Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗
«Синам моїм женитися з чужинками… свого благословення я рішуче не даю» У Варшаві віднайдено оригінал повного тексту Заповіту Домініки Огієнко
Слово Просвіти, №03 за 2020 рік
Початок січня у новітній українській історії позначений датою народження одного з Великих Українців — Івана Огієнка, що припадає на 2 (14 за старим стилем) січня.
Нині виникає особлива нагода розповідати ще багато про незнані досі факти з життя цієї надзвичайно талановитої, високопатріотичної й неймовірно працьовитої особистості. Адже під час недавнього наукового відрядження до Варшави авторові цих рядків пощастило віднайти в архіві Інституту національної пам’яті Польщі ту частину архіву Огієнка, яку і він сам, і дослідники його життя досі вважали втраченою назавжди.
Про обставини, які вивели мене на слід, здавалося б, повністю зни
Микола ТИМОШИК, доктор філологічних наук, професор, журналіст
П’ять епізодів із життя панни Домініки до заміжжя Про Домініку Данилівну Огієнко
(з дому Литвинчуків) українці знають дуже мало. Вона весь час була в тіні свого чоловіка. За словами сучасників, жила тихо та скромно, і на той світ відійшла непомітно. Але в тому, що Іван Огієнко встиг за своє життя так багато зробити на мало обробленому українознавчому полі, він сам завдячував передусім дружині. Ось слова з його спогадів: “На мій світогляд мала вона перша сильний і вирішальний вплив — це вона зробила мене свідомим українцем… Все, що тільки могла зробити в кожній моїй праці, любовно робила. Коректу зо мною читала всі 30 літ пожиття, багато займаючись цим іще й на смертному одрі...”
Ця мудра, високоосвічена і скромна жінка, яка невідступно упродовж тридцяти років спільного життя крокувала поруч із чоловіком непростими житейськими дорогами, допомагаючи йому нести тяжкий хрест на Голгофу, заслуговує на добру пам’ять і згадку про неї тих, хто читатиме, вивчатиме творчу і наукову спадщину Івана Огієнка, хто не раз розмірковуватиме над феноменом Огієнкової одухотвореної терпимості, надлюдської працездатності й безмірної любові до України.
А тепер — про окремі житейські епізоди.
1. Домініка виростала в освіченій,
патріотичній і заможній сім’ї. Батько Данило Литвинчук походив із козацького роду. Батьків брат оженився із донькою місцевого дяка Григорія Барвінського — представника знаного шляхетського роду на Галичині, з якого вийшли кілька відомих діячів національно-визвольного руху. Гілка Барвінських на Київщині помітно вирізнялася з-поміж місцевого населення своїм високим і неприхованим українством — всі вони були переконливі гетьманцісамостійники. Так і дітей виховували. Брусилівська пані Барвінська стала хрещеною матір’ю Домініки. Мати ж Акулина Жураківська — зукраїнізована польська шляхтянка. Під впливом свого чоловіка стала справжньою українською патріоткою. В обох родинах вірили в Бога, шанували Шевченка й не любили “москалів”.
Закінчення на стор. 8—9
щеної війною так званої варшавсько-холмської архівної колекції видатного українського ученого-державотворця і релігійного діяча, її обсяг, проблематику кореспонденції, коло персоналій та інституцій розповім окремо. А в цій публікації хочу ознайомити читачів “Слова Просвіти” лише з одним документом зі значного масиву досі не оприлюднених матеріалів цього архіву. Цей документ, на мою думку, є одним із найсильніших, найнесподіваніших і вочевидь найстрашніших — за силою впливу не лише на тих, кому він адресувався, а й на кожного, хто його читатиме нині. Ідеться про передсмертний Заповіт дружини Івана Огієнка, який вона сама й назвала: “До мужа й дітей моїх моє останнє слово”.
БУТИ СИЛЬНИМИ ЛЮБОВ’Ю...
ОПЕРНА ОДІССЕЯ КРУШЕЛЬНИЦЬКОЇ
с. 8 · сторінка оригіналу ↗
Закінчення. Початок на стор. 1
2. З-поміж своїх ровесників дівчинка виокремлювалася кількома особливостями: від природи наділена сильним співучим голосом (змалку співала в церковному хорі); мала великі здібності до наук (у школі весь час була відмінницею); володіла дивовижним даром пам’яті, якій пізніше завжди по-доброму заздрив чоловік (напам’ять знала чи не всього “Кобзаря” й цитувала великі шматки драм Шекспіра в англійському оригіналі).
3. По закінченні школи Домініка відклала на певний час свою подальшу науку і влаштувалася вчителькою у сільській церковноприходській школі. За тодішніми звичаями, в таких школах учителів утримували батьки учнів натуральною оплатою: і молоденькій учительці селяни почергово приносили на щодень їжу. Та вона мала достатньо харчу, який стало привозили їй із домівки. Тому принесеним від селян годувала кількох убогих дівчаток-школярок.
4. Після нетривалого в часі сільського вчителювання Домініка поїхала на навчання до Києва, здобула фах акушерки і знову повернулася додому. Пізніше вона все ж вступить до Київського народного українського університету, однак не встигне його закінчити. За літами вона була ровесницею свого майбутнього чоловіка. Більше того, їхні дні народження майже збігаються: Іван — 2 (14), а Домініка — 4 (16 ) січня того ж 1882 року. Втім вчилася класом старше, але в одній і тій же Брусилівській церковноприходській школі. Сироту Івана мати привела в школу на рік пізніше.
5. Кохання між молодими людьми спалахнуло тоді, коли 19-літній Іван по закінченні військово-фельдшерської школи в Києві повернувся на місячну відпустку додому. Було то в травні 1901 року. Відтоді, аж до смерті Домініки, вони по життю йшли разом. Вінчалися 11 червня 1907 року у Свято-Воскресенському храмі Брусилова, де їх обох 25 літ перед тим і хрестили. Цю стародавню церкву (2020 року виповнюється чверть тисячоліття, як вона була вдруге освячена), знищила більшовицька влада, а нині її брусилівці відбудовують методом народної толоки.
П’ять епізодів із життя в Києві й Кам’янці-Подільському 1. Перша спільна житейська пристань молодого подружжя (орендована квартира на вулиці Дорогожицькій у Києві) була досить короткою в часі. Через брак коштів довелося шукати дешевше житло поза Києвом. Отож незабаром переїзд у звичайну стареньку хату в село Дзвонкове неподалік залізничної станції Мотовилівка. Чоловік щодень добирається до столиці й повертається назад принагідними поїздами-товарняками. Молода дружина з немовлям днями сама.
2. Сіро-чорні смуги на ще білому полотні молодого життя ставали щораз ширшими. Такими зокрема були перші роки їхньої спільної долі. У жовтні 1908-го Домініка народжує сина Євгена, а через місяць помирає чоловікова мати. У липні 1910-го — смерть півторарічного первістка, а через місяць на світ з’явиться другий син — Анатолій. Здавалося б, смуга невдач мала минути. Але в цей же час перед чоловіком зачиняються двері для подальшого навчання в університеті: учорашньому випускнику-відміннику Іванові Огієнкові, попри рекомендацію авторитетного філолога, професора Володимира Перетца, адміністрація вишу відмовляє в аспірантурі. Причина — “улічьон в сєпаратістскіх настроєніях і дєйствіях”. У грудні 1911-го Домініка народжує третього сина, якого нарекли Юрієм. Та радість від появи нового життя притлумлювали тривожні думки про завтрашній день — без сталих матеріальних засобів, без надійної крівлі над головою, без ясного майбутнього…
3. Упродовж 1918—1921 років Домініці Огієнко випала висока місія бути майже водночас і пані ректоро-вою, і міністро-вою. Усіх високоповажних гостей (професори, міністри, високі урядовці, диплома
Домініка Огієнко ти, члени Директорії, кілька разів сам Симон Петлюра), яких немало перебувало в кам’янецькому помешканні ректора університету і міністра освіти (згодом — міністра віровизнань, а під кінець — Головноуповноваженого уряду УНР), приємно вражали европейські манери господині дому: інтелігентність, чемність, повага до гостя, освіченість). З гостями дому спілкувалася винятково українською. Чоловікові пояснювала свою позицію так: “Ти можеш говорити з ними й по-польському, а я — господиня дому, і гості мусять мене вшанувати бодай тим, щоб розуміти мою мову”. Трималася гідно, а дотримання в домі українських звичаїв уважала за найсвятіший обов’язок.
4. У лютому 1920 року в Кам’янці-
Подільському польська влада арештувала прем’єр-міністра уряду УНР Ісака Мазепу. На початку він перебував під посиленою вартою в домі Головноуповноваженого уряду Івана Огієнка. І це врятувало арештованому життя. Адже саме пані Домініка відважилася готувати втечу прем’єрміністра через вікно своєї кімнати. Про ризик для свого життя, чоловіка й дітей вона знала, адже за законами воєнного часу такий вчинок підлягав під найвищу статтю покарання — розстріл.
5. Улітку 1919 року пані міністро-ва не
“купилася” на пропозицію банкіра Хаїма Пейсатого обміняти одержані від київського видавця за нововидані підручники Огієнка українські гривні, курс яких у Кам’янці-Подільському невпинно падав, на іноземну валюту. Навіть бувалого банкіра спантеличила тоді відповідь Домініки Данилівни: “Українському міністрові не пристало збувати своїх рідних грошей. Про виміну грошей одразу довідається цілий Кам’янець, а це викличе грошову паніку, бо ж сам міністр збуває свої гроші”. Цей епізод Іван Огієнко пізніше доповнив у своїх спогадах так: “І нічого ми не зміняли, а потому пішли на еміграцію бідніші бідних, пішли на нужду та поневіряння… Але ніколи покійна ані слівцем не згадала про ту втрачену можливість стати людьми багатими… Бо вміла бути патріоткою на ділі”.
П’ять епізодів до Заповіту 1. 1932 рік — критичний для родини. Адміністрація
Варшавського університету звільняє професора Огієнка з роботи. Він стає безробітним. Найдраматичніше, що цьому ганебному й несправедливому звільненню сприяли не чужинці, а свої ж. Про їхню роль у бідах родини професор напише згодом так: “Ті “приятелі”, що довели до втрати катедри, відкрито тріюмфували й погрожували мені ще й висилкою за границі Польщі. Чекали мого зломлення й поклонення їм. Але цього не сталося, хоч власне ті приятелі й довели до смерти мою дружину… Тай вона не зігнулася, але… зломилася…” Від тих переживань й від щоденної праці для принагідного підробітку на кусень хліба Домініка Данилівна справді зломилася. 10 березня 1934 року в шпиталі Св. Лазаря у Варшаві їй зробити складну операцію — вирізали одну нирку. Аналізи показали, що її з’їв рак. Довірчо лікар сказав чоловікові, що невиліковна хвороба може перекинутися на інше місце і швидко привести до смерті.
2. 1 січня 1936 року — знову шпиталь,
знову операція — невдала. Рак перекинувся на хребет. Лікування в шпиталі вже не мало сенсу. Не було тоді й знеболювальних ліків від цієї хвороби. І хвору відправляють додому. 26 квітня того ж року, відчуваючи, що терпінню настає край, потай від чоловіка, дочекавшись, що він вийде з дому на чергові пошуки якоїсь роботи, вона прикликає до хати найбільш прихильних і наближених до родини в непривітній Варшаві людей: архімандрита Палладія Вітибіти-Руденка, отця Олександра Чубук-Подільського, інженера Опанаса Нестеренка й магістра Івана Коровицького. Перемагаючи щораз частіші приступи болів, пише при них, власноруч, свою Духівницю-Заповіт (на 14-ти сторінках). Просить присутніх засвідчити його своїми підписами і зберігати в таємниці від родини до дня її смерті. Просить також відкрити документ на другий день після її поховання та прочитати в присутності чоловіка і трьох її дітей…
3. Після написання Заповіту Домініка Данилівна прожила ще 17 місяців — лежачою, прикутою до ліжка, в нерівному змаганні з немилосердними болями. Але не просто чекала смерти. Вона… працювала. Вичитувала коректуру редагованих чоловіком журналів “Рідна Мова” та “Наша Культура”, які все ще виходили в світ; готувала письмові відповіді на звернення читачів — практично всю “чорнову” роботу науковця, автора, редактора, видавця і коректора перебирала
Домініка та Іван Огієнки зі своїми дітьми. Варшава.
Початок 30-х років на себе. Як і раніше, продовжувала формувати для чоловіка будь-які українознавчі вирізки з еміграційної преси; палила те з надрукованого, де зустрічалися відкриті брутальні напади на нього (газета “Діло”, журнал “Назустріч”). Коли приходили діти, вимучувала на обличчі усмішку і тихо повторювала: “Мама видужає”…
4. На кінець квітня 1937 року дні “пані ректоро-вої і міністро-вої” були пораховані. Стала марити Брусиловим і Україною. Ось записи двох останніх монологів, які зміг записати професор Огієнко:
“А місто мучить мене, як могила. Люди бездушні, лицеміри… Не знаєш, хто твій приятель, а хто ворог. Кого найбільше поважала, відвернулися від нас, зубожілих, а тепер і не відвідають… Наші селяни чемніші, як ці бездушні інтелігенти…”
“Від усього ми з тобою відмовилися,
все віддали на працю для нашого народу. А до чого ми доробилися? Що більше ми працювали, то більше на нас нападали рідні “діла” та “назустрічі”. Тяжко було жити серед ворогів та злиднів, а ще тяжче вмирати й лишати тебе самого на наругу та знущання…”
5. Домініка Огієнко померла в середу
17 травня 1937 року в помешканні на вулиці Сталовій, 10, яке в останні роки слугувало і квартирою для родини Огієнків, і офісом створеного професором видавництва “Наша культура”. Поховали її на Волоському православному цвинтарі Варшави, який у середовищі української еміграції називається “На Волі”, — тут похований увесь цвіт української політичної еміграції пори визвольних змагань 1917—1921 років. Служба Божа і хор, який її супроводжував, відбувалися українською мовою. Зворушливе слово архімандрита Палладія, що ховаємо не тільки професоро-ву, а й довголітню міністро-ву, спонукало пізніше професора Огієнка занести до свого щоденника таку болісну нотатку: “Це останнє відбилося якимось збентеженим ехом на кладовищі… Взагалі я поховав Дружину, а діти Матір. Що ховали довголітню міністро-вуз часу нашої Казки — ніхто ані словом не згадав. Видно, ця Казка випала вже з зачерствілих українських сердець”.
Суть цього болю професора Огієнка,
викликаного аж занадто дивним ставленням офіційних емігрантських кіл до цього похорону (офіційно екзильний уряд УНР перебував тоді в Польщі) правдиво виказав львівський часопис “Новий Час” у випуску від 25 травня того ж року: “Жодних привітань, промов чи інших знаків уваги (поза вінком від УЦК (Українського Центрального Комітету — М. Т.) зо сторони емігрантських політичних чинників на могилі цієї шляхетної української Міністро-вої не було… Зійшла зо світа скромно, як і жила…”
П’ять епізодів після Заповіту
1. За місце для могили на цвинтарі “На Волі” професорові Огієнку не довелося платити. Рішенням предстоятеля Православної церкви в Польщі митрополита Діонисія ці витрати покрила церква.
2. Тривалий час залишався не оплаченим рахунок за перебування Домініки Данилівни у Варшавському шпиталі упродовж 43 днів за період від 10 лютого до 25 березня 1934 року. Сума боргу родини складала 274,5 злотих. Знайдений у архіві документ — офіційна відповідь відділу соціальних виплати міста Варшави — за
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
