Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Поетичний автограф · “І йде душа — маленька Герда, І вже розтоплює сніги”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Авторський примірник (Михайло Осадчий)

Слово Просвіти, №03 за 2012 рік

А ще — показовість: живемо, немов у раю… Та все ж упіймаєш себе: зазираєш в щілинку, Ти — в казку мою, як і я підглядаю в твою. ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ Чоловіки. Яка солодка згуба! Який самообман до забуття! Про що шепочуть ваші звабні губи? Про слабкість чи про силу почуття? Чоловіки. Довіра і розрада. Солодкий сон і ніжне каяття. Жар-птицями із райдужного саду Вриваєтесь в безколірне життя. Тайфун. Цунамі. Ярий грім розлуки. Душа ридає, як мале дитя. І ваші очі… І ласкаві руки… І напівправда про любов на все життя. А ми… А ми… В чеканні того свята, Жадаємо уваги й співчуття. Чому б такими справді вам не стати? Адже попереду — одне лише життя. Я ПРИЇДУ! Перебігла травою з росами, А немає й сліду. “Ви чекайте, — у матері просимо, — Я приїду!”. Вже каштани на стежку сиплються, Перемерзли трави. Продірявлене з борошна ситечко — Сніг на лаві. Із котом перекинеться мовою, То хіба одинока?.. Від ворітечок слід вимальовує Лиш сорока… СПОМИН Ще одна зупинка — й ти удома. Філіжанка чаю вистига. Відчини — прийшла твоя знайома, — Одинока стомлена нудьга. Буде знов сидіти над душею. Скаржитись на сотню веремій… А тобі приємно навіть з нею. Тільки б не лишатися самій. Наливаєш чаю їй у кварту… А тоді згадаєш не зі зла. Як колись, в дитинстві, тітка Марта Грілась біля нашого тепла. І хоча не скаржилась нікому На тяжкі тенета самоти. Не спішила ввечері додому. Просто — не було до кого йти. * * * Я у Вашу оселю зайшла, як завжди, випадково. Зачепилась за погляд, за знічено зронене слово. Літо літу всміхнулося дивними барвами-квітами. День поранив крило, та воно вже йому не болітиме. ПРИТЧА “Бо верблюдові легше пройти через голчине вушко, ніж багатому в Божеє Царство ввійти”… (Лк., 18:25) Легше в голку ввійти верблюду… Ой, не буду! А що, як буду? Бо на плечі вп’ялись горби — Не достатки і не скарби. Сподівання і вічні болі, Пережитого дрібки солі, Невіднайдені знахідки, втрати, Те, чого вже й конем не здогнати. Торжество почуттів шалене, Пообіцяне й не здійсненне, Невідбуті борги старії, Нездійснимі й забуті мрії, Непростиме і вже простиме, Те, що каменем ще ростиме… І чи зможу — рятуйся, душко! — Увійти у голчине вушко? * * * “Позбався власної волі, як одягу посміховиська”. Монах Аввакир Зрікаємось себе самих — Безвольних, заздрісних, гріховних… Але терпіння чаша — повна. І що в очах Твоїх сумних? Довіра нам чи біль за нас? Чи прощення, чи покарання? Ця мить щаслива чи остання? Спаси, о милосердний Спас! * * * День сьогодні сонячний і світлий — Так невтримно сяє душ тепло… Наш великий, наш чудовий світе, Прихили до нас своє чоло! Подаруй нам сонячність і ласку, Подаруй наповненість хвилин! Господи, зішли небесну ласку Й тому, хто сьогодні — сам-один… ЗИМОВА КАЗКА Холодний вітер і зола, І дощ грудневий не до речі, Як руки, що кладуть на плечі, Коли вже в них нема тепла. Коли шепочуть щось вуста, Але слова не мають значень, І ти давно собі пробачив Цей день, що з вітром одліта. Коли дешеві почуття — Немов позлітки на ялинці, А ми зустрілись на зупинці, І кожен йде в своє життя. А Королева Снігова Студенить світ несамовито. І дзеркало уже розбите, Й осколок в серці застрява… Надій замерзлі береги Долає лагідність уперта. І йде душа — маленька Герда, І вже розтоплює сніги. МІЙ ОСТРОВЕ Мій острове зовучої жаги! Чи я до тебе допливти зумію? Проживши літ лукавих веремію, Не загубити б теплі береги. Мій острове нестрачених надій! Душа до тебе нап’яла вітрила. І я спішу, мов чайка легкокрила, На поклик долі і на присуд твій. Мій острове, мене не обмани І міражем не стань посеред суші, Хоч ночі ці і дні мої минущі, Порожняком не відправляй човни. Візьми усе, без вічних заборон, Що знадобиться й корисне в дорозі. Егей, сюди! А хто на перевозі? Пробачте, ні, це я не Вам, Харон! Микола ПЕТРЕНКО Так трапилося, що я став редактором першої поетичної збірки письменника-дисидента, довголітнього каторжанина Михайла Осадчого. Хоча певна закономірність існує: ми з ним разом вчилися на факультеті журналістики Львівського університету, зустрічалися на засіданнях літературного об’єднання, чи в майстерні скульпторки Теодозії Бриж, куди Михайло приводив на посиденьки дружину знаного й одіозного Остапа Вишні, бо саме працював над монографією про творчість знаменитого гумориста. А вже коли енергійного і правовірного молодого спеціаліста взяли на партійну роботу, та ще й в апарат обкому — ми, його друзі, розраховували на можливу підтримку в окладних ситуаціях, в які ми потрапляли. Тож саме тоді (а це початок сімдесятих років) у львівському видавництві “Каменяр” назбиралося кільканадцять рукописних збірок молодих поетів — і дирекція вирішила видати їх “обоймою”, як тоді жартували дотепники: так і клопоту позбавлялися, і потішали багатьох. Ще й за умови, що редагування збірок здійснюватимуть на громадських засадах відомі поети чи літературознавці. А хто кому потрапить — хай домовляються самі автори. Михайло Осадчий вибрав мене і я погодився, бо знав багато з його доробку, друкованого й недрукованого, уявляв композицію майбутньої збірки. Хоча на практиці все виявилося не так просто, як я думав: Михайло буквально завалив мене рукописами. Сиділи ми, вибирали, перечитували, чманіли, бо коли занадто поезії, то людині робиться зле. Проте невдовзі скомпонували збірку під назвою “Місячне сяйво”, здали її в редакцію для вичитування. А ще саме тоді приїхала до Львова дружина Остапа Вишні, енергійна й самобутня акторка пані Варвара, ми разом просиділи цілий вечір у майстерні Теодозії Бриж, а наступного вечора зібралися у мене — прийшли брати Горині, Володимир Лучук із дружиною Оксаною Сенатович. Пані Варвара цікаво оповідала про те, що для нас тоді залишалося втаємниченим і забороненим. Можна припустити, що саме спілкування із дружиною опального гумориста й підштовхнуло М. Осадчого до радикальніших висновків, — а тут уже відповідні органи ґав не ловили, тим більше, що за літераторами вони наглядали постійно й жорстоко. Пізніше товариш по невільничій долі Василь Барладяну зазначить, що “М. Осадчий одним із перших “шістдесятників” зрозумів, що ниву народного життя занедбують і народ знову віддають на поталу кривді. І тоді, скаже він згодом, Схопивши чепіги часу, Вів я борозну — скільки сил! Що то світ — я не знав одразу. …Лиш спізнав під обвалами брил…” Досить того, що коли з друкарні до видавництва принесли звичні вісім авторських примірників — Осадчий по них не з’явився, був щойно заарештований. Тоді я з дозволу Василя Колодія взяв дві книжки з тих авторських — на правах редактора. Хтось із друзів зробив так само, бо того ж дня наклад конфіскували і знищили… Кілька років ми з ним майже не спілкувалися. Хіба що наші дружини (маю на увазі мою, В. Лучука, Б. Бобинського) провідували розгублену молоду дружину Осадчого, трохи підтримували її… Невдовзі з першого заслання повернувся Богдан Горинь, то в розмові при зустрічі згадали й Осадчого: шкода, що його першу збірку знищили… Відомий поет і дослідник Микола Петренко — Знищили — але в мене є! — похвалився я, та й дістаю із прихованого сховку книжечку. Богдан схопив її і, навіть не подякувавши, заспішився. Невдовзі з його легкої руки збірочка помандрувала за океан, щоб там привернути громадську увагу до долі репресованого московськими карателями талановитого поета. Невдовзі повернувся до Львова і сам Михайло, щоб завершити роботу над основною книгою у його творчому надбанні — повістю “Більмо”. Повість також знайшла потаємну стежку на захід, там її розрекламували емігрантські видання, видали спершу українською, а потім ще кількома світовими мовами — і вона зчинила справжній фурор. Досить сказати, що 1974 року саме повість “Більмо” поміж 102 бестселерів у Франції посіла шосте місце. Уже на кінець вісімдесятих років ми знову зійшлися. Михайло саме збирався на запрошення місцевих українців до Австралії, а там знайшлася моя старша сестра Настя, яка потрапила туди наприкінці війни з німецької каторги, і ми ніяк не могли зустрітися — то він погодився взяти маленький пакуночок… Тоді ж він поновився на викладацьку роботу в університеті — і саме там у центральному залі відбувся його великий творчий вечір. Вів його я, тож і почав зі згадок про першу конфісковану збірку поета, спогадами про літературне життя шістдесятих років, активним виразником якого був саме Михайло Осадчий. Невдовзі побачила світ поетична збірка Осадчого — “Скитський олтар”, видрукувана в Канаді накладом видавництва письменників-емігрантів “Слово”. Саме там він декларував обрану ним життєву долю: Живе людина — для мети, Хай терном стеляться дороги… А ми на вогнища тривоги Міняєм спокій темноти… Варто відзначити, що саме цей час був часом творчого і громадського піднесення Михайла Осадчого. Наприкінці 1992 р. Міжнародний біографічний центр у Кембриджі присудив йому звання “Людина року” й удостоїв престижного світового призу. Дещо раніше за повість “Більмо” його прийняли як почесного члена до міжнародної письменницької організації ПЕН-клубу, а також нагородили літературною премією ім. І. Франка фундації Антоновичів. А ще за якийсь час — нелогічний і незбагненний відхід із життя повного творчих сил і життєвої енергії поета: ще вчора він у колі друзів, а на ранок чорна вістка…

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин