Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Суспільство · “Не може бути вільною людина, допоки підневільна її нація”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Коли хартія людини поза рамами нації

Слово Просвіти, №03 за 2013 рік

Очевидно, що ініціативна група “Перше грудня” полюбляє початкову цифру “один”. Ще не минув і рік та одинадцять днів від її створення, як у “Дні” від 11 грудня 2012 року вона опублікувала “Вільну хартію вільної людини”. “Наша Хартія — це вибір “бути”, — пафосно заявляють її автори. На часі та вкрай потрібні слова. Однак насущно-ствердними вони стануть і по-особливому актуалізуються, коли враховуватимуть специфічність факту трансформації в Україні сакраментального шекспірівського запитання “бути чи не бути” в значно ширший та трагічніший національний контекст. А саме: буття чи небуття титульного (корінного) народу як державної нації зі всіма її ознаками: мовою, освітою, наукою, культурними традиціями, творчою діяльністю, економікою, інформаційним та іншим простором. Врешті, йдеться про знеособлення людини і знеодержавлення нації у звичний імперсько-шовіністичний спосіб зросійщення. Адже Україна опинилася в небезпеці, бо розпочатий на початку 90-х років минулого сторіччя процес духовного відродження — припинився. Наступ на українство “на своїй — не чужій землі”, пов’язаний напряму з нещодавнім сфальшованим ухваленням ВР закону про нові засади мовної політики, набуває нищівного та широкомасштабного совєтського розмаху. П’ятиколонники, паразитуючи на реанімації ностальгічного радянського імперіалізму і залишкових почувань такої ж людини, байдужості Європи до України, втілюють політику Москви щодо її “декомпозиции”, втягування в “русский мир”, Митний союз, перешкоджання євроінтеграційним намірам тощо. І все це робиться у спосіб остаточного розколу та знищення етнічної, релігійної та іншої ідентичності українців, розмиття почуття їхньої соборності, національної ідеї та гідності. Бачити це — не є нині поза межею неможливого. Степан ВОВКАНИЧ, доктор економічних наук, професор, м. Львів Отже, унікальність Хартії ук% раїнської людини мала б акуму% лювати не тільки вибір “бути”, ай виходити із створення мас% штабної альтернативи концепту% альних основ сучасної україн% ської національної ідеї (УНІ), із соціогуманістичних засад стратегії розвитку держави, з нової пара% дигми буття нації, з панукраїн% ських проектів її життєдіяльності, інтеграції тощо. Саме ці висхідні фундаментальні імперативи оп% тимально поєднують морально% націо%державоцентричність як усередині країни, так і співпрацю з європейським (світовим) спів% товариством на підставі паритет% ного і бінарного захисту людини та нації. Окрім наведеного ком% плексу обставин, особливо нині треба враховувати дороговказні застереження геніального Івана Франка. “Все, що йде поза рама% ми нації (підкреслено нами — С. В.), се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеями раді би прикрити свої змагання до панування однієї нації над другою, або хоробрий сентимен% талізм фантастів, що раді би ши% рокими “вселюдськими” фраза% ми прикрити своє духовне відчу% ження від рідної нації”. В іншому разі, хочемо того чи ні, виникає запитання: чому я — пересічний українець, що більше піввіку слухав фарисейство про “щасливе комуністичне майбут% нє”, цинічну брехню про інтерна% ціональну боротьбу СРСР “за мир во всем мире”, про страшні “про% иски врагов” моєї нації і “всего прогрессивного человечества”, водночас ніколи в школі не чув ні про Голодомор, ні про розстріля% них поетів, ні мільйони інших безвинно убієнних? А Хартія стверджує, що маю “не забувати про ті вчинки, коли ми (?) свідо% мо чи несвідомо чинили кривду (!) іншим народам”. Даруйте, але ні я, ні мої брати, сестри, батьки та прадіди, ні мій народ взагалі — такого не чинили. Вони держа% вою ні на кого не нападали, ні па% цифікацій, ні нового порядку, ні “зачисток” на загарбаній землі не проводили. А стверджується, що на справедливий Божий суд прийдуть народами. Далі. До кого звернені слова буцімто української Хартії, що “любити означає не допускати будь%яких виявів ксенофобії, ра% сизму, шовінізму, нацизму і сталі% нізму як найбрутальніших форм людської, національної, політич% ної, культурної і соціальної нетер% пимості”. Хіба не українці най% більше постраждали і страждають нині від проявів більшовицького шовінізму, від фальші ленінсько% сталінського інтернаціоналізму (і чи тільки його) на своїй обітова% ній землі? Хіба не імперська семі% отика доповнюється пам’ятника% ми Катерині ІІ, Сталіну, не з три% буни ВР України нахабно звучать мовою окупанта погрози “вер% нуть страну народу”? Хіба вже за% буто злочини, що не тільки при% кривалися іменем так зв. совєт% ского народа, а й “героїчно” звер% шувалися в його ім’я? А Ви закли% каєте “не шукати винних у влас% ній долі”. А як же тоді з націо% нальною пам’яттю, з мисленням про “подолання недержавності, вузькості і провінційності колоні% ального та хуторянського погля% ду”, зрештою, з елементарним кочубейством: чому в Полтаві до% сі немає пам’ятника ні Мазепі, ні Петлюрі? А в Львові заростає мо% хом камінь з написом: “Борцям за волю України”. Хіба не вони — юнаки і юнки, йшли на явну смерть за Національну Ідею, вис% тупаючи проти потрійної колоні% зації України: польської, німець% кої і російської? Каяття — це ве% лика наука для всіх і на повсякчас. Цю науку нашим моральним ав% торитетам, як зазначає в “Дні” І. Лосєв, треба збагачувати не ли% ше добре виписаними церковно% християнськими дефініціями, а й відповідати: “Що робити?” Влас% не, на останнє конкретно вказу% ють у грудневому “Постпоступі” Винничук і Боднар. З огляду на це дивує, що у важливому 5%му розділі Хартії — Мислити — пропущено нагальну потребу усвідомити: Незалеж% ність України — це глибінь за% лежності кожного із нас від розу% міння нашої Ідеї як соціанти під% вищення суб’єктності України, її загроз і викликів, необхідності щоденної праці задля неї та за% хисту. У цьому плані показовою є наука чи, радше, розправа з три% птихом гасел УНІ від М. Хвильо% вого, які сьогодні не втратили ак% туальності: “Даєш інтелігенцію! Геть від Москви! Даєш Європу!” Не менш повчальна думка іншо% го відомого харків’янина — Юрія Шевельова, в якій він визначив найбільших ворогів нашого від% родження — це Москва, україн% ський провінціалізм і комплекс кочубеївщини. Тому рецепт для мислення простий: росіянам, як і іншим національним меншинам, що чомусь традиційно і далеко нетолерантно стають на бік “сильного и могучого” й у такий спосіб свідомо чи несвідомо збільшують масу російськомов% ного населення, підсилюючи шо% віністичний тиск постімперської асиміляції, треба перестати пре% тендувати на без того ослаблений ними ж національний простір ук% раїнців! І тоді — від Львова до Лу% ганська — не буде поділу на “сво% їх” і “чужих” і буцімто непере% борних регіональних особливос% тей, якими постійно спекулю% ють, прикриваючись правами ре% гіональних мов, правами люди% ни. Проте чи за таких умов Укра% їні “бути”, коли не можемо уяс% нити смертельну небезпеку мо% нопольно%партійного регіоналіз% му, орієнтованого на “поряту% нок” пригнічених росіян. Її не бачить тільки так звана радянська людина та імперська нація, що заперечують право українців на національну ідею, на їхній суве% ренітет — державний, мовно%те% риторіальний, інформаційно% просторовий. Чому в Хартії не акцентується, що не може бути вільною людина, допоки підневільна її нація, далі окупований інформаційний простір, панує інтелектуальний антиукраїнізм. Чому нині нам важко мати критичну масу націо% нальної еліти, коли впродовж сторіч колонізатори проводили криваву політику нищення укра% їнства під гаслом: “народ без на% ціональної еліти, а еліта — без мо% ви народу”. Хіба тут вина лише на державі Україна, а не на державах, ідеологіях сильних світу сього, їх видимому і невидимому насиллі, на кривавих злочинах кожного окупанта осібно і загарбницької нації назагал?! Нас лякають ни% нішнім радикалізмом “свободів% ців”, але ж чому Європа мовчала, коли Україну нищила комуніс% тична орда, проводилися нелюдя% ні депортації українців із спокон% вічно їхніх земель? Світові вчені, держави визнали українців пост% етногеноцидною нацією, а Пре% зидент України їде в Європу, аби заперечити геноцид голодомором на догоду сусідові. Принаймні не розумно, бо і в Брюсселі, і в Бєло% каменной байдужі до української долі та ідеї; нікому, окрім нас, не потрібна сильна Україна. Що ска% зано в Хартії про політичну волю керівництва України щодо консо% лідації спільноти? Новітня українська більш як двадцятилітня практика держа% вотворення та становлення нації беззаперечно актуалізує перед ду% ховно%інтелектуальним прово% дом спільноти передовсім два ос% новоположні завдання. Перше: об’єднати націю. Без сконсолідо% ваної громадянської нації звести міцний підмурівок нашого дер% жавотворення — неможливо. Друге: визнати, що фундаментом і наскрізним елементом цього підмурівку має стати широко со% ціалізована УНІ — міцно заміша% на на загальноукраїнських інте% ресах, високих суспільно%мо% ральних, традиційних духовних та матеріальних цінностях — обі% тована земля, соборна незалежна держава, її питома мова, єдина Помісна Церква, національний інформаційний, освітній, науко% вий та інший простори, історич% на пам’ять, конкурентоспромож% на економіка, благополучна еко% логія, заможний народ, європей% ський вектор інтеграції, рівно% правні взаємини зі всіма добрими сусідами зокрема і світовим спів% товариством узагалі. Немає у Хартії й відповіді: якого права потребує захист УНІ? Буцімто демократичний запис у Конституції України, що “жодна ідеологія не може називатися дер% жавою як обов’язкова” не цілком суголосний із попереднім: “Сус% пільне життя в Україні ґрунтуєть% ся на засадах політичної, еконо% мічної та ідеологічної багатома% нітності”. Це призвело до того, що Україна досі не тільки немає ідеологічного супроводу свого державотворення та становлення нації, а й девальвовані проблеми втілення національної ідеї, пошу% ку позитивного її історичного тлумачення, наукових досліджень перспектив розвитку в інформа% ційно%просторовій, інноваційній моделі розбудови національної держави, в здійсненні її євроін% теграційних намірів тощо. Фак% тично в Україні немає національ% но%ідеологічних партій. Це все ставить на порядок денний творення нових смислів, зокрема нагальну потребу: опра% цювати стратегію ідеологічного забезпечення державотворення. Сталося так, що, обпікшись на чужинській монополії тоталітар% них ідеологій, зокрема комуніс% тичній, ми боїмося доторкнутися думкою до своєї, розмаїття її су% часного ідеологічного дизайну. Можна зрозуміти німців, які за% боронили не тільки нацистську ідеологію, а й, настрашені гітле% рівськими маніпуляціями з про% веденням загальнонаціональних референдумів, не послуговуються ними у післявоєнній Німеччині. А чи НАСТОРОЖУЄ Хартія ук% раїнців щодо недавно ухваленого Закону про референдум, який може в перспективі уможливити за умов нашої демократії розмаїті маніпуляції і в його проведенні, і вибору теми плебісциту на пред% мет, скажімо, “бути” нам чи ко% мусь іншому — чисельнішому, багатшому, зрештою, більш жор% стокому і нахабнішому на нашій землі? І той “інший” брехливо називатиметься “старшим (?) братом”, носієм “вічної” дружби між поневоленими ним же наро% дами, а відтак церковним кон% цепт%конструктом творення “рус% ского мира”. Здавалось би, що за цих дале% ко не віртуальних умов не обійти% ся Українській хартії без духовно% орального імперативу розробити в якомога стислий термін кон% цепцію зеленої ідеології щодо не лише екології, економіки, а й со% ціогуманістичних цінностей як ду% ховно%моральних вимог збере% ження середовищеспроможності нації за складних умов і нових викликів. Ідеться про доктрину сталого (Ріо+20) розвитку у світо% вому контексті і про тяглість пос% тупу ослабленої української нації в умовах подвійної глобалізації — залишково%імперської та невідво% ротно%цивілізаційної. Завдання такої якісно нової ідеології — створити необхідні умови, аби спільнота була ковітальною, тоб% то здатною забезпечити свою са% модостатність як суб’єкта власно% го розширеного відтворення і пов’язаних з ним комплексу гос% подарських, духовних, гуманітар% них та інших напрямків творчої діяльності. Без такої ідеології, без сучасної науки інвайронментоло% гії (середовищезнавства) та її знань про творення належних умов не зазеленіє на національ% них луках те, що під прикриттям релятивізму, інтернаціоналізму впродовж тривалого часу затопту% валося в болото небуття різними шовіністами%загарбниками. Не оживлять українськість вітчизня% ні системи освіти, науки, коли їх очолює міністр%українофоб. Беззаперечно, у цьому кон% тексті українська освіта, мова, культурні традиції, духовність на% ції негайно потребують червоно/ книжного соціогуманістичного захисту (аналогічно з загрозами зникаючій флорі та фауні) на рід% ній землі як духовний ексклюзив нації, як світоглядна візія її жит% тя, дум, діянь різних і не лише економічних. І в цьому бачиться комплексність і архіважливість завдань сучасної візії та місії Ук% раїнської Ідеї не тільки в націо% нальному (який злонавмисно плутають із націоналістичним), аі світовому вимірах. Але чи світ про це знає і, найголовніше, хоче знати?! І чи про це йому нагадує Українська Хартія людини, яку ми чомусь далі розглядаємо поза рамами її Нації та світом? Саме УПА боролася під гаслом: “Сво% боду людині! Свободу народам!” Продовження на стор. 4

с. 4 · сторінка оригіналу ↗

Закінчення. Початок на стор. 3 Людина та її нація не розривали% ся. Це не було модним трендом, а боротьбою на смерть. Але про це — ні слова. Як і про те, що вислів “Борець за волю України” — внутрішньо притаманний лише нам; він — не регіональний, а всеукраїнський і світовий. Жодна імперія, що прагнула знищити УНІ, це заперечити не в стані. Ба більше, назвати борців за волю (?) своєї ненаситної імперії. Тому, незалежно від розмаїття поглядів і підходів до формуван% ня УНІ, нація повинна об’єдна% тися навколо визнання того, що історично процес виникнення, становлення та поширення укра% їнської ідеї проліг від демокра% тичної Конституції Пилипа Ор% лика, Кирило%Мефодіївського соціального гасла “країна без хо% лопа і пана” через Міхновське ус% відомлення України як націо% нальної самостійної держави, бо% ротьбу УНР, її злуку з ЗУНР та визвольно%бойовий клич УПА “здобути або вмерти” за неї до сьогоднішніх пошуків і розробки євроінтеграційної стратегії роз% витку нашої країни в системі мо% дерних світових держав і досяг% нень їх життєвих стандартів. Звісно, на цьому шляху можна і треба вчитися на закликах Хар% тії, як бути вільною людиною, ук% раїнцем, лідером і господарем бу% цімто на своїй землі; зрештою, як мислити і любити, аби стати ус% пішною демократичною держа% вою, відкритим інформаційним громадянським суспільством і здобути багато чого іншого, на що спромігся цивілізований світ, по% ки нас комуністи тримали в то% тальній ізоляції, де панувала екс% плуатація не лише людини люди% ною, а й нацією%загарбником по% неволених націй. Попри те, чи стануть продуктивними заклики Хартії, допоки не запанує нова соціогуманістична парадигма со% борної, цілої, за Франком, а не радянської (без адреси, дому та вулиці) людини, тобто нова філо% софія соборної, української Укра% їни, гідної Людини і Нації, а не імперська ідеологія в камуфляжі захланного Комінтерну? Зрозуміло, що не можливо де% талізувати в Хартії кожну складо% ву цієї філософії, за якими стоїть ціла низка чинників, ресурсів, пріоритетів їх застосування. Од% нак хоча б маленьким пунктиром можна було б зазначити, що со% борність — це для України не тільки поняття географічне, а й соборна здатність нації творити українську державу, наповнювати її добрими ділами національного й загальнолюдського змісту. Свя% тая святих завдань УНІ — це сформувати єдиний національ% ний економічний, мовно%інфор% маційний, культурний, релігій% ний та інші простори та допомог% ти всім українцям в різних регіо% нах усвідомити себе соборною державоцентричною нацією. Отже, соборність — це не ли% ше інтеграція економік регіонів, ай духовна, морально%психологіч% на характеристика, внутрішньо притаманна людині, її свідомості та ментальності. Це інтеграція в зовнішній світ, це джерело дер% жавної суб’єктності. Рівно ж — українська Україна не означає зловмисно підкинутого гасла: Ук% раїна лише для українців. Таку по% зицію затаврував ще Михайло Грушевський, позиціонувавши демократичну думку: якщо ти жи% веш в Україні та працюєш задля її добра, ти — українець. Щодо тре% тього складника, то теорія чинни% ків (світових стандартів), які б за% безпечували людині гідне життя, достатньо розроблена. Тут і еко% номіка, зарплата, соціальний за% хист, освіта, охорона здоров’я, відпочинок, екологія, спорт і т. ін% ше. Україна поки що не “дотягує” до цих стандартів, але є ще і чин% ник зобов’язань людини перед державою: вона має бути гідною держави. Чи є такою щодо нашої Незалежності радянська совкова людина? Чи можна до неї зверну% тися перефразованими словами Президента США Кеннеді: не пи% тайте, що вам дала незалежна Ук% раїна, а спитайте себе, що ви зро% били для її Незалежності?! Невже не зрозуміло, що сенс запізнілої української Хартії в ексклюзиві утвердження екзис% тенції корінного народу, у соціа% лізації сьогоднішніх складових УНІ, які зміцнюють соборність нації і людини як повноцінне, са% модостатнє соціально%економіч% не, етнокультурне середовище в системі національного інформа% ційного простору, який не гні% тить, не розмиває тотожність на% роду, де повнокровно функціонує передача знань від покоління до покоління, а значить, виховуєть% ся національно свідома, цілісна людина і ковітальна спільнота. Тобто спільнота, здатна відрод% жуватися завдяки новій зеленій ідеології, соціогуманістичній по% літиці, які підживлюють це сере% довище, розширяючи його до масштабу всенаціонального чи навіть світового простору. Україні потрібна не “секонхендівська гу% манітарка”, а нова соціогуманіс% тична парадигма буття корінного народу і національно%свідомої людини; де перший розглядаєть% ся в контексті національного ін% формаційного, економічного та іншого простору, а друга — оточу% ючого середовища (сім’ї, дитячо% го садочка, школи і т. ін.). Перв% нями є патріотична свідома осо% бистість і державна нація — гар% монія взаємин між ними. У цьому контексті майбутнє України бачиться не в ентропії (невизначеності спільноти, хаосі, безпорядку, маргіналізації та її креолізації), а в негентропії. Тоб% то в гармонізації: а) національних інтересів та загальновизнаних фундаментальних принципів свободи, соціального і економіч% ного добробуту, захисту прав і людини, і нації; б) основ лібе% ральної економіки (в центрі — людина, вільний ринок) та націо% нальної (а не націоналістичної) ідеології з акцентом на націю, що дала назву державі. Припинімо розглядати націоналізм як ідео% логію поневоленого народу. Тоді побачимо в ній доктрину патріо% тичної любові до Батьківщини, акцент на розвиток здобутої дер% жави, сумлінну, заради неї, якісну працю та тяглість (спадковість) поступу нації, а відтак нагальну потребу створення на основі цих викликів нової сучасної парадиг% ми суспільного розвитку — соціо% гуманістичної. Актуалізуймо і ши% роко соціалізуймо слова Довжен% ка: “Якщо любов до Батьківщини — це націоналізм, то я — націо% наліст”. Це раз і назавжди відки% не спекуляції українофобів стра% шилками націоналізму. Проте не монополізуймо пар% тіями любов до України, за якою ховаємо корпоративні інтереси. На наш погляд, набагато раціо% нальніше зосередитися на введе% ному в науковий обіг дискурсі “соціогуманістичний”, що від% дзеркалює бінарну парадигмальну сутність збереження автентич% ності українців, котра полягає в паритетному підході до гармоні% зації прав і людини, і нації; пот% ребу їх захисту в адекватному, сприятливому для їх розвитку се% редовищі, в його якнайширшому інформаційно%мовному, світо% глядному, національно%патріо% тичному, державотворчому, врешті, геополітичному, геостра% тегічному вимірі. Масштабність такого виміру диктує якнай% швидше надання цій бінарності статусу світового морально%пра% вового імперативу, а відтак між% народної юрисдикції. Лише за та% кого комплексного розуміння введеного дискурсу можна широ% ко соціалізувати універсальність принципу взаємодії стратегічно жорсткого інформаційно%мовно% го, культурно%етнічного каркасу кожної нації (народності) з гнуч% ким, мобільним і щоденним його поповненням цивілізаційними до% сягненнями без ущербу збере% ження їхньої автентичності. Правове підсилення соціогу% маністичного забезпечення між% народних взаємин конче потріб% не — у світі відбувається не лише експлуатація людини людиною, ай нації (націй) нацією. Водночас, якщо світове співтовариство ух% валило Декларацію прав людини, то Декларації прав народів досі немає. Шкода, але панує змаган% ня за лідерство сильних світу цьо% го, а дехто намагається стати все% могутнім диктатором керованої (?) демократії. Не все людське — людяне. Якщо поняття “соціаль% не” означає людське, суспільне, а “гуманне” — людяне, то їх син% тез, власне, складе нову “соціогу% маністичну” якість, вкрай нині потрібну. Чим завзятіше працю% ватимемо на соціогуманізм, чим менш провокативно та піарно не дратуватимемо крикливих украї% нофобів лідерами довоєнного на% ціоналізму, тим більше розуміти% мемося всередині країни і нас ро% зумітимуть на світових цивіліза% ційних гостинцях. Нам треба вчитися соціогума% нізму в геніального Франка. “Ми мусимо навчитися чути себе укра% їнцями — не галицькими, не буко% винськими українцями (від себе до% дам — не донецькими чи харків% ськими), а українцями без офіцій% них (регіональних — С. В.) кордонів. І це почуття не повинно у нас бути голосною фразою, а мусить вести за собою практичні консеквенції. Ми повинні — всі без виємка — по% перед усього пізнати ту свою Укра% їну, всю в її етнографічних межах, у її теперішнім культурнім стані, познайомитися з її природними за% собами та громадськими болячка% ми і засвоїти собі те знання твер% до, до тої міри, щоб ми боліли кож% ним ії частковим, локальним болем і радувалися кождим хоч і як дріб% ним та частковим її успіхом, а го% ловно, щоб ми розуміли всі прояви її життя, щоб почували себе справді практично частиною його”. Водночас, ми повинні споді% ватися не лише на власного Ва% шингтона. На жаль, не завжди в стані його пізнати, прийняти, як% що він навіть із Майдану і по% страждав за нас. Треба не тільки мати образ Лідера нації, а й що% денно, зі свічкою вдень шукати свого Вашингтона, Махатму Ган% ді, Вацлава Гавела. Шукаючи, не забувати, що наш Шевченко ще не викуплений з неволі засланих і всесильних енгельгардів, бекен% дорфів — мертвих, живих і ще не% народжених. Тому треба чужому навчатися і свого не цуратися, твердо пам’ятаючи мудрі соціогу% маністичні настанови Ганді своїй нації: я повинен залишати всі вікна і двері відчиненими, я за те, аби звідусіль всі культури світу припливали до мого порогу, але нічого не може бути таким, що збивати% ме мене з ніг і повінь заливатиме мій дім. Українцям, вочевидь, не дочекатися каяття від колоніза% торів за завдане їм зло, як і добро% сусідських відносин, побудова% них на новій соціогуманістичній рівноправній основі, а не на “по% вазі” як плату за ГТС, здачу мате% ріальних активів і духовних вар% тостей. Наша біда в тім, що за до% мовленостями Ялтинської кон% ференції післявоєнних перемож% ців нас віддали в зону впливу не найкращого світу цього. Соціогуманістичний імпера% тив, як ідею “сім’ї” у міжнародних стосунках (за якою до найслаб% ших ставляться з найбільшою лю% бов’ю, а голоси сильних світу не мають морального права залиши% ти безголосими постколоніальні народи), — Папа Іван Павло ІІ пе% реніс у третє тисячоліття, у націо% нальну і соціальну площину цілих народів та народностей, які праг% нуть стати чи вже стали на шлях повернення до своїх духовних ви% токів. Це було 5 жовтня 1995 року в ООН, з приводу святкування її п’ятдесятиріччя. Шкода, що лише в кінці 2012 року Україна, як дер% жава%співзасновник ООН, в дода% ток до ухвалених основоположних правозахисних документів світо% вого виміру — оприлюднює “Ук% раїнську хартію вільної людини”. І в ній закликають українців до то% леранції після знищення УНР, віддання Польщі земель Західної України, розгрому Закарпатської України (уряду А. Волошина), ни% нішнього існування в Румунії пар% тії, яка реваншує Велику (Маре) Румунію за рахунок приєднання Буковини. На тлі нахабних внут% рішніх заяв високопосадовців від освіти щодо належності галичан до українців, “притеснения рус% ского языка” в Україні тощо. Скільки треба таких заспокійли% вих українських Хартій, аби вток% мачити в голови одеським косту% сєвим, гурвіцам, що не можуть бу% ти толерантними ізраїльтяни, як% що, приміром, у Хайфі стояти% муть пам’ятники ассірійським ца% рям%завойовникам чи римським імператорам, не кажучи про наці% лені палестинські ракети. Пров% ладні партії не турбуються, що на вітчизняній території знаходяться закриті іноземні військові бази, високі начальники яких почува% ють себе, власне, господарями. Адже публічно виражають свої сумніви щодо реальності України як самостійної держави, наявнос% ті в неї власних земель, самостій% ної її мови, культури і т. ін. Не дорікатимемо Хартії, що в ній не згадуються світоглядні іні% ціативи великих соціогуманістів минулого і сучасності, чому в нас не заборонена людиноненавис% ницька комуністична ідеологія, як це вчинено щодо нацистської в Німеччині. Чому заперечується геноцидний Голодомор і строго карається заперечення Голокос% ту? Ми спромоглися на популіст% ське святкування Дня ненасильс% тва, але чому впродовж усіх днів цілого року чиниться насильство щодо українського ослабленого народу, інспірується далеко не гу% манне звуження вжитку в Україні віками інгібованої його мови, культури. І ніхто із “старших” братів, ні їхня одержавлена, ка% зенна, за А. Шептицьким, церква не скаже: “Зупинімося!”. Адже культура, мова, традиції хоча є надбанням нації, водночас вони феномен загальноцивілізаційний і служать розвитку культур інших народів і націй. Не може колис% кове дитинча змагатися з імпер% ським бігуном на довгі дистанції, з шовіністом%важковаговиком. Ця рефлексія притаманна сузір’ю великих соціогуманістів, серед яких назвемо Вацлава Гавела, що пропагував “силу безсилих” як чинник, вартий уваги у міжна% родній політиці. Гавел унасліду% вав традиції, закладені ще Маса% риком. Натомість наші шкільні підручники з історії не розкрива% ли справжніх сутностей ні Хмель% ницького, ні Мазепи. У нас немає традицій Грушевського. Узагаль% нивши погляди світових гуманіс% тів, препарувавши їх до україн% ських реалій, можна лише зазна% чити, як це зробив Понтифік під час пастирського візиту до Киє% ва, згадуючи Володимира Моно% маха: Не дайте сильним світу цього запропастити людину. Проте, на жаль, занепадають на% ції, їхні мови і традиції. Хіба не Україна втратила такий карпат% ський субетнос, як лемки чи час% тину бойків? Хтось в Україні чув вибачення за вирізаний і спале% ний Батурин, за Крути, Голодо% мор, Холодний Яр, Дем’янів Лаз, операцію “Вісла”? Важко в Хартії знайти відповіді: чи стануть та, головне, чи витрима/ ють реформаторський, інновацій/ но/модернізаційний курс ослаблені нації, новонароджені держави без нової соціогуманістичної політики в міжнародно/юрисдикційному фор/ маті, без підтримки живильної сили ренесансу їхніх середовищ і націо/ нальних просторів буття, без ре/ культивації потолочених еліт, куль/ турних традицій, щоб стати лідера/ ми за умов глобалізації? Ці питання відкриті. Культура, мова — це не тільки основні ознаки нації, а в по/ єднанні з сучасними інноваційними технологіями, економікою знань, інформаційно/цифровими мережа/ ми — життєво необхідний атрибут її сучасного духовно/інтелектуально/ го розвитку, збереження ідентич/ ності, конкурентоспроможності, врешті/решт, колективного та інди/ відуального потенціалу державного мислення, синергії дій тощо. Украї/ на як самостійна держава не нищи/ ла жодний нарід і нікому не пере/ кривала життєдайний кисень пер/ манентності передач знань, досвіду, традицій від покоління до поколін/ ня, не заважала творити нову ін/ формацію, наукові відкриття цілим генераціям чи окремим геніальним особистостям. Не забороняли їм “писати і малювати”, передавати міжпоколінні духовно/інтелекту/ альні та інші трансферти. Ми не ни/ щили генофонд других націй, не анексували метрополії їхніх церков, не віднімали суб’єктність держав суверенних народів, не пригнічува/ ли культурне розмаїття світу; вод/ ночас інші держави іменем своїх на/ родів жорстоко це чинили щодо нас на нашій же землі. То чому, аби “бу/ ти”, треба каятися і просити про/ щення за кривди тільки українцям? Хіба не в Україні найбільше правед/ ників світу, натомість чи не нам за сучасних подвійних соціогуманіс/ тичних стандартів найбільше загро/ жує небезпека залишитися, за Франком, “малими і неприготова/ ними” на динамічному цивілізацій/ ному шляху розвинутих і обраних, але, шкода, байдужих до нашого ковітального відродження, до тяг/ лості нашого розвитку? Ми не тому так повільно відроджуємося, що геть дурні, чи навпаки. А тому, що серед нас багато мудрагелів, які “ін/ телігентно/злочинно” крадуть. І до/ поки нечесно нажите вивозять з Ук/ раїни і на неї не працюють, важко Неньці “бути”. Хартія правильно пояснює, що красти — гріх і “світо/ ве українство є ще одним виміром нашого буття”. Але чи знають про це ті нині мудрі та успішні, в яких буцімто треба нам вчитися, аби “бу/ ти” на своїй землі та, нарешті, за/ панувати, як життєствердно і неп/ ретензійно/толерантно проголошує наш Гімн, — “у своїй сторонці”. І найголовніше, чи хочуть знати?!

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин