“У світ давно проривається епос про життя в сьогоднішній Україні, про війну на Донбасі, про трагедію Криму”. Війна і ми · с. 6сторінка оригіналу ↗
Підтримуймо мужніх!
Слово Просвіти, №03 за 2019 рік
«Надія в Бозі, а сила в руці!» Цей напис на мечі гетьмана Мазепи став символом для людей, які приходять сьогодні з війни на Донбасі. Про одного, бійця-ветерана — Олеся Носогрійку, котрий опиняється в рідному Каневі після поранення, йдеться у повісті “Повернення” (видавництво “Ярославів Вал” і Етнічні козаки Подніпров’я, 2018). Автори Леся Гончар і Руслан Найда описують долю хлопця, знаючи, як воно насправді. Ну добре, козак повернувся, а що далі? Яким чином — ось головне питання — він стане людиною нового типу? Бо ж війна для одних — занепад і розтління, для інших — шлях гартування духу. Та без кисню ж вогонь не горить… А герой повісті, загнаний долею у страшну безвихідь Донбасу, раптом розуміє: Батьківщину захищати — то святе, але як жити далі, коли повітря не вистачає? “Повернення” — спроба осмислення того, що відбувається з ним. Автори вклали в голову й мову свого героя безліч глибоких і особистих думок.
Віктор ТКАЧЕНКО, член “Просвіти”, голова Секретаріату Всеукраїнського об’єднання ветеранів
Напередодні поїздки Секретаріат Всеукраїнського об’єднання ветеранів оголосив збір подарунків від столичних школярів. Подарунки та листи з малюнками і оберегами для наших захисників зібрали київські школи № 140, 235 та дев’ятий “В” клас № 317-ї. Книги, газети для бійців українського війська надав Андрій Щекун, генеральний директор Державного підприємства “Національне газетножурнальне видавництво”. Яскраві враження залишилися від зустрічей з десантниками. Наш бусик довгенько простояв на блокпосту, поки з’ясовували деталі нашого проїзду на передову, і коли під’їхав автомобіль супроводу, вже сутеніло. З вимкненими фарами наш ескорт швидко рухався у бік фронту. Хлопці розповідали, що московські найманці часто направляють на наші позиції дрони для ураження з них гранатами українських вояків та автомобілів, зокрема й волонтерів. Тому їхати треба без вогнів і якомога швидше. На концерт збиралося по кілька осіб з кожної позиції, відділення, взводу. Приміщення було вже підготовлене. На “сцені” прикріпили прапори від столичних шкіл, які передали подарунки бійцям. На тих прапорах бійці писали дітям слова подяки. Після пісенного привітання Алли Васик я увімкнув ноутбук, на якому було записано святкове поздоровлення від школярів столичної школи №140. Затамувавши подих, його слухав весь зал. Обереги, виготовлені дбайливими руками дітей з 235-ї школи, дісталися кожному захисникові. Потім — козацька пісня бандуриста Віталія Мороза. Завершився концерт спільним виконанням пісні “Ой у лузі червона калина”. За час перебування у наших захисників ми побували не лише в десантників 80-ї бригади, а й у
Галина ВОЛОЩУК, викладач кафедри філології Коломийського навчально-наукового інституту
Студенти та викладачі Коломийського навчально-наукового інституту нещодавно провели солодкий благодійний ярмарок “Допоможи воїну АТО”, який організовують напередодні свят вже четвертий рік поспіль. Їм вдалося зібрати 5 000 гривень. Кошти передали капеланові Коломийської єпархії УГКЦ отцю Василеві Довганюку на придбання медикаментів та солодощів для військового госпіталю Сіверськодонецька. На початку акції до присутніх звернувся директор інституту Юрій Плекан: “Висловлюємо подяку воїнам, котрі захищають нашу країну і роблять все можливе кількох інших, що стоять на передових рубежах лінії фронту. Траплялися й проблеми, яких у таких поїздках мало не буває. Але потужний заряд позитивних емоцій та енергія від бійців
Збройних сил України були найкращою винагородою за всі незручності та негаразди. — До кожного хотілося пригорнутися серцем, — ділилася заслужена артистка естрадного мистецтва України Алла Васик. — Ці мужні чоловіки та жінки сьогодні своїми життями боронять рідний край від підступного ворога. Я не люблю холоду і дуже намерзлася в поїздці, але їхні усмішки, побажання гріли мою душу. Вони додавали сил для кожного нашого наступного переїзду та виступу. Молю Бога, щоб їх обминали кулі, щоб після перемоги вони повернулися до своїх родин здоровими і неушкодженими. Щоб поїхати на передову, Алла Васик, Олександр Козулько, Віталій Мороз взяли відпустку за власний рахунок. Ці жертви можуть видатися комусь не такими й великими, але вони визначають рівень їхньої свідомості і громадянської позиції. Кожен із нас мусить допомагати чи сприяти Збройним силам України у цей важкий час. Не шукати причини, щоб не робити, а шукати можливості. Нині всі українці мусять сповідувати девіз десантників: “Ніхто крім нас!”
Тетяна КУШТЕВСЬКА, письменниця (Ессен, Німеччина)
Для авторів їхня літературна творчість — це місія і духовна, й суспільна. Я давно знаю їх особисто. Вони самі такі — люди нового типу. Приглянемося до різноманіття їхніх проектів: тут і “Пам’ятниці Предків” Лесі Гончар (на мою думку, нічого глибшого, добрішого й печальнішого за ці саги й давні українські легенди ніхто ще не написав), проза на теми сучасні, а ще й кулінарні романи, один із них “Козацька Кухня”, до слова, перекладений німецькою, у Німеччині вже став бестселером. За кожним героєм творчого подружжя стоїть те, що можна назвати “кодексом честі”. А надію їхню я б сформулювала так: неординарні люди одвічно в опозиції до влади, а люди бездарні — завжди радісно до влади пнуться. Чому так? Та тому, що влада потребує консервації дійсності, а люди талановиті — потребують прогресу. Чи зацікавлена Україна сьогодні в талантах? Таких, як боєць-козак Олесь із “Повернення”? Він — центр тяжіння усього світлого, гідного й життєствердного, навколо нього гуртується його козацьке братство — хлопці абсолютно пронизливої щирості й простоти. Розумні, мислячі про долі України й Росії. Людина повинна думати, дивитися правді в очі. Росія сьогодні — це епоха повного гниття і тотальної маніпуляції, ідеологічного терору і всюдисущої брехні. Агресія Росії — причина страждань і бід України, яка п’ять років тому вибрала європейський шлях. “Повернення” — неймовірно актуальний сьогодні текст, прагнення роздивитись час у відтінках і суцвіттях. Сюжет — каркас, з якого виростають тіло й душа повісті. Автори щільністю свого письма, кількістю підтекстів, фантастичних діалогів (чого вартий лише один “простий говорящий кінь”, який отримує листи з фронту!) — перетворили книгу на неймовірно живий діалог з читачем. А справжнє єство і талант Олеся — це козацькі залоги, де головне — братство, економічна незалежність, “…воля, своя земля, молода дружина і товариство. Я вірив, що от такі залоги розквітнуть скоро-скоро, як тільки та клята вій на скінчиться — по всій козацькій Україні!” — так пишуть автори. Жити серед своїх, тих, хто мислить, як ти, поділяє ідеали пасіонарності, здорової люті (мій старий мудрий батько казав — “зроби або здохни!”), сили наміру, повернення до кращих традицій козацької України, до того самого девізу життя, який був на мечі Мазепи: “Надія в Бозі, а сила в руці!” Автори ніби вкололи нам свої 136 уколів-сторінок звитяжності й оптимізму. Повість має яскравий фінал — хитросплетений і несподіваний, ніби вибухає наша свідомість: все вдасться Олесеві Носогрійці! І в нас усе вийде!
У “Поверненні” є персонаж Віринея — дівчина могутня, яка вміє приймати точні й ризикові рішення: під обстрілами з воєнної зони Донбасу рятується сама і рятує свого коня. Розшифровка образу сильної жінки, справжньої української козачки, — це важлива риса сучасної української літератури. Це саме той образ, за яким вічно тужить переважно чоловіча українська література. У світ давно проривається епос про життя в сьогоднішній Україні, про війну на Донбасі, про трагедію Криму — матеріалу є на десяток Шекспірів. І образ українки сьогоднішньої неймовірно значущий. Усвідомлюю, як важко його спресувати в роман, повість, оповідання чи п’єсу. Але треба хоча б намагатися осмислити цю дійсність. ...Я ніколи не забуду цей сутінковий вечір листопада 2018-го. За вікном потяга “Костянтинівка- Київ” — ніч і степ. Нас у купе три жінки… Перша — літня, всю дорогу мовчить або раптово ковтає сльози, відвертаючись до вагонного вікна. Ми з молодою супутницею говоримо про життя. Женя — так звуть її, була медсестрою в українському госпіталі на Донбасі. Вона розповідає, що в госпіталі у них лежав молодий боєць з перебитим хребтом. Йому, самому на світі, нікуди й ні до кого було повернутися після госпіталю. Женя, за вдачею романтик і, за її словами, “людина з прагненням подвигу”, — зважилась на цей подвиг, забрала бійця до себе. Але нічого не склалося. Склалась — нелюбов. До повного відторгнення і ненависті одне до одного… Так буває у страшному світі, де нікого й ніколи не можна силою врятувати. “Але ж світлі моменти у вас були?” — питаю. “Найсвітліші для нього миті були, коли його провідували сусідські хлопці-близнюки і він ліпив їм з пластиліну веселих звіряток…” — сказала Женя і заплакала. І тут терпець увірвався у літньої жінки. Виявилось — вона з-під Саратова. Везе додому урну з останками сина-контрактника. Поїхав він на Донбас на війну заробляти гроші. “Але більше я вам, дівчата, нічого не скажу. Не можна. Про те — де і як загинув син — я не можу говорити. Бо не оплатять похорон і не дадуть гроші… А мені треба старшому синові-інваліду квартиру купити на ті гроші…” І заплакала. Слідом заридала вже я. Так ми і їхали — дві українки, одна з-під Кременчука, інша — з Донеччини, а третя — росіянка з-під Саратова. І плакали… От про це б написати і написати з такою ведмежою люттю, як у найкращих українських класиків. Текстів, які з роками знаходитимуть нові смисли й нове звучання, я бажаю авторам “Повернення”. А цю їхню книжку з автографом я бережу й берегтиму, як дорогу реліквію. Січень 2019
З тижневої поїздки на фронт повернулася творча концертна група з Києва, яка вітала наших вояків із новорічними святами. У складі мистецького десанту були і просвітяни. Поїздку організували Всеукраїнське об’єднання ветеранів і просвітяни за фінансової підтримки Державної служби у справах ветеранів війни та антитерористичної операції.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
