Національна еліта · “Майбутнє мусить завжди перебувати на троні історії”. · с. 4сторінка оригіналу ↗
«Бути сильними любов’ю до України!»: ідеали нескорених…
Слово Просвіти, №03 за 2020 рік
Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України “Педагогічна спадщина Григорія Васьковича у контексті європейських цінностей освіти”. Така назва всеукраїнської наукової конференції, що нещодавно відбулася в Національній академії педагогічних наук України, присвячена 100-річчю від дня народження українського просвітника, педагога, громадського та політичного діяча. Один із фундаторів Товариства Української Студіюючої Молоді ім. М. Міхновського, член Виховної ради Спілки української молоді, дійсний член НТШ, проректор Українського Вільного Університету в Мюнхені, керівник видавництва Проводу ОУН — далеко не всі сфери діяльності цієї неординарної особистості. Він є автором фундаментальних досліджень, зокрема “Шкільництво в Україні 1905—1920”; “Кершенштайнер і українська педагогіка” (1969, 1970), видані в Україні тільки в 1996 році. Васькович уважається яскравим послідовником виховного ідеалу Г. Ващенка, організатором і виконавцем педагогічних курсів українознавства в УВУ Мюнхена. Його праці: “Емський указ і боротьба за українську школу” (1976); “Психологічні й соціологічні праці Володимира Янева” (1983); “Спілка Української Молоді”; “Вишкільний Курс. Матеріяли до історії розвитку суспільно-політичної думки в Україні ХІХ—ХХ ст.” (1975/76) та інші заслуговують на увагу актуальністю ідей та суспільною затребуваністю. Минуло майже чверть століття з того часу, коли в Києві побачили світ головні праці Г. Васьковича. Професор Національного університету ім. Тараса Шевченка А. Алексюк у передмові написав: “На жаль, далеко не всі імена українських педагогів відомі сучасним поколінням. Винуватець цьому один — 70-літня цензура СРСР, цензура більшовиків. Лише на початку 90-х років ХХ ст. раніше викреслені більшовиками імена повертаються до українського читача, серед них імена С. Русової, Ст. Сірополка, Ст. Смаль-Стоцького, Вол. Дурдуківського, Гр. Шерстюка, Я. Чепіги, С. Постернака, Гр. Гринька і Ол. Шумського, В. Сімовича, В. Науменка, Є. Чикаленка, С. Єфремова…” Можна продовжувати цей безкінечний ряд незаслужено “призабутих” українських просвітителів. Адже й сьогодні педагогічні націєтворчі ідеї І. Огієнка, Г. Ващенка, Б. Грінченка недостатньо впроваджуються в зміст освіти сучасної української школи. Це повною мірою стосується і непересічної постаті Григорія Васьковича, який упродовж усього життя віддано служив українській ідеї. Міг би зробити для суспільного блага набагато більше. Не судилося. Розбійний напад у Києві в 1996 р. на 12 наступних років зробив творчу людину безпомічною. Перебуваючи в складних ситуаціях за межами материзни, він ні на мить не допускав думки, що заради комфорту і житейських благ можна “забути” про долю і майбутнє рідної землі, українського народу. Не сподівався також, що в українській столиці його підстерігатиме така підступна трагедія. Соратник С. Бандери, Р. Шухевича, С. Ленкавського, В. Кука, Д. Мирона-Орлика, він чітко усвідомлював, що для перемоги і поступу вперед “українську справу” й “українську страву” (за Д. Донцовим) слід відокремити, оскільки вони є речами не тотожними. Його слово, думка і дія завжди були суголосні національним ідеалам, направлені на розв’язання нагальних для українства питань, пам’ятаючи як християнин настанову Святого Письма, що Всемогутній лише “за чином людини Він їй надолужить, і згідно з своєю дорогою знайде людина заплату!” Очевидно, саме в цьому контексті я сприймаю життєтворчість Васьковича, оцінюючи його науково-педагогічні доробки, етичні норми поведінки, високий дух патріотизму і громадянського обов’язку, непогамовну українськість. Про все відоме, а ще більше — незнане, сказати неможливо. Проте є чимало сутнісних знакових речей, ним створених, які потребують сучасного “перекладу”. Як історик і дослідник української національної освіти, чільний представник порівняльної педагогіки, зважаючи на його продуктивні розвідки щодо впровадження ідей європейської педагогіки в українську освітню систему, він добре розумів значущість цінностей та уроків історичного минулого. Оскільки об’єктивна оцінка пройденого шляху і часу слугує нам передусім доброю наукою для прийдешності. Майбутнє мусить завжди перебувати на троні історії. Тому з такою коректністю науковця він вивчав твори визначних дослідників історії України, педагогів, письменників, громадських і державних діячів, зарубіжних науковців, що уможливлювало правдивість пізнання істини минувшини і майбутніх векторів національного розвою. У згадуваній роботі, присвяченій шкільництву в Україні, у першому розділі він зазначив: “Питання освіти в Україні не можна розглядати окремо від політичних, економічних та загальнокультурних подій і процесів, що відбувалися в російській імперії…Важливим є знання офіційної політики російського уряду супроти українського народу та його національних потреб, бо ця політика завдала надзвичайно великої шкоди Україні”. Запропонований міждисциплінарний підхід щодо аналізу культурно-освітніх проблем є добрим прикладом для багатьох науковців, які перейняті педагогічними дослідженнями. Описуючи ситуацію ХХ ст. в освітній сфері, він не обійшов усі більшменш значимі події і факти попередніх часів, які були пов’язані не тільки з каральними і репресивними діями у ставленні до українства (Валуєвський циркуляр, Емський указ, закриття недільних шкіл і “Тимчасової педагогічної школи” в Києві, закриття “Південно-західного відділу Географічного Товариства”, персональні репресії щодо українських діячів (Драгоманов, Подолинський, Вовк.., які емігрували за кордон), а й обґрунтовував ті суспільно-політичні новоутворення, що розвивали національну свідомість, закладали підвалини для відродження освіти і культури. Такими Григорій Васькович уважав передусім Кирило-Мефодіївське Братство, розгром якого в
1847 р. не зупинив рух передової української інтелігенції. Цю першу політичну організацію в новій історії України він виділяє як особливо важливу для розвитку національної школи. Адже, за словами О. Єфименка (“Історія українського народу”), якого цитує Васькович, серед завдань практичних, на перший план висувалася освіта українського народу, видання книжок, заснування шкіл. Акцентуючи увагу на освітній політиці, усвідомлював, що без школи (рідномовної!) унеможливлюється формування національно свідомого народу, а без неї — марні сподівання на здобуття і зміцнення власної державності, яка була найвищою цінністю для упокореного українства. Ці вартісні посилання для своєї нації Васькович відшукує в ідеалах, витворених європейськими і вітчизняними просвітителями. Бо який найбільший дар можна принести власній державі, запитував видатний педагог Я. А. Коменський. І автор “Великої дидактики” стверджував, що цим даром є навчена і вихована молодь. Саме на цю надважливу проблему звертає увагу Васькович, добре усвідомлюючи, що для творення національної свідомості, власної ідентичності, освіченості молодих поколінь необхідно мати добротну школу, як і те, що чужинська влада, колонізатори завжди будуть цьому протидіяти всілякими способами, починаючи з материнської школи. Він використовує аналіз змісту тодішніх шкільних читанок, підготовлених Б. Грінченком: “Гляньте на читанки шкільні, і скрізь одно бачите: або зовсім нічого про Україну, або якась нікчемна плутаниця, а часом таки й брехня. А замість історії української історія московська викладається. Та ще й яка історія! Хвали та гімни земним божкам: Павлові, Миколі, Петрові, — хвали Суворовим, Корниловим, Скобелевим і всій російській солдатчині!.. Відчай обнімає: раби рабують, а монархи милують чи карають… З школи, з книги нам проповідують рабство… Слова про найкращих синів України, про найкращих борців за її волю, за народне щастя там не шукайте. Там Петри чи Катерини, що запрягали наш народ у неволю, “вєшателі Муравйови”. Дух, філософія, зміст праць та досліджень Васьковича були направлені на те, щоби будувати для народу його рідномовну освіту. Аналізуючи твори і концепції С. Русової, Я. Чепіги, М. Драгоманова, Б. Грінченка, К. Ушинського, Г. Гринька, С. Сірополка, С. Смаль-Стоцького, В. Сімовича, статті та рецензії в українських журналах “Основа”, “Світло”, “Вільна українська школа”, діяльність педагогічних товариств і спілок, він окреслює три важливі аспекти освітньої справи. Педагог у своїх роботах напише: “Школа має змінити не тільки мову, але весь свій дух, свій уклад; щоб це осягнути, вчителі повинні знайомитися з педагогікою чужих народів, перетворюючи чужі зразки для української школи... Ці головні засади передусім “поручалося всім учителям в Україні, особливо відомішим зних”. Хоча автор був солідарний з тими оцінками та рецензіями, зокрема які давали на книжку Я. Чепіги, розуміючи, що наше теперішнє учительство проходило російську школу, педагогічні курси, пристосоване до потреб російської мови, а українських підручників, методичної літератури майже нема. Без нового українського вчителя було неможливо побудувати за змістом і духом національну школу. Тому дуже важливо для вчителя, на його думку, спілкуватися з педагогічною культурою світу навпростець, прямо і безпосередньо. Бо користаючи лише з російських фахових творів і різних педагогічних журналів та із закордонних творів, перекладених на російську мову, українські педагоги, навіть негуючи російську систему освіти, все ж підпадали під її вплив, де завжди домінувала чорносотенна ідеологема “Самодержавіє, православіє, народность (російська)”. Радше Васьковичу близькою і суголосною була теза М. Драгоманова, який ще в 1891 р. (“Чудацькі думки про українську національну справу”) писав: “Українське письменство доти не стане на міцні свої ноги, доки не буде діставати всесвітні образовані думки й почуття просто з Західної Європи, а не через Петербург і Москву, через російське письменство, як робиться це досі. А ще зазначалося, що не можна уважати себе “образованими”, доки не вивчити, по крайній мірі, двох-трьох західноєвропейських мов, щоб хоч читати на них найважніші речі”. Саме тому з такою наполегливістю дослідника він працює над своєю відомою (на жаль, маловідомою для сучасної педагогічної спільноти) роботою “Кершенштайнер і українська педагогіка”, здійснюючи порівняльний аналіз ідей одного із найбільших знаменитих світових учених-педагогів, який за рішенням ЮНЕСКО (1988 р.) відзначений як той, що в ХХ ст. визначив спосіб педагогічного мислення. Уже в 20—30 роки твори цього великого німецького педагога були перекладені на “англійську, шведську, волоську (румунську), російську, еспанську, польську, фінську, італійську, болгарську, турецьку, китайську, японську…”. Зрозуміло, з відомих причин офіційно не здійснювався переклад українською, але такою була доля бездержавних націй. Правда, блискучий переклад праці Кершенштайнера “Що таке державно-громадянське виховання” зробив у 1918 р. В. Сімович як необхідну річ “для новоствореної національної держави”. Васькович з великою увагою описує різнобічні контакти українських педагогів із творчістю Кершенштайнера, відшукуючи раціональне зерно і його впливи на формування проєкту єдиної української школи. Чимало місця в роботі відведено діяльності наркома народної освіти Г. Гриньку, який у період початку 20-х активно намагався, вже в радянських умовах, відірватися від російської освітньої моделі, пропонуючи власну концепцію. Хоч ці скромні потуги незабаром були нейтралізовані більшовицьким режимом, ця сторінка співпраці передусім з німецькими і західноєвропейськими педагогами залишається світлою новизною в розвитку національної освіти. Васькович зазначає, що за таких умов, коли дітей виховували “слугами большевизму”, будь-які “спроби пов’язатися із Західною Європою не могли бути довготривалі, не могли мати якогось успіху. Їх не вдалося проводити в підневільній українській дійсності, де всяку вільну ініціативу здушує большевицький уряд у більшій мірі, ніж робив це царський. Є підстави думати, що навіть такі спроби, які започаткував Гринько в шкільництві, могли дати Україні інші осяги, якщо б розвивалися у вільній державі, при співпраці з сусідніми державами Європи, яка могла бути корисною для обох сторін — для України й для європейських держав”. Позитивно, що говорячи про нову, єдину, вільну, безплатну, обов’язкову, національну українську школу, Васькович у своїй праці про Кершенштайнера запропонував синергетичну платформу для професійної дискусії про її сенси, опосередковано залучивши до неї кращих представників національної суспільно-політичної і педагогічної думки (Г. Ващенко, С. Русова, К. Ушинський, С. Сірополко, В. Сімович, О. Музиченко, Я. Чепіга та ін.), які глибоко знали характеристики національної і зарубіжних навчально-виховних систем. Він озвучує дуже вдалу оцінку наукової розвідки С. Сірополка 1934 року про “українсько-радянське” шкільницто, що вийшла у Варшаві: “шкільні системи в Сов. Україні не мали в собі будь-яких ознак, які характеризували б собою традиції чи світогляд українського народу. Це витвір поодиноких осіб або запозичення системи інтернаціонального характеру. Як правдиво каже видатний німецький педагог Георг Кершенштайнер, не може бути жодної інтернаціональної освітньої системи, бо кожна система має відбивати ознаки свого народу: його традиції, світогляд, правову систему, господарський лад”.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
