Незабутні · “Письменник і громадянин, син своєї землі, він усім серцем і конкретним ділом підтримував національно@духовне відродження”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
Подвижництво 14 січня 2012 року минуло 75 років з дня наF родження видатного українського письменF ника Євгена Гуцала (14.01.1937—4.07.1995)
Слово Просвіти, №03 за 2012 рік
Віталій ДОНЧИК, академік НАН України
Письменник надзвичайно багатогранного й самобутнього таланту, дивовижної працездатності, Євген Гуцало перебував у розповні своїх творчих сил і ще зробив би дуже багато, якби доля виявилася щедрішою до нього. Він мав би подолати ще не один “виток спіралі”, знову й знову подивувавши нас якоюсь несподівано відкритою художньою гранню, оригінальним поворотом у своєму естетичному світосприйнятті, жанрово-стильовому самовиявленні. Його творча біографія саме так мені й уявляється — як витки спіралі, де до вже заявленого, знайомого, набутого, освоєного, закріпленого як гуцалівське нарощується нова питома якість. І при тому — Євген Гуцало неодмінно залишався самим собою. Із перших оповідань, з першої книжки “Люди серед людей” (1962) та наступних збірок “Скупана в любистку” (1965), “Олень Август” (1965), “Хустина шовку зеленого” (1966), “Запах кропу” (1969) та інших Є. Гуцало заявив себе як автор лірико-психологічної прози, акварельного письма, зосереджений не просто на внутрішньому світі людини, а на всіх його відтінках і нюансах, як поет природи, що тонко відчуває й відтворює її переміни, гру її кольорів, гаму запахів, як охоронець краси, добра, людськості й людяності. Новим етапом у творчості Є. Гуцала і новим словом в українській прозі стали його повісті з часів війни та повоєння “Мертва зона” (1967), “Родинне вогнище” (1968), потім “Дівчата на виданні” (1971) та опубліковані в 70-ті в журналах, але видані в книжках пізніше — “Шкільний хліб” (1981), “Сільські вчителі”, “Двоє на святі кохання” й ін. Після ранніх повістей прозаїк упевнено розробляє свій власний варіант цього жанру, де помітно посилення об’єктивно-епічного начала, пильний інтерес до народних характерів, увага до композиції й сюжету, художня ощадність розповіді. Збагачується психологічно-філософський шар тексту й підтексту — у “вчительських повістях” запам’ятовуються, наприклад, роздуми автора про добро і зло, про духовну свободу і примус зовнішнього чи внутрішнього обов’язку, про людське щастя, хибність категоричних і однозначних суджень про життя й людину — бо вони безмежні у своїх виявах. Ще один “виток” на шляху Гуцала-прозаїка — новелістика 70-х—
Інна РОЙКО, м. Луцьк
Лауреатом ХІ Міжнародного конкурсу “Кришталева цеглина” на кращу інвестицію по обидва боки східного кордону Європейського Союзу названо палац-садибу родини В’ячеслава Липинського у селі Затурці на Волині. До оновленого і відбудованого обійстя з усієї держави та з-за кордону йде небайдужий люд. Певна роль у популяризації палацу-садиби як вельми цікавого об’єкта в пограниччі польської та української культур належить книзі Івана Корсака “Діти Яфета”, яку благословило у світ видавництво “Ярославів Вал”. А про самого В. Липинського, здається, вперше створено таке розлоге художнє полотно. Із жодним народом світу ХХ століття не повелися так лукаво й жорстоко, як із українцями. Роман “Діти Яфета” гортає сторінки цього пекельного періоду в нашій історії: письменник здійснив ґрунтовну дослідницьку роботу, аби достовірз нами — щемливі спогади, осяяння, раптові спалахи уяви, несподівані настрої, ніби незначні, випадкові діалоги, які, однак, пробуджують хвилю почуттів. Оповідання, які розкривають усе це, є, мабуть, кращими в доробку прозаїка (“Образ матері”, “Ми з тобою не зустрічались у Вавилоні”, “Котилася торба”, “Клен”). Є серед оповідань Є. Гуцала й твори меншою мірою медитативно-настроєві, з чіткіше вираженим зовнішнім сюжетом, подієві, більш драматичні розповіді. Головною віссю тут виступає якщо не факт виразно морально-етичного плану (напр., “Полювання з гончим псом”, “Спадщина”, “Хто ви?”), то цікавий, іноді, може, і дивакуватий, але неодмінно незвичайний, хоч і вірогідний, натуральний людський характер (“Вась-Вась”, “У Вовковиях”, “Виїзний товариський суд”, “На лиці землі”). У деяких із них, а особливо в таких творах, як “Самонавіювання”, “Умовна міс Кукурудза”, “Травматизм”, “Прокурорський нагляд”, автор вдається до іронії, іноді й злої, а то й до шаржу. Бачимо в збірках 70—80-х років (зокрема, у названих та ще у творах “Пісня про Варвару Сухораду”, “Пісня про Максима”, “Несамовитий шалений Кирик”, “Пісня про Карпа Окипняка”) поглиблення доскіпливого психологічного аналізу, зміцнення художньої реалістичності, достеменності авторової й особливо діалогічної мови. Бачимо народне велелюддя, значні, непересічні та “незначні”, непоказні характери, поламані долі й постаті, незігнуті, з гордістю та без неї, ті, що примирилися і “обтесалися”, і ті, що ніяк не знайдуть притулку своїй душі, а загалом — наш український люд у злетах і падіннях. У 80-х роках Є. Гуцало дивує читача й критику ще одним новим і несподіваним поворотом — осяжним фольклорно-міфологічним романом-трилогією “Позичений чоловік”, “Приватне життя феномена”, “Парад планет”. У центрі цього розгорнутого сміховинно-гротескового дійства Хома Прищепа, дивак і мудрець, на всі руки майстер, “найвидатніший характерник колгоспної епохи” — талановита Гуцалова спроба народного образу, на кшталт Енея чи козака Мамая. Химерна проза 70—80-х років, як це ми зараз чітко бачимо, приховувала намагання письменників уникнути нав’язуваної звідусіль “робітничої” чи “колгоспної” тематики (з неодмінними ідейними атрибутами й ієрархією образів, із наперед заданими “художніми” висновками) та ввести в українську прозу національні характери й національну проблематику, прокреслити лінію тяглості між минулими, традиційними цінностями українського народу й сучасним життям, розгортати в умовно-алегоричній формі заборонене тоді національне “етнознавство”. Як і раніше за срібним інеєм на чорній ранковій ріллі чи димом листяних багать наша критика (принаймні її частина) не вміла побачити глибинного національно-духовного, патріотичного пафосу, так і зараз навіть проникливі дослідники не поцінували належно цю спробу прозаїка вийти на цілком інші ідейні та художні виміри й терени. А проте в трилогії “Позичений чоловік” викликало справжнє подивування й захоплення безмежне буяння українського народного слова — мабуть, тільки Є. Гуцало в нашій літературі міг відтворити отой безмір приказок, прислів’їв, повір’їв, загадок, давніх і найновіших фразеологізмів і новотворів, настільки оригінально переплавлених, огранених, уживлених в авторову розповідь, що для цього йому, здавалося, треба було перелаштувати саму свою художню свідомість, саме художнє мислення, тобто знову ж таки бути цілковито новим, залишаючись самим собою. З настанням нових часів, початком демократизаційних процесів в Україні Є. Гуцало не пішов, як багато його колег-шістдесятників, у політику, але й від боротьби за незалежну українську державу, за державність української мови, від творення нової України не відсторонився — як письменник і громадянин, син своєї землі, він усім серцем і конкретним ділом підтримував національно-духовне відродження, виступав у пресі, далі працював, окрилений вільними умова-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
