Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Суспільство · “Фізично розгромивши шістдесятників, Москва розгорнула безпрецедентну експансію на Україну”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Сорокаріччя арештів 1972 року

Слово Просвіти, №03 за 2012 рік

Василь ОВСІЄНКО, Харківська правозахисна група Газета “Радянська Україна” 15 січня 1972 року повідомила: “Органами Комітету державної безпеки при Раді Міністрів УРСР за проведення підривної антирадянської діяльності заарештовано туриста з Бельгії Ярослава Добоша. Ведеться слідство”. Тим часом уже 12 січня Україною прокотилася чергова хвиля арештів молодої української інтелігенції. КГБ здійснював масштабну операцію “БЛОК”, спрямовану проти українського національного руху. Безпосереднім приводом для арештів стало затримання на станції Чоп 4 січня громадянина Бельгії, члена “Спілки Української Молоді” Ярослава Добоша: він намагався вивезти за кордон “один антирадянський документ” (як згодом з’ясувалося, це була фотоплівка “Словника рим української мови”, якого на допомогу поетам склав Святослав Караванський, тоді політв’язень). Наступне повідомлення з’явилося аж 11 лютого одразу в трьох газетах — “Радянська Україна”, “Правда Украины” і “Вечірній Київ”: “Органами Комітету державної безпеки при Раді Міністрів УРСР за проведення на території республіки ворожої діяльності заарештовано підданого Бельгії Добоша Ярослава. Попереднім слідством встановлено, що Добош прибув для виконання злочинного завдання зарубіжного антирадянського центру ОУН, що перебуває на утриманні імперіалістичних розвідок і використовується ними в проведенні підривної діяльності проти Радянської держави. За проведення ворожої соціалістичному ладові діяльності і в зв’язку з справою Добоша притягнуті до кримінальної відповідальності Світличний І. О., Чорновол В. М., Сверстюк Є. О. та ін. Слідство триває”. Саме так, “Чорновол”. А за “та ін.” тоді вже стояли заарештовані 12 січня в Києві поет Василь Стус, хімік Зіновій Антонюк, недавно звільнений Данило Шумук, лікар Микола Плахотнюк, кібернетик Леонід Плющ, учителі Олесь Сергієнко та Іван Коваленко; у Галичині видавець самвидаву Іван Гель, поетеса Ірина Калинець, письменник Михайло Осадчий, художниця Стефанія Шабатура. Незабаром, 20 січня, був заарештований священик Василь Романюк (згодом Патріарх Володимир); 20 лютого — поет Микола Холодний; 21 лютого — інженер Василь Долішній на Франківщині; 18 квітня — літературознавець Іван Дзюба, 11 травня — психіатр Семен Ґлузман, 18 травня — філолог Надія Світлична в Києві. 25 травня у Львові покінчив життя самогубством видавець самвидаву інженер Мар’ян Гатала. 21 червня в Харкові заарештовані інженери Анатолій Здоровий та Ігор Кравців; 6 липня — філософи Василь Лісовий і Євген Пронюк у Києві; 13 липня — викладачі Кузьма Матвіюк та Богдан Чорномаз в Умані; 11 серпня — поет Ігор Калинець у Львові; 17 листопада — поетеса Ірина Сеник у Бориславі, 9 грудня — лікар Лідія Гук у Скадовську, 31 січня 1973 року — робітник Гриць Маковійчук у Кременчуці, 19 лютого 1973 року заарештували Степана Сапеляка, а 24 лютого — Володимира Мармуса, лідера юнацької групи у с. Росохач біля Чорткова, відтак ще сімох їхніх друзів; 5 березня 1973 року дійло людей різних поглядів і національностей, які, однак, ніколи не оголошували один одного ворогами, тому що в той час усім однаково потрібна була свобода, а державна незалежність України, про яку вголос не говорили, але мали на увазі, уявлялася ймовірним гарантом такої свободи. Епоха старанно культивованої безликої маси і тотального страху поволі відступала — відроджувалась Особистість. (“Ти знаєш, що ти — людина?” — спитав Василь Симоненко ще на початку 60-х). Культурницькі вимоги Особистості неминуче переростали в рух політичний, антиімперський, оскільки колоніяльне становище було основною причиною нищення української культурної самобутности. Поезія Василя Симоненка була, можливо, найпершим виразним свідченням цього доростання до політичних вимог: “Народ мій є. Народ мій завжди буде. Ніхто не перекреслить мій народ”. Це був моральний, етичний спротив блискучої когорти Особистостей, які вже здатні були розгорнути великий національно-визвольний рух. Це розуміла колоніальна влада — і з її точки зору удару по шістдесятниках було завдано дуже вчасно. Український самвидав перетинав кордони. Він звучав по радіо “Свобода”, виходив іншими розіграли цей примітивний детектив зі “шпигунськими пристрастями”… Майже всі провідні діячі шістдесятництва дістали максимальний реченець — 7 років ув’язнення в таборах суворого режиму та 5 років заслання — й етаповані за межі Батьківщини — у Мордовію та Пермську область Росії, потім на заслання в Сибір та Казахстан. Найупертіших запроторили до психіатричок (Микола Плахотнюк, Леонід Плющ, Василь Рубан, Борис Ковгар, Михайло Якубівський, Ганна Михайленко…). Фізично розгромивши шістдесятників, Москва розгорнула безпрецедентну експансію на Україну, прагнучи цілковито ліквідувати її мовну, культурну та історичну національну ідентичність. Робилося це через знищення українськомовної системи освіти, газет і журналів, політичні чистки. Унаслідок цього величезні маси української людности у своїй національній і людській самосвідомості опустилися нижче нуля: вони стали соромитися й цуратися свого українства. Вони перестали вчити своїх дітей української мови. Ще одне таке покоління — і рятувати Україну вже не було б кому і не було б для кого… Суспільна атмосфера після арештів 1972—73 рр. була гнітючою. Поодинокі спроби протес- Зустріч Нового 1972 року у Львові: Любомира Попадюк, Василь Стус, Олена Антонів, господиня дому Марія Садовська, Ірина Калинець, Ганна Садовська, Михайло Горинь, сидить вбрана циганом Стефанія Шабатура, біля неї Мар’ян Гатала та Олександр Кузьменко. Знімок Ярослава Лемика

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин