Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Згадаймо... · “І врешті-решт на рідному порозі Як син землі своєї та Пророк Він знову став, хоч вічно у дорозі, Яку призначив Україні Бог”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Василь Письменний: поет, учитель, націоналіст, гартований за ґратами

Слово Просвіти, №03 за 2021 рік

Олена О’ЛІР У сузір’ї січневих Василів-поетів сяє і світла постать Василя Івановича Письменного. Був він не лише поетом, а й учителем від Бога, і я дякую Богові за те, що в мої зелені шкільні роки він подарував мені щастя скуштувати справжньої української поезії, з-поза меж совєтського освітнього канону, а ще — підтримав мої власні проби пера (перша моя поетична публікація — в газеті “Зірка”, де тоді редакторував його друг Гриць Гайовий, — завдячує його ініціативі). Василь Іванович був учителем української літератури в київській школі № 38, де я провчилась від 5 до 9-го класу (8-й ми пропустили через чергову “рехформу”, то були 1987–1991 роки), — і відкривав нам, учням, поезію Олеся і Симоненка, з творчости яких тоді лише почали спадати окови заборон. Ми вчили напам’ять Олесеві “Айстри”, Симоненкові “Лебеді материнства”, “Любіть Україну” Сосюри — і це були, напевно, перші українські вірші, які мене по-справжньому схвилювали. Василь Іванович був українцем до найглибших глибин свого єства, і з обличчя, і поставою — справжній козак, та ще й володів не лише мистецтвом слова, а й мистецтвом вправного удару (був професійним боксером, і це не раз ставало йому в пригоді не лише у спорті, а й у житті). Жодної рисочки homo soveticus у ньому не проглядалось — тепер я це ясно бачу. Він майже нічого не розповідав нам, школярам, про себе. Лише згодом, уже після проголошення Незалежности, я довідалась від нього, що його діда-священника замучили марксистиатеїсти, а всю родину заслали на Василь ПИСЬМЕННИЙ ВИШИВАНКИ Усім репресованим поетам і письменникам України присвячую… Заплющую очі — цвітуть вишиванки… І линуть, знайомі мені, З далеких тривожних дитячих світанків Синів України прощальні пісні… Пісні про кохання, про зоряні ночі, Пісні про минуле, про Волю і Січ, Про вдачу козацьку, про карії очі, Про кляту чужину, що встала навстрiч. У пам’яті серця — сумні полустанки… І Батько, що сльози втирає з очей — Урал. Але він ані словом не прохопився про власні в’язнично-таборові митарства. Лише з підписів під поезіями в його єдиній збірці “Найдорожчий скарб” (Видавництво імені Олени Теліги, 2002) — Санкт-Петербург, тюрма “Кресты”, 1971 р. — Владивосток, грудень 1971 р. (невдовзі після виходу з тюрми) — Київ, Лук’янівська тюрма, 1975 р. — Сімферополь, 69-та зона, 1976 р. — Вінниця, 59-та зона, 1979 р. — Луганськ, 24-та зона, 1980 р. — я змогла нарешті збагнути, в якому пеклі він гартував свою мужню душу… Тепер розумію, чому на уроках української літератури він з особливою емпатією розповідав про долю каторжанина Грабовського, про його любов до Надії Сигиди… І не маю жодного сумніву, що “злочином”, за який карався Василь Іванович, був український націоналізм і антирадянська діяльність. Досить поглянути на його “політичні” вірші тієї пори, зокрема катрен “Марксизм”, датований 1975 роком: Марксизм — маразм! Прокиньтесь, люди! Хіба всесильним може буть Учення те, що лиш Іуди Ще й досі правдою зовуть?!.. А народився Василь Іванович 3 січня 1938 року в місті Кам’янському, де колись були Дніпрові пороги, в сім’ї металурга Івана Яковича Письменного. Коріння ж його роду — на Полтавщині, і в ті роки, коли я його знала, він плекав мрію придбати в тих краях хату (і це теж нас єднало, бой моя мама — з Полтавщини, для мене її рідне село Михайлівка Перша Котелевського району було раєм земним…) Закінчив Ленінградський інститут фізичної культури ім. П. Ф. Лесгафта (вій- Ту пам’ять сувору, мабуть, до останку Нічим не вгасити в горнилі грудей. Нічим не вгасити, бо десь на чужині, На півночі, сході, у тундрі, в тайзі — Лунають ще й досі пісні з України У їх неповторній і справжній красі. Як зараз їх бачу: ставних і красивих, Усміхнених, рідних. Не мертвих — живих. Окрасу народу, людей особливих — В тернових вінцях — ореолах святих. За що їх карають? Мій розум хлоп’ячий Безсило метався у тузі німій — Я вперше побачив, як Батько мій плаче, Сховавши обличчя в долоні свої. Заплющую очі — цвітуть вишиванки, І линуть, знайомі мені, З далеких тривожних холодних світанків Синів України безсмертні пісні. ПОВЕРНЕННЯ Гетьману І. Мазепі Через віки з далекої чужини На рідні зорі, села і міста Душа Мазепи, гетьмана Вкраїни, Верта додому волею Христа. Його думки і мрії про грядущий Край незалежний волі і пісень — У всі серця ударили найдужче У той серпневий, незабутній день. ськово-морський факультет), чотирнадцять років працював у Ленінграді тренером з боксу і вчителем. За короткою автобіографічною довідкою, що супроводжувала котрусь журнальну публікацію його віршів, повернутися в Україну йому допоміг Олесь Гончар: на вечорі пам’яті Шевченка в Ленінградській академії мистецтв запитав: “Чи не пора, Василю, повернутись на Україну? Ви навіть акценту чужинського не маєте…”. У Києві 1972 року Василь Іванович закінчив університет ім. Тараса Шевченка (філфак). І, як свідчать його вказівки на час та місце написання віршів, ув’язнення йому довелося скуштувати і до того, і після… Ще до київської 38-ї школи Василь Іванович працював учителем української мови і літератури, а далі й заступником директора з національного виховання в середній художній школі імені Т. Г. Шевченка. 1991 року, на світанку незалежности, було створено Український гуманітарний ліцей при Шевченківському університеті — і Василь Іванович заохотив мене туди вступити, тож після русифікованої назагал школи я потрапила до пасіонарного українського освітнього середовища, що посприяло моєму дальшому зануренню в українську філологію і вступу на відповідний факультет КНУ, до чого мене також спонукав Василь Іванович. І невдовзі після вступу до ліцею я раптом побачила його в ролі… нашого учителя фізкультури (перша-бо його вища освіта давала йому на це право)! Диво, до якого в юні роки ставишся як до чогось само собою зрозумілого… На превеликий жаль, у студентські роки я загубила зв’язок з моїм учителем і лише кілька ро- Збулось і сталось… Справдилось, звершилось! Знов служба Божа правиться в церквах, І знов Зоря Свободи засвітилась На змучених Дніпрових берегах… Він так чекав її, проходили століття, Козацькі шаблі ворог позбирав З усіх могил і викинув на смiття, Аби ніхто про волю й не згадав… Але ніколи орди ті чужинські, Загарбники зажерливі та злі Не полонили душу українську І горду вдачу нашої землі. І врешті-решт на рідному порозі Як син землі своєї та Пророк Він знову став, хоч вічно у дорозі, Яку призначив Україні Бог. ВOРОНИ На крилах чорного прокляття Над Україною віки Кружляють в дикому завзятті Московські ворони-круки. Кружляють ворони, шукають Нових Базарів, Вінниць, Крут. Ніхто не спинить кляту зграю, Вже й на Чечню проліг маршрут. Жахлива “сталінська” дорога, Як зойк Поділля… Навкруги Кістки розстріляних до Бога Волають: “Ми не вороги!” “Не вороги”, — земля в три сажні Здавила крики і кістки… Вертають ворони звитяжно До сатанинської Москви. ків тому довідалася, що він помер у Дніпрі, де доживав віку разом із братом… А сьогодні, в день св. Василя, коли я пишу ці рядки, Гриць Гайовий поділився у Фейсбуці таким спогадом про Василя Івановича: “У мене справді склалися дружні стосунки і творче порозуміння з талановитим, сміливим і рішучим Василем Письменним, що й засвідчено в короткому дружньому шаржі, датованому 30 жовтня 2000 року і вміщеному в першому випуску “Пересмішника на Парнасі” (К.: Деміур, 2001, с. 32): ПРО БУЗИНОВИЙ “ВУРДА- ЛАК” І НЕПИСЬМЕННИЦЬ- КИЙ КУЛАК Василь Письменний поки що нев Спілці — його сюди ніхто не завернув, хоч саме він по Бузиновій пиці розмазав кулачищем бузину…” Отже, автор пасквіля “Вурдалак Тарас Шевченко”, який саме 2000 року й був опублікований, отримав від Василя Івановича (з його боксерськими кулаками) по заслузі. …У часи мого дитинства, звертаючись до нас, нерозумних-несвідомих, Василь Іванович часто повторював трохи переінакшену цитату з “Лісової пісні” Лесі Українки: І хоч я добре бачу твою ледачу вдачу, та я тобі пробачу, бо я тебе люблю. Свята любов учителя до своїх учнів… Люблю Вас, Василю Івановичу, перший мій учителю поезії, і дякую за наставництво, і часто згадую… І вірю, що там, де Ви зараз, маєте Ви і хату — полтавського штибу, яка Вам так мріялася, — і садок-райочок, і свою маленьку — а насправді велику — благодать… Москва тих круків зустрічала, Гострила кігті їм і знов На Україну посилала, Аби допити з неї кров. Та кров святу, козацьку, чисту Страшні перевертні-круки Не можуть випити, хоч хисту Не бракло їм у всі віки… Кати жорстокі та страхітні — Всі найзапекліші кати Позаздрити могли б новітнім Катам радянської доби. Страшні Биківня й Куропати Роками світові кричать: “Хоча б однісінького ката За смерть мільйонів покарать…” А на Вкраїні, на великій, На тій, що вільною зовуть, Говорять всі різноязикі — Лиш мови рідної не чуть! Ще й досі в тюрмах плачуть мари, Тремтять на цвинтарях гроби: “Допоки злочинам без кари Чекати судної труби?..” Кружляють ворони в змаганні Дістати серце Кобзаря, Але кружляння ті останні: Шевченка серце — це ж зоря… Зоря, в котрій Любов і Сила, І єдність нації всієї, Зоря, що спалить крукам крила, За неї — Правда, Бог за неї.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин