Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
СТРІЛА Суб’єктивна антологія · с. 8сторінка оригіналу ↗

Василь СИМОНЕНКО (1935—1963) Неслухняний

Слово Просвіти, №03 за 2013 рік

Упорядник і автор літературно-критичних розвідок лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ Рвися з горлянки свавільним криком, Мій неслухняний вірш! В. Симоненко Що в двадцять літ в моєму серці втома, Що в тридцять — смерті в очі подивлюсь. Рядки ці належать йому, справді двадцятилітньому. До тридцяти не дожив, життя обірвалось у неповні 29. Українська мелодія Довго тужить сумна бандура Про діла у старій сивині, І якусь невідому зажуру Навіває та пісня мені. Не мелодія — збурена рана, Не слова, а безжальні голки, Тільки бачу не сині лимани І не горді козацькі полки. А ввижається — там, біля шляху, На потоптаній кіньми траві Жирний ворон, мов чорна папаха, На козацькій сидить голові. А нав-круг по-ру-ба-ні До-си-на-ють сни, І да-ле-ко бу-бо-ни Кли-чуть до вій-ни. 18.01.1957 * * * Древній, обікрадений народе! Над тобою прошумів розбій, Та кати не вкрали твою вроду, Не всушили дужий мозок твій. Нові покоління, як обнова, В лоні сповиваються твоїм. І дідівська гордовита мова Служить вірно і слухняно їм. Пристрасним, орлино-мудрим зором Дивишся у всесвіт з-під повік… Виродки — підтвердження суворе, Що живеш і житимеш повік! 08.02.1962 Рання смерть, політична кон’юнктура, спекуляція на його імені спричинилися до однобічних чи й поверхових про нього суджень. Риторика, велемов’я заступили його як особистість. Особистість же заповідалася поліфонічна: лірик, байкар, сатирик, гуморист, прозаїк, публіцист, автор творів для дітей, літературний критик. Щось ствердилося виразніше, набрало форм сталіших, щось — частково, щось тільки намічалося, для його дозрівання потрібен був час. Та час для нього зупинився. Поета не стало на злеті, коли хист його мав постати в іншій ваговій категорії. Це був талант із рідкісним запасом морального здоров’я. Ще не задіяних резервів душі. Він єдиний із відомих його ровесників звернувся до забутого нині жанру байки. Деякі з ранніх його проб дивують дочасною дорослістю думання. А байка “Суд”, написана в останній рік життя, цілком вписується у реєстр здобутків байкарів, починаючи від Л. Глібова до А. Косматенка, чиє ім’я випало навіть із літературних обойм. Сатира й гумор Симоненка — це те, що також виокремлює його серед шістдесятників першої хви- Піч Лиже полум’я жовте черево, Важкувато сопе димар, Галасує від болю дерево, Піднімаючись димом до хмар. Бубонять рогачі і кочерги — Щось пригадують з давнини, І чекають покірно черги Засмаглілі горшки й чавуни. З тітки полум’я сон злизало, Тітка гладить рукою глек, Теплий ватяник зав’язала На застуджений свій поперек. Біга тітка із кухні в сіни, З-під повітки заносить дров — З них струмує жовтаво-синя Віковічна печаль дібров. Звично грюкають мляві двері, Піч гуде і димить у світ — Скільки в пащу цій ненажері Тітка вкинула кращих літ! Сновигають по зморшках думи, На щоках танцює вогонь, Сажа в’їлася чорним глумом У пелюстки її долонь. Біля печі вона, мов бранець, Слугувала під шурх спідниць, Віддавала дівочий рум’янець Чистоті смачних паляниць… Менше ми гіркоти нестимем, Стане ближчою наша мета, Як не будуть у небо димом Підніматись жіночі літа. 28.01.1962 Жорна Натуга на руках, від втоми чорних, здувала жили, ніби мотузки. Каміння клацало зубами в жорнах, жувало жовті зерна на друзки. І сіялось не борошно, а мука… При тьмяному мигтінні каганця жіночі ніжні материнські руки тягли за ручку камінь без кінця. Журливо мліли очі сумовиті, і борошно, мов біла кров, лилось… лі. Те краще, що є у “Веселому дріб’язку”, у циклах “Заячий дріб” і “Мандрівка по цвинтарю” — мічене спостережливістю, дотепністю, гнучкістю й гостротою розуму. Вигадливі й майстерно втілені віршовані казки для дітей “Цар Плаксій та Лоскотон” і “Подорож у країну Навпаки”. До політичної сатири навертає “Казка про Дурила”. Твір дерзновенний, як на ту глуху пору. Засудити фантомний рай, збудований на крові, хай навіть і в алегоричній формі — на те міг зважитися тільки відважний розум. Тим паче, що в атмосфері доби вже простежувалися ознаки наростаючої хвилі репресій. Симоненко належав до тих письменників, яким затісно в одному жанрі. “Вино з троянд” і ціла низка новел — підтвердження його можливостей як прозаїка. У його особі заповідався неабиякий критик. “Новаторство, коли воно Злодій справжнє, ніколи не було й не буде руйнівною силою. Воно — глибоко природне і закономірне, як естафета поколінь. На досвіді митців минулого виростають праці попередників. Так не тільки в мистецтві. У фізиці Ейнштейн і Курчатов не вчинили ніякої диверсії проти Архімеда, хоч і не стали в двадцятому столітті відкривати закон Архімеда”. Це з відгуку на дебют Драча, на його “Соняшник”. Шкода, що цей урок поета, чия творчість сприймається як чи не суціль протестний акт, кепсько засвоєний багатьма з нинішніх молодих літераторів. Симоненко шанував Драча, але й іронізував щодо тих, які “мітингують навколо його імені і нікого, крім нього, не визнають”. Мужність веслування проти течії — з найперших чеснот критика. Розуміння плюс характер — то і є, власне, літературна крити- Це все було в двадцятому столітті, що грозами над нами пронеслось. Ми часто чуєм радісну зловтіху у голосі ворожому, чужім, що заглядали кривда й люте лихо у наш — для щастя виведений — дім. Хай сатаніють виродки од крику — нас не знобить од їхньої хули: нам жорна ті із кам’яного віку на танках варвари з Європи привезли. І то для них-таки й була наука, коли — у всього світу на виду, немов у жорнах, дужі наші руки перемололи варварську орду. Народе мій! Титане непоборний, що небо підпирає голубе! Твій гордий подвиг не принизять жорна — вони лиш возвеличують тебе. Дарма біситься злість ворожа, чорна — нічим не очорнить твоєї боротьби! Цілую руки, що крутили жорна у переддень космічної доби. Квітень"травень 1960 * * * Дядька затримали чи впіймали — Дядька в сільраду ескортували. Дядька повчали і докоряли: “Як вам, дядьку, не ай-яй-яй Красти на полі свій урожай! У кого ви крали? Ви крали в себе. Це ж просто сором — красти свій труд”. Дядько понуро тім’я теребив І смакував махру. Дядько кліпав товстими віями, Важко дивитися в очі ганьби, Важко йому із домашніми мріями Враз осягнуть парадокси доби. “Та воно, так, — у кулак кахикав, — Красти погано… Куди вже гірш”. Рвися з горлянки свавільним криком, Мій неслухняний вірш!

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин