Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Поетичний автограф · “Молюся я, аби ця ніч минулася, На дні якої все ще живемо”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Ю Юллііяя ББЕЕРРЕЕЖ ЖККО О ККААМ МІІННССЬЬККАА …Якщо ти знаєш, як потрапити в запростір

Слово Просвіти, №03 за 2018 рік

* * * Теракотова осінь взялася іржею, і ще Ніби так недалеко пустився від сонця наш човен, Та земля налилася свинцевим дощем, і пече Мені літо гірчичне теплом твого ніжного слова. Хай кошлатиться небо на вовну глибоких снігів, Хай розкосі вітри розголошують згущену тишу, Та з твоїх берегів, недосяжних мені берегів, Барбарисове літо потайно зародиться інше. Воно пустить по колу безсмертник, і кмин, і полин, І піде хороводити пам’ять по плетиву кривди... До твоїх берегів із моїх непроглядних глибин Припливатиме риба на спогади, ніби на крихти. Наше літо лишило гербарій осяяних днів І прогірклий докір, і пронизливий холод мовчання, І таке щось безмірне, на що не завбачено слів, Як на кожну розлуку і зустріч, оту, що остання... * * * До краю, до кінця пройду, візьму, віддам я Від шишок на сосні до плеса на вершині. Розгадані місця, вростаючи у пам’ять, Тепер живуть в мені малиново-ожинні. На згині серпня дні осріблені й наріжні, Заломлюється час, настояний на травах, І на одній струні, озвучуючи ніжність, Дзюрчить гірська вода холодна і ласкава. Це таїнство ялин, це медоносна милість, Це розкіш досхочу впиватися у тишу, Допоки зі шпарин просочаться дозрілі Дощі, які стечуть і все це перепишуть. * * * Якщо ти знаєш, як потрапити в запростір, Де сни стікають у підземне повноводдя, Де гусне звіддаля в вершинах рання осінь, І мохом, і плющем затягнута безодня. Якщо ти знаєш, як спинити і спинитись, Допоки ще не дощ, допоки ще не злочин, Допоки ти мені і друг, і брат, і витязь, Скажи мені про це, якщо ти знаєш, в очі. На все свій день і знак, і свій останній віддих, Якщо ти знаєш, як пройти по линві часу, Не збитись і не збити ні крок, ні ритм, ні відлік, Скажи мені, скажи, допоки ми тут разом. Допоки не збулись тривоги і розлуки, Допоки все, як є, і більше не воздасться, Допоки ми іще не вигадали вдруге Ні болю, ні спокус оманливого щастя. * * * Серпневий недільний ранок. Сніданок в саду, Що в променях, бджолах і росах, У м’яті, мелісі... Десь осінь свою павучки, причаївшись, прядуть, І мед еспарцетовий скрапує в теплому лісі. І — дзвони! І — дзвони! Над нами ушир і увись! Здається, повітря народжене звуком од світла! І ластівки наші так високо піднялись, Де срібно і чисто відлунюється молитва. Хай буде цей сад молодим, Розростеться в літа, Цей світ обживе, Перейде від дітей до онуків, Бо що б не казали, а сад — Він усе пам’ята, — І настрій води, І крила, І руки, І звуки, І те, що — неділя, І серпень, І сміх навздогін Щасливому слову, Коли всі разом за столом ми. І доки є він, І є ми, І над нами цей дзвін — Триває життя І тримаємось ми у ньому. * * * Стій біля дерева, дивись і стеж, Як зріє день над персиками цими. Нікуди їх звідсіль не забереш, Як літо — невагоме і незриме, Як це повітря — пряжене й терпке, В метеликах, джмелях і павутинках, Як вечорів ожиновий лікер Над спорожнілим привокзальним ринком, Як теплу зливу у суцільній млі На жар доріг і на супліддя глоду, Що натрусом розсипле по землі Дозрілий солод раннього ренклоду; Чи подих тиші в прянощах трави, У пригорщах вечірнього самшиту, Де зорі низько — вибери й зірви — Най буде на обраниці зоріти. Тож стій і пий густий медвяний плід, Допоки серпень соками стікає, Допоки так розкішно на землі, Немов зими тут зовсім не буває. * * * Із часом приходить смирення годити Не примхам, що теж мої пещені діти, Не згусткам бажань, розбитним і підспудним, А тому, що, може, на світі цім буде. Бо так повелось у таємнім осерді, — Рятує і біль, але більш — милосердя. Бо скільки турбот — що полохані брижі... Підмога ж від того надійде, хто вижив, Кому відщипнув свого серця і хліба, Хто чисте й живильне із рук твоїх випив, Хто так, як і ти — розпізнав у пливкому І звідки прийшов, і чому, і по Кому... * * * Візьми моє море собі на згадку, На друге дно потайної скрині Украдливо вистели. Воно гладко І тихо ляже — солоно-синє. Воно буде дихати переспівами, Досвітнім вітром, нічним безмежжям, І між відливами і приливами Піщане випряде узбережжя. Воно наростить свої корали, Зарибить райдужником і спругом, І до найперших своїх проталин Затягне спогади, рани, тугу. Воно тобі гратиме перламутром І зберігатиме зорі палі, Спокійно, виважено і мудро Розділить з небом горизонталі. Візьми моє море собі, з собою Туди, де будеш — не знаю, де це... На другому дні, в глибині, під водою Завмерло моє, причаївшись, серце. * * * Се ніч. Вітри дерева бгають, Січуть і крешуть, А жінка тихо розгортає Себе, прийдешню. Вогонь, як подих нетривожний, — Червоний лебідь, Тобі сьогодні допоможе Її розгледіть. Ти все напевно довгадаєш У світлотіні... Дивись, як тепло осяває Багатство ліній. Згорнувся час в клубок і простір, Що поза вами. Безмовно жінка стелить постіль Під образами. І пригаса вогню смиренно Танок мінливий, Коли вдихаєш сокровенне В оправі дива. * * * Намарне серед марного... Звідкіль Береться слабкість визріти в нічого? Слова минають, і минає біль, Неспокій, спокій, радість і тривога. В минущім — неминуще. Як святе У грішнім. Я галактики у Слові. Усе пройде, Остигне, відцвіте, Схова життя в своїй першооснові. Так диха снами, тугою, грудним Молочним літом осінь в чорноземах. Слова минають, як прогірклий дим, Як сонце на останніх хризантемах, Як післясмак торішньої весни Й передчуття, що — паморозь, що скоро... Слова минають, як невіщі сни, І ні про що насправді не говорять. * * * Ну що ж ти робиш? Я ж не кам’яна! Це скіфська баба — та не озоветься! А я ходжу, як по струні, хмільна… Звучить струна, аж закипає серце. Я стільки слів в собі не утаю. Вони ж такі — до опіків гарячі. Іду і бачу посмішку твою, Щасливі очі — і не хочу — бачу! Не клич, не клич! Не певна, чи прийду! Мої шляхи — на інших паралелях. Це просто вітер сонячний подув, Повіяв морем, ладаном і хмелем… Це просто осінь кинула навскидь Терпкої туги, як сухого листя. Вогонь торкнувся, і уже горить Між нами слово, думка, час і відстань. Ну ж що ти робиш? Зводиш на дощі? На прикрий вітер, не прикритий ніччю Крилом гарячим рідної душі, Цілунком ніжним, дорогим до відчаю?! У підземці Він не умів нічого. Тільки звук Видобувати пружний з-під струни. І цілий світ ішов йому до рук — Весь світ на кінчику смичка бринів! Він заплітав і зорі, і вітри, І промінь сонця, і дощів розпуку. Із ним самотній вечір говорив, Також причетний до живого звуку. Він брав на дотик всі мої думки, Він Брамса грав, а проявляв незриме, І огортались тихі і стрімкі Літа — у вічність, і слова — у рими. Він був за лезо гострених костур, Він був за річку у розливі щедрім, І в полум’ї грайливих увертюр День догорав, не відаючи смерті. І той, хто чув — знаходив, бо шукав Високе небо в холоді бездоннім… Він напував із кінчика смичка Екстрактами відточених гармоній. Він грав, як Бог на сьомий день. Хмільну Спиняв юрбу, без племені і роду, У цю добу — трубу перехідну На темнім дні глухого переходу. Мобілізованому Ця ніч як ніч, а ранок вже не твій, І скільки їх — відчужених, напружених, Коли злетяться всі вітри за душами І круками над луками завіють? Усі думки стеклися в ніч-каньйон, Усі надії стиснулись удосвіта, І ти стоїш між нами і між Господом І під тобою вся земля холоне. Ця ніч пульсує болем і густим Правічним сумом, тихою молитвою, Сочиться час струмками непомітними, Підтоплюючи відчаєм своїм. Ця ніч як ніж, як перший рубікон, Як чорний плащ безмовного факіра, І ти цій ночі віриш, і не віриш, — Вона здасть ранку в вогняний полон. Ця ніч, як сон — наснилося життя, І ми, і ти — і юний, і усміхнений, Та поки те, що в темноті за вікнами, Здається потойбічним небуттям. Хай ранок мир несе, хай перемог Звучать литаври на широких вулицях… Молюся я, аби ця ніч минулася, На дні якої все ще живемо.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин