Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
З блокнота письменника 12 “Сталінська ідея каскаду гідровузлів має мілітаристський — військовий — характер”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

«Зробили море людям на горе»1

Слово Просвіти, №03 за 2014 рік

Костянтин СУШКО, лауреат премії імені Івана Франка, м. Запоріжжя Будівництво греблі біля Каховки і створення гігантського водосховища нагадує авантюру, якщо не злочин. Ініціатори цієї штучної екологічної катастрофи подейкували, що новий гідровузол значно зміцнить енергетичну могутність СРСР і водночас напоїть спраглі таврійські землі. Це начебто дозволить “підвищити врожаї зернових культур до 40—45 центнерів із гектатра”, і дасть можливість успішно вирощувати… бавовну (по 20—25 центнерів із гектара). Бавовна на таврійських полях? Звісно, питання це вирішувалося на урядовому рівні. Зокрема у третьому пункті постанови Ради Міністрів СРСР від 20 вересня 1950 року сказано: “Передбачити в районах зрошувального землеробства… розвиток посівів бавовни…” “Розвиток”, тобто — продовження, оскільки бавовну в Україні почали вирощувати ще в довоєнні роки на площі понад 260 тисяч га. Мине 58 літ після епохального рішення радянського уряду, й у своєму виступі під час роботи науково-практичної конференції з нагоди 50-річчя створення Каховського водосховища головний зберігач фондів Нікопольського державного краєзнавчого музею І. Анцишкін прокоментує його так: “Якщо уважно проаналізувати документ (щойно згадану постанову Ради Міністрів СРСР. — К. С.), то стає зрозумілим, що ні додаткова електроенергія, ні підвищення врожайності традиційних сільськогосподарських культур не цікавили авторів постанови, за якими відчувалася сталінська воля. Справжньою метою величезної будови на півдні України, яка призвела до знищення тисячоліттями створюваною природою екосистеми плавнів, було впровадження в українських степах посівів бавовни”.2 А хіба середньоазіатських ланів для цього не вистачало? Виходить, ні, бо Сталін постійно збільшував чисельність Збройних сил комуністичної імперії, і ті сили вимагали величезної кількості бавовни, із якої виготовляли не лише тканину для військового обмундирування (славнозвісне “хебе”), а й вибухові речовини. Із розширенням посівних площ під бавовну передбачалося спорудження в Мелітополі та Херсоні олійноекстрактних заводів. У Херсоні такий завод устигли збудувати, але працювати йому довелося на привозній сировині, оскільки вже 1956 року, через низькі врожаї бавовни, вирощувати її в Таврії припинили. Отож “справжньою метою”, прагнучи якої, зводили Каховську ГЕС, було збільшення врожаїв бавовни. А бавовна — переважно для потреб армії… Так у нашій гідротехнічній епопеї почав увиразнюватися слід, який я назвав би мілітаристським. Та чи тільки у м’яких волокнах бавовни він простежується? Існує версія, якій я не дуже вірю, буцімто ідея створення каскаду гідростанцій на головній водній артерії України належить Сталіну. Отож виходить, тільки Дніпрогес, що став до ладу 1932 року, у контексті начебто Леніним затвердженого плану електрифікації гігантської країни (насправді план, можна сказати, запозичений у царя Миколи ІІ, оскільки гідростанція нижче порогів разом зі шлюзами загалом були спроектовані напередодні ХХ сторіччя), мав винятково народногосподарське призначення. Сталінська ідея каскаду гідровузлів має мілітаристський — військовий — характер. Її колишній семінарист із грузинського міста Поті виношував давно, а процес реалізації пришвидшив випадок, що стався на Дніпрогесі 18 cерпня 1941 року, коли енкаведистські диверсанти, начинивши “легендарну греблю” двадцятьма тоннами вибухівки, зірвали первісток Ленінського плану електрифікації Росії. Унаслідок вибуху крізь проран у греблі з висоти 38 метрів хлинула вода, здійнявшись гігантською хвилею. Від Запоріжжя і ледь не до Нікополя (стухаючи поступово, хвиля докотилася до Каховки) водяний вал змів на своєму шляху все: судна і суденця, промислову, сільськогосподарську і військову техніку, житлові й сільськогосподарські будівлі, тисячі людей. Моя мама, яка тоді мешкала з трьома моїми сестричками на Хортиці, розповідала: коли хвиля, збурена вибухом, схлинула, у плавнях на деревах залишилися висіти безліч наших солдатів, що відступали під натиском німців. Скільки їх там було — ніхто не рахував. Точні масштаби катастрофи досі не встановлено, та навряд чий удасться їх колись встановити. А поки що дослідники, зокрема, А. Румме, Ф. Пігідо, В. Мороко3 оперують цифрами від 20 тисяч радянських солдатів до 450 тисяч солдатів разом із цивільними. Німецькі втрати становлять усього 1500 осіб. Звісно, цифри ймовірні, але те, що в зоні штучної екологічної катастрофи перебувало значно більше ніж півмільйона осіб (військові й цивільні) — факт незаперечний. Принагідно варто пояснити, що ж трапилося. Цитую В. Мороко: “Потужний вибух, що підняв у повітря більше ніж четверту частину греблі (135 із 600 м) пролунав після 20 години і виявився повною несподіванкою для командування фронту. У бойовому донесенні від 19 серпня штабу Південного фронту Верховному Головнокомандувачу зазначалося: “Як встановлено слідством, висадження греблі і Дніпровської ГЕС здійснено без дозволу, самочинно підполковником Петровським і представником Генштабу начальником окремого науково-дослідного воєнно-інженерного інституту (м. Москва) військовим інженером 1-го рангу Єповим, який на попередньому слідстві показав, що він особисто дав розпорядження здійснити вибух, пояснюючи тим, що отримав вказівку від начальника Відділу воєнно-інженерного управління штабу Південного фронту підполковника Петровського. Петровський на попередньому допиті заявив, ща такого наказу він не давав. Петровський і Єпов заарештовані, провадиться слідство. Передчасне висадження мосту (що з’єднував Хортицю з лівим берегом. — В. М.) і греблі ускладнило обстановку бою, викликало непотрібні жертви (підкреслено нами. — В. М.), полегшило ворогу умови форсування р. Дніпро”. Що ж ото за птиці такі — Петровський та Єпов — котрі ЧЕ- РЕЗ ГОЛОВУ КОМАНДУВАН- НЯ ФРОНТОМ (!) самостійно ухвалюють неймовірно відповідальне (безвідповідальне?) рішення? Чий наказ виконували? Чому по закінченні слідства підполковника та військового інженера 1-го рангу не те що не розстріляли, а навіть не покарали? Усе пояснює шифрограма, підписана Сталіним та начальником Генштабу Шапошніковим: “У випадку крайньої потреби, дозволяється висадження Дніпрогесу”. Рівень же крайньої потреби, слід вважати, визначало не командування фронтом, а все ті ж підполковник з інженером… На власний розсуд? Чи окрім шифрограми, була ще й усна вказівка з Кремля? Не виключено, бо невдовзі обидва підірвали Волховську ГЕС, а “протягом наступних років війни виконували спеціальні секретні завдання на різних фронтах”. І невипадково, адже, зокрема, Б. Єпов, лауреат Сталінської премії, свого часу відзначився при висадженні в повітря храму Христа Спасителя у Москві. На завершення цього сумного епізоду ще раз зацитую В. Мороко, де вчений зазначає, “що драма 18 серпня стала ілюстрацією ставлення держави до своїх громадян. Для її очільників трагічні долі мільйонів людей були не вартою уваги пустою абстракцією. Ці мільйони, не шукаючи “ощадливих варіантів”, бездумно кидали у топку війни”. Тож, либонь, у дніпрогесівській хвилі Сталін уздрів могутній засіб боротьби “с вероятным противником” і з заходу, і зі сходу. Коли тільки один вибух на четвертій частині Дніпрогесу породив таку хвилю, то чим може обернутися підрив усієї греблі! А якщо гребля не одна… Якщо до Дніпровського гідровузла додати ще один, скажімо, Каховський, і “у випадку крайньої потреби” зірвати і його? А якщо до Каховської додати Кременчуцьку греблю-загату (споруджена 1960 року), “пустить под откос” Дніпродзержинську (1964), а далі — Київську (1968) та Канівську (1975)? Про неймовірних розмірів і силу штучного цунамі зайве говорити, досить лише сказати, що внаслідок планованої акції мали бути знищені не лише наступаючі армії “вероятного противника”, а й усі прибережні села, селища, містечка і міста, і загальна кількість людських жерств повинна була сягнути 8—10 млн осіб. З’ясувавши обставини вибуху на Дніпрогесі 18 серпня 1941 року, важливо вказати і на його причини: яка була необхідність висаджувати в повітря значну частину греблі? Ось висновок В. Мороко: “Таким чином, реконструкція подій 18 серпня дозволяє стверджувати однозначно — версія про те, що висадженню Дніпрогесу не було альтернативи й воно диктувалося жорстокими реаліями війни, не має під собою підстав”. І далі щось близьке до причини катастрофи: “Надмірна нервозність, страх, у якого, як відомо, “очі великі”, а не військова необхідність, визначили долю Дніпрогесу”. Слушно і майже вичерпно, та виникає ще одна думка: а чи не був то суто сталінський експеримент? Чи не прагнув кремлівський дослідник шляхом дніпрогесівського вибуху наочно переконатися в силі штучного цунамі на Дніпрі? Отже, мілітаристський характер? Але ж тиран почив у Бозі у березні 1953-го, у той час, коли процес здійснення ідеї горезвісного каскаду знайшов своє продовження, починаючи з 1959 року… Відтак, чому не зупинилися? Навіщо було далі городити греблі у найпрямішому розумінні цього терміну? Все правильно, але — з одного боку. А з другого, — здійснення ідеї спорудження Каховської ГЕС розпочалося ще у вересні 1950-го, отож помер Сталін за два з половиною роки чи продовжував би жити до ста літ, нічого б не змінилося. Бо, окрім параноїдальної волі вождя, мала не абиякий вплив на розвиток подій ще й горезвісна інерція логіки технократів, яким аби лишень щось “нарощувати”, “употужнювати”, словом, — горо-ди-ти. Вони, ці технократи, і сьогодні ратують за розширення мережі, як виявилося, абсолютно НЕ МИРНИХ атомних електростанцій. Хто відповість за нечуваний злочин проти природи, культури, духовності, проти нашого здоров’я, зрештою, проти — людства? Довго я шукав бодай натяк на узаконену міру відповідальності за таке, і не знаходив. Аж ось нещодавно до рук потрапила прецікава книжечка4, де вичитав таке: “Значним кроком щодо встановлення відповідальності у злочинах проти природи є стаття Кримінального кодексу (2001 р.) 441 — “Екоцид”. У ній зазначено: “Екоцид — масове знищення рослинного і тваринного світу, отруєння атмосфери або водних ресурсів, а також вчинення інших дій, що можуть спричинити екологічну катастрофу, — карається позбавленням волі на строк від 8 до 15 років”. Отже, виходячи з делікта5 сучасного екологічного права, знищення природних ландшафтів, земель обробітку, населених пунктів, історичних пам’яток і рекреаційних місць…, завдання збитків моральному та фізичному здоров’ю нації, переважання заподіяної шкоди над користю, порушення геохімічних потоків у басейні Дніпра — спорудження водосховищ Дніпровського каскаду — слід розглядати як склад злочину проти довкілля за статтею 441 “Екоцид” “Кримінального кодексу України”. Хтось із широкомасштабних зловмисників покараний за цією статтею? У мене немає фактів, аби відповісти на це запитання ствердно. Либонь, і через це, замість кардинально міняти наше ставлення до Природи, зокрема, шляхом пошуків і впровадження альтернативних варіантів нарощування енергетичного потенціалу, наші науковці вперто продовжують рухатися згубно традиційною стежкою, тягнучи за собою на аркані й усіх нас. Зокрема дедалі гучніше лунають голоси про необхідність створення додаткових блоків на Запорізькій АЕС, і навіть про спорудження нової атомної станції у районі Горностаївки на Херсонщині! Сказаним я не стільки виступаю проти АЕС (це — тема окремої розмови), скільки категорично наполягаю на неприпустимості подальшого техногенного навантаження на Минуло 50 років з часу створення Каховського “моря”, одного із каскаду штучних морів на Дніпрі, які спотворили справжній, прадавній, прекрасний лик найбільшої водної артерії нашої Вітчизни.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин