Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Поетичний автограф · “Бо музика, закована замками, усе одно воскресне до життя”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

ВВаассиилльь ККЛЛІІЧЧААКК.. Як легіні ішли вдесятируч

Слово Просвіти, №03 за 2020 рік

* * * Куди подітись із незабуттям, яке, мов гострий камінь, зачіпає і пелену тонку понад життям за мить одну безжально розриває. І знову прикро, боляче, і знов невидимі нитки зшивають рани. І їх, прошитих, листяний покров ізцілює в барвистому тумані... 5 жовтня 2019 Таїна Готель високий над Майданом, де барикади у вогні. Глибока ніч. І де той ранок? В чиїм затримується сні? В готель заходять репортери, ті, що із західних країн. І руки, й ноги в них затерпли. Вже час піти їм на спочин. І добрели нарешті в номер, Аж раптом чують в двері стук. Зайшли в скафандрах невідомі, показуючи жестом рук Сидіти мовчки. І — до вікон. А там приціли і стрільба. І долинають чиїсь крики. І розсипається юрба. І дуже хутко з високості спустились снайпери у ніч. Прийшли й пішли неждані гості Урозсип і урізнобіч. Пішли й немов замкнули коло. І зачаїлась таїна. І понесла лавини болю неоголошена війна. 9 січня 2020 Балада про композитора Був композитор. Добрий чоловік. Прощав образи вільні й мимовільні. І хто його, сердешного, прирік Терплячим бути, що тотожне — сильним. Катма тих статків. Сердиться жона. Творив якось симфонію допізна. А вранці каву не допив до дна, Бо жах схопив лещатами залізно. Де ноти? Де? І де ж ті папірці, в яких його чуття гіркі й солодкі? Аж бачить — в жінки у руках щипці, якими скручуються папільйотки з відрізків аркушів, із виболених нот, що розмістились на її волоссі. Це все одно, що впасти у цейтнот. І хтось би впав. Надовго. Аж подосі. Але не він. Нічого не сказав. І не виносив те сміття із дому. Він багатьом колегам помагав. І навіть геніям. Яким? Та ось одному. Той був тоді ще дуже молодий і невідомий. Людвіг ван Бетховен. Завзятий. Непоступливий. Прямий. І зауважень не терпів ні слова. Всміхався композитор і радів. Звучать і нині невмирущі твори крізь товщу бетонованих віків і крізь людське многолінійне горе. Був композитор. Звали його Гайдн. Прощав образи вільні й мимовільні. Причетний був і є до отих тайн, що почуття народжують всесильні... 5 листопада 2019 Поріг Романові ПЕТРУКУ, братові і скульптору Іллінецької церкви руїни обпікали і тіло, і душу. Через них, через біль України йшов і тишу пекельну порушив. А із купола, що розвалився, уцілілих підняв янголяток. Йшов до Рудник. Ішов біля лісу, через тіні від гілок крислатих. У тих тінях приховані духи, що з’явились ще до християнства. Літній день. Пражить сонце. Задуха. Іде скульптор в село, прошу паньства. А на вигоні ген біля лісу зустріча його тітка Тетяна. Чути звуки вербового листу, Що до уст приклада, як до рани. І мелодія лине предивна. А із пазухи вуж визирає. Він холодний. Він захист натільний. Скульптор дивиться і уявляє ту майбутню скульптуру відунки. Так і станеться. Згодом. У Львові. Ось і батьківська хата. Полудне. Сонце переступає поволі Дерев’яний поріг. В кут похмурий проника і ляга на підлогу. Так, подумав, і кожна скульптура чимсь подібна до того порогу... 18 грудня 2019 Париж. 1954 Початок п’ятдесятих. Сталін вмер. А через рік на виставку в Парижі повіз мистецькі твори Есесер. Ще й три картини із сільської хижі від авторки, від Катрі Білокур. (Ото вже “геніальний” був продюсер!). Європі, де набрид усякий сюр, явилось диво у космічнім русі. — Де автор? Де? — Питає Пікассо. — Нема її. Нездужала, — лукавлять ті, що народ тримають, як в сізо. Що їм митець? В них весь народ безправний. “Продюсери” (беремо у лапки) зуміли добре руки там нагріти. Хоча було їм зовсім невтямки, чим підкорили світ ті дивні квіти... 16 грудня 2019 * * * Тепло дається, щоб відчути осінь На запах листя, сонця і дощу. Як пахне все, немов дівочі коси, що, як струмки, стікають по плечу. Нанюхатися хочеш березове убранство, що поволеньки спада. І довго відчуваєш, наче слово зворушливе, як в затінку вода, у тому місці, де дзюрчить джерельце. І ловить звуки ті самотній пень. І стільки літ все б’ється коло серця, підживлюючи кожен Божий день... 6 листопада 2019 * * * Це ранкове озеро у січні. Чимось воно завжди симпатичне. Ну а зараз: дивина та й годі! — Вигук від поверхні аж до споду Помічаю на усій гладіні, Навіть там, де розмістились тіні. Озеро дивується. А люди? — Люди кажуть: “Якось воно буде...” Не дивує їх така зима. Й те, чи вона є, а чи нема. Озеро сприймає це не так. Воно хоче зовсім інший такт. Щоб стискав його могутній лід. І рибалки залишався слід. Й ополонка не одна була. І трава довкола не росла. Так, воно не хоче аномалій — Озеро в ранковому тумані... 4 січня 2020 Кузня Називалась “працовня ковальська” Сто літ тому та кузня в селі. Зазвичай то була гордість панська. Особливо сільські ковалі. На округу усю віртуози. Десь лишилася пам’ять про них. Хоч які були метаморфози, А вогонь не погас. Не поник. У колгоспі та кузня дзвеніла. І прихильність здобув у людей Той коваль, надзвичайно умілий. По-біблійному звався Мафтей. Не пророк. Та були в нього учні, Що з охотою до ремесла починали, як всі, із підручних. І в’їдалася в шкіру зола... І питаєш тепер — де зола та? Де те горно ковальське? Де? Хіба вміло воно літати? — Вміло дмухати день – крізь – день. І нема вже тієї будівлі. Розвалитися їй помогли. Що поробиш? Процеси руйнівні, як пилинку, ту кузню змели. То не дії чиїсь окупантські. То свої. І журись. Не журись. Та не тільки “працовню ковальську”, але й “кузню” забудуть колись... 2 січня 2020 Як легіні ішли вдесятируч Згадалися чомусь оті дорослі. Ішли увосьмируч. Вдесятируч. І пісню почали. За плечі просто тримали одне одного. І простір вирівнювався, як ріка між круч. А кажуть, що тепер отак не ходять. І не співають ідучи пісень. Що інший час, І звичаї, і мода. Лишень мина, як завжди, кожен день. На толоку збираються. Буває. Отам робота справді нелегка . Та якщо після неї не співають, то то якась неповна толока. А треба просто хлопців двоє-троє. Вчотирируч хай стануть. Вшестируч. І пісня їхня злине над горою й над будь-якими скупченнями туч. І так підуть, як ті, що в “Вавилоні”, у кінофільмі Миколайчука. Там музика в ході, В усім осонні, І в муканні, І в шелесті листка. І згадуєш життя ще не доросле. Як легіні Ішли вдесятируч. І злагоджено так тримали просто за плечі один одного. І простір вирівнювався, як ріка між круч. 29 грудня 2019 Воскресіння музики В Німеччині колись при кожній кірсі був композитор свій. І він творив. І піснеспіви, лагідні, як тирса, котились, мов трава поміж степів. Були творці і знані, і незнані. Одного рівня між музичних сфер. Нікого з них не виділяли навіть. Вважалося, що кожен твір — шедевр. Устійнились роки й десятиліття. Імен багато в людства на слуху. Двадцятий вік. Воєнне лихоліття вернулося, як хвиля на піску, в Німеччину, у джерело агресій. Знайшов солдат на згарищі сундук. А в ньому безліч нот. Чужих експресій. А, отже, пережитих творчих мук. Доставили до Києва ту скриню. Пролежала тут п’ять десятиліть. Коли Господь сподобив Україну, трофей той здогадалися відкрить. І випала комусь така нагода підтвердити на публіці свій фах. І фахівців тих об’єднала згода на те, що автор нот — великий Бах. На батьківщині думали — пропали в огні війни музичні ті скарби. А вони є. Вони свого діждали в умовах мовчазної боротьби. Бо музика, закована замками, усе одно воскресне до життя. Відтвориться правдивими руками Й будитиме правдиві відчуття.. 24 грудня 2019 Поліська балада Було весілля на Поліссі. Там молодий і молода. Зійшлися гості біля лісу, що мову рік переклада. А молодий сидів понуро. Не пив, не їв, не жартував. Напевно, мав таку натуру. Зненацька із-за столу встав. І як пішов, то не вернувся. В які поля? В які ліси? І ким мав бути — не відбувся. І не благай, і не проси. І те весілля достроково скінчитись мусило тоді. Були ридання і обмови. І рвались коси молоді. Була трагедія. Й минулась. Натомість інша вже біда. Як опромінені проснулись поліські села і міста. Їх переселять трохи згодом. Я зустрічаю тих людей. Поліщуків отих від роду. Цікава мова в них, ачей. Говорять “хвуртка”, “вун”, “дровима”. І ходить інколи дідусь із зігнутими геть плечима. І поправляє свій картуз. В руці ґирлиґа. Попереду йде гонорово троє кіз. Вони такі — не дуже вредні. Ведуть його аж попід ліс. Він той, що втік колись з весілля. До жінки втік з двома дітьми. Посмакував життям, як зіллям. Дійшов до сотої зими. Ну, майже сотої. Брешу я. Все інше правда. Правда й те — Жив чоловік, як за фен-шуєм. Хоча й не знав. Не знав про те... 22 грудня 2019

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин