Постать · “Чиновництво незалежної України і досі не зрозуміло, ким був і є для національної культури, української нації Василь Кричевський”. 13 · с. 13сторінка оригіналу ↗
Вимір Кричевського
Слово Просвіти, №03 за 2013 рік
Микола ЦИМБАЛЮК
Роде наш красний Природа щедро наділила його цікавістю, жадобою пізнання навколишнього світу. “В родині, — пише один із найґрунтовніших дослідників життя і творчості Василя Григоровича пасинок Вадим Павловський, — а особливо у діда з боку матері, Григорія Тоцького в Лебедині, дотримувались усіх народних традицій і звичаїв. Василь охоче ходив колядувати й щедрувати, і найяскравіші спогади залишились у нього про те, як усі діти під проводом батька “проганяли Кутю” — з галасом бігли трощити киями глечики й горщики на кілку тину по Різдві; мати, знаючи про це, завжди заздалегідь ховала весь добрий посуд”.
Національна стихія, закоханість у народну культуру, любов до українського слова з часом стали органічною частиною його цільної натури, на яку не вплинуло ні російське оточення, ні більшовицька влада. Якось, коли Василь Григорович був уже директором миргородського Керамічного інституту, на Різдво до нього на квартиру завітав хор із сусіднього собору. Вислухавши хористів, він нагадав їм, що вони ж українського роду-племені, тож не гоже мавпувати чуже, маючи чудову рідну мову, красиві народні пісні та звичаї, які навіть у чужинців викликають повагу й захоплення.
Оце шанобливе ставлення до рідного, глибока закоріненість у національну культуру, не в останню чергу завдяки Василеві-старшому, стали характерними рисами творчості й решти митців із роду Кричевських. “Поки що, — напівжартома казав на урочистостях його онук Василь Іванович, — нас десятеро”. Відомими талановитими малярами стали: його молодший брат Федір; два сини від першого шлюбу — Микола, Василь і донька від другого — Галина; онуки і правнуки.
Окраса Полтави Василь Григорович, хоч як дивно, не отримав, як сказали б сьогодні, вищої освіти. Натомість мав феноменальні вроджені здібності й неймовірну працездатність. Ще не досягнувши відповідного віку, 1885 р. вступає до Харківського технічного залізничного училища. Ґрунтовні знання з рисування, креслення, математики, фізики і технології обробки різних матеріалів, здобуті там, пригодилися йому як архітекторові на все життя. Тож коли взяв участь у конкурсі проектів будинку Полтавського губернського земства, то його роботу, виконану “у стилі південно-російського ренесансу”, одразу схвалили.
Згодом цей стиль отримає назву український модерн. Автор ішов до нього не один рік. Тривалий час вивчаючи форми народної архітектури, прекрасно ознайомлений з європейським будівництвом, Василь Григорович витворив унікальний синтез, у якому були сконцентровані і творчо розвинуті національні риси. Двоповерхова споруда має розпланувальний абрис, близький до літери Ш. Усередині по центру просторий вестибюль та хол із парадними сходами, далі — кімната засідань чи то концертна зала. Фасад розчленований шестикутними вікнами і такими ж дверима, щедро оздоблений майоліковими прикрасами, стилізованим народним орнаментом тощо. Тепер цей будинок, де нині розташувався краєзнавчий музей, є окрасою Полтави.
Напрацьовані ідеї цього архітектурного стилю він використовуватиме й надалі. Так, переїхавши 1906 р. у Київ, він виконує (точніше — переробляє) фасад шестиповерхового прибуткового будинку М. Грушевського на Паньківській, а також фасад школи імені його батька, С. Грушевського на Куренівці. За його проектами зводять низку приватних і громадських споруд у Києві, на Полтавщині, Чернігівщині, Вінниччині тощо.
Через 30 років після Будинку
Полтавського земства, на пропозицію Раднаркому УРСР він розпочне роботу над Меморіальним музеєм Т. Г. Шевченка у Каневі. За три роки вони (разом з учнем і помічником Костирком) виконали кілька варіантів проекту. Загалом споруда музею була витримана в тому ж таки українському стилі. Але з причин політичних і через брак фінансування доводилося повсякчас пристосовуватися до забаганок партчиновників. В. Кричевському це дорого давалося. Тепер сучасникам важко уявити музей на могилі Шевченка, обабіч центрального входу якого стояли б статуя Сталіна, група комсомольців, колгоспників, а фасад узагалі без будь-яких оздоб. Трохи більше вдалося зберегти від проекту в інтер’єрі. На жаль, не наблизила, а ще далі відсунула від первісного проекту Кричевського нещодавня, вже за часів незалежності, реконструкція музею.
Художник В історії українського мистецтва В. Г. Кричевський не менш відомий і як талановитий художник. Мистецтвознавці вважають його неперевершеним пейзажистом. Працював він у постімпресіоністичному стилі. Але як і всяка творчо могутня особистість, ішов своїм, тільки йому притаманним шля-
Василі Кричевські: онук і правнук хом. Замолоду малював здебільшого акварелі, та й робота архітектором спонукала до цього. Уже в зрілому віці починає писати олійними фарбами. Етюди Василя-старшого, — а вони становлять левову частку його творчого доробку, — та й більші станкові роботи вражають чистотою барв, світло-тіньовими переходами, типовістю зображуваного об’єкта. Тобто тими прийомами, які були важливі, наприклад, для французьких імпресіоністів. Але його полотна більше наповнені життєрадісним світлом, якимось особливим українським світовідчуттям природи.
Василь Кричевський тонко і глибоко відчував красу не тільки рідної природи. Його етюди з різних місць не однотипні у відображенні сприйняття. Варто лиш порівняти картини, написані ним у Центральній чи Західній Україні,
в Криму чи на Кавказі, в Італії чи Франції, Німеччині чи Венесуелі — і це відчує і зрозуміє навіть людина, далека від мистецтва. До речі, Кричевський був ейдетиком, тобто мав фотографічну зорову пам’ять на обриси й кольори. В еміграції він по пам’яті малював картини рідного села чи тих місць на батьківщині, де доводилося бувати, жити, працювати, відпочивати.
Кричевський неодноразово брав участь у численних художніх виставках, свої роботи не продавав, частіше дарував. Наприклад, його полотна, акварелі, рисунки мали у своїх приватних збірках Михайло Коцюбинський, Михайло Грушевський, Богдан і Варвара Ханенки тощо. Опинившись за кордоном і рятуючись від нужди, Кричевський змушений був зрідка продавати картини. Загалом за життя він написав близько трьох тисяч картин, але залишилося набагато менше. Багато живопису і зібраного Кричевським етнографічного матеріа-
— долаючи сили темноти, зла і несправедливості. Чи хто згадає тепер тих Бруків, які фабрикували “Справу СВУ”, де Сергію Єфремову було відведено перше місце на більшовицькій гільйотині? А московського попа Діятеловича, видного члена чорносотенного “Союза русскаго народа”, який писав доноси на Василя Кричевського і гетьманській владі, і в більшовицьке чека? Лише заступництво миргородських студентів врятувало його від розстрілу.
На відміну від Єфремова Кричевський вижив, виїхавши за кордон. І зміг ще вісім років у вигнанні, незважаючи на тугу за рідним краєм і важкі умови емігрантського життя, працювати на славу українського мистецтва. Нині рідко хто згадує, говорив Олесь Пошивайло, директор Інституту керамології — відділення Інституту народознавства НАН України, що понад півстоліття ім’я Василя Кричевського було викреслено з гончарської й культурної історії України. Комуно-більшовицька влада робила все можливе, щоб україні забули про найвидатнішого провідника мистецького поступу українців ХХ століття. Тож повернення пам’яті про Митця, яке почалося після заснування Музею гончарства ще 1986 р., отримало новий поштовх із відкриттям Музею його родини.
Велику і неоціненну допомогу у цьому надають нащадки Василя Григоровича, які нині мешкають у США. Позаторік вони передали в Україну, в опішнянський музей, архів Кричевських, пов’язаний з родинами Кричевських і Щербаківських. Це листування, юридичні документи, сімейні фотографії, книги, твори Василя-старшого й решти митців великої родини (загалом 418 од. зберігання). А торік, під час проведення ІІІ Інтерсимпозіуму художньої кераміки в Опішному (тема: “Використання орнаментальної творчості В. Кричевського в сучасній монументальній і садово-парковій скульптурі”) за участю художників-керамістів багатьох країн Благодійний фонд “ДАР” створив документальний фільм “Третій вимір Василя Кричевського”.
До повернення пам’яті талановитого українського митця і популяризації його творчості долучилася й “Просвіта”. Саме завдяки старанням і наполегливості голови ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка, тодішнього заступника голови Комітету з питань культури і духовності Павла Мовчана Верховна Рада України ухвалила Постанову “Про відзначення 140-річчя з дня народження Василя Кричевського” на державному рівні. Але як показали заходи урочистої Академії в Опішному, чиновництво незалежної України і досі не зрозуміло, ким був і є для національної культури, української нації Василь Кричевський.
Чого не скажеш про опішнянців, полтавців, усе мисляче українство. І представників його численної родини. Нині в експозиції Музею мистецької родини Кричевських представлено графічній живописні роботи не лише Василя-старшого, а й Галини Кричевської-Лінде, Оксани Лінде де Очоа. Окрему залу тут присвячено народному мистецтву, яке все життя так досконало вивчав Василь Григорович і яке, зрештою, дало крила його Пегасу здолати терни часу.
Усі троє Василів народилися в один день після Різдва Христового, тільки в різні роки: Василь Григорович 1873-го, його онук Василь Іванович 1953-го, а правнук Василь 1985-го. І всі вони з одного роду — Кричевських. Тож минулого четверга у столиці українського гончарства — Опішному відзначали не лише 140-річчя Василя-старшого, а й дні народження його нащадків. Урочиста Академія з нагоди ювілею відбувалася в будівлі колишнього гончарного навчально-показового пункту Полтавського губернського земства, спорудженого за проектом талановитого митця-архітектора В. Г. Кричевського. Віднині тут буде ще один надзвичайно цікавий і неповторний опішнянський музей — родини Кричевських.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
