світличним — Івану, Надії, Леоніді. — В останній книжці мемуарів, як і в попередній — “Один із шістдесяти” Ви згадуєте кілька прикладів зрадництва й розмірковуєте над ними як явищем людського духу, що потрапляє в залежність від “четвертого”… — Справді, в “Презентації” я приділив цьому увагу. Та й прикладів не бракувало. Зокрема розповідаю про Марічку, дружину одного із провідників у Закерзонні Орлана (Василя Галяси). КДБ випускає її з Володимирської в’язниці, вивозить аж за кордон, до Німеччини. Це ж скільки треба було, напевно, здати криївок, щоб тебе звільнили і випустили на Захід!? Вона написала книжку “Тисячу доріг”, де правда в неї розходиться з істиною. Тому я мусив про те сказати. Спокою мені не давала пам’ять про сотні, тисячі тих нескорених бійців УПА, простих селянських хлопців, які мужньо каралися по 25 років і вмирали у совєтських концтаборах за своє право бути українцями і жити у власній державі. Надія Світлична, коли її арештували після Івана, теж могла сказати, що вона комсомолка і не знала, яку то книжку дав їй брат, тисячу разів вона могла б розкаятися, бо на руках маленька дитина. Та й сам Іван Світличний казав, що він би зрозумів і пробачив, якби Надія знайшла собі якесь виправдання, щоб уникнути арешту. Але вона того не зробила, не покривила душею. Тому на тлі цих світлих душ-шістдесятників, вояків УПА будь-яке відступництво, які б йому не були виправдання, є гидким і жалюгідним. — Але ж совєтська система, як вершина лукавства (чи Лукавого) була надзвичайно вигадлива в обмані простого, часто просто неосвіченого люду. Чи можна засуджувати їх за це? — Звернуся до своєї “Презентації життя”. За сюжетом вона двопланова, де поруч зі спогадами, щоденниковими записами Пікетувальники кагебістського офісу: англійська журналістка, Олесь Шевченко, Діана Бідочко, Микола Горбаль

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин