Вічна пам’ять · “Чому такі золоті перла української культури і нації одно за одним випадають у Рай?” · с. 13сторінка оригіналу ↗
Людина з високого замку
Слово Просвіти, №03 за 2021 рік
Сергій ТРИМБАЧ
В одному з інтерв’ю її запитали: хто найвлучніше охарактеризував сутність вашої творчості? Відповіла: — Вадим Скуратівський. Після моєї виставки “Високий Замок” 1996 року він написав: “аристократичний консерватизм”. Людмила Семикіна була одним із організаторів і членом Клубу творчої молоді, який діяв на початку 1960-х. Спершу займалась станковим живописом. У 1964-му, до Шевченкового ювілею, у вестибюлі Київського університету створила разом з Опанасом Заливахою, Аллою Горською, Галиною Севрук, Галиною Зубченко вітраж “Шевченко. Мати”. Од вітражу, на щастя, збереглося фото, сам твір було знищено — з якимось винятковим цинізмом. Тарас Шевченко у вітражі виголошував рядки: “Возвеличу малих отих рабів німих! Я на сторожі коло них поставлю слово!” Вітраж розтрощили відразу після завершення роботи — бо чужий, мовляв, “принципам соціалістичного реалізму”. Михайлина Коцюбинська згадувала: “Головний погромник — ректор університету Швець. Сам власноручно, не дочекавшись висновків комісії, трощив ідеологічно шкідливий вітраж… Чому мати-Україна така сумна? Який “суд”, яку “кару” йна кого накликає Тарас? І взагалі, чому це Україна за ґратами”? Ви уявляєте от сю картинку — університетський ректор (кажуть, що з молотком, хоч швидше це вже саркастична легенда) нищить вітраж, лупає сю вражу скелю? Це ж як його налякали інструктори якось парткому-райкому-ГБ?
29 грудня 2020 року на 87-му році життя після тяжкої хвороби помер видатний український культуролог-видавець, журналіст, письменник, відомий громадський діяч, багаторічний член Правління Українського фонду культури імені Бориса Олійника Володимир Біленко. Володимир Васильович Біленко народився 17 червня 1934 року. Трудовий шлях розпочав після закінчення Київського Державного університету ім. Т. Г. Шевченка 1957 року на посаді завідувача відділом Канівського державного музею-заповідника “Могила Т. Г. Шевченка” АН УРСР. Упродовж п’яти років працював на комсомольській роботі — першим секретарем Канівського райкому та інструктором ЦК ЛКСМУ. З 1965 по 1992 рік — на видавничій роботі, спочатку упродовж десяти років був головним редактором видавництва “Молодь”, згодом головним редактором і двічі директором ви-
Від нас пішла Людмила Семикіна (23.08.1924 — 11.01. 2021). Видатна художниця, майстриня декоративного мистецтва, художник по костюмах, одна із легенд національного руху опору 1960-70-х років.
У постанові Бюро Київського обласного правління Спілки художників України 13 квітня 1964 року було сказано: “Вітраж дає грубо викривлений архаїзований в дусі середньовічної ікони образ Т. Г. Шевченка, який нічого спільного не має з образом великого революціонера-демократа… У такому ж іконописному дусі витриманий в ескізі образ Катерини, яка є нічим іншим, як стилізованим зображенням богоматері… Шевченкові слова написані церковнослов’янською в’яззю (кирилицею) в поєднанні з іконописно трактованими образами, звучать ідейно двозначно. В образах вітража нема ні найменшої спроби показати Шевченка в дусі радянського світосприйняття. Образи, створені художниками, спеціально заводять у далеке минуле”. “Спеціально заводять у минуле”, та ще й далеке. А партія, тодішній “наш рулєвой”, кликала у світлу будущину. І хто не хотів туди чимчикувати, мусив начуватись. Через кілька років Семикіна підписала лист на захист В’ячеслава Чорновола. Отут уже вона остаточно потрапляє в розряд “українських буржуазних націоналюг” й відтак під невсипуще око КГБ. Мусила перейти, як казала вона сама, “на підпільний режим роботи: шила одяг для родичів ув’язнених друзів”. На додачу її, виключили, вже вдруге, зі Спілки художників. Та все ж 1971 року, за рекомендацією Георгія Якутовича, її запрошують до роботи у знімальній групі фільму “Захар Беркут” (прокат 1972). “Бдітєльниє люді” попереджали про неблагодійність і “ненашість” Семикіної, одначе режи-
Вітраж “Шевченко. Мати” у Київському університеті (знищено 1964 р.)
сер картини Леонід Осика чхати хотів на подібні застереження. Хотів і начхав... В одному з інтерв’ю художниця так відтворювала особливості своєї роботи у групі “Захар Беркут”: — Для фільму я воліла ство-
Кадр з фільму “Захар Беркут” (1972, реж. Лео> нід Осика). Василь Симчич — Захар Беркут, Антоніна Лефтій — Мирослава рити передусім замкове, а не помпезне, барвисте, святкове гуцульське вбрання, і відтак заклала в шати українців аскетизм, певну суворість. Князі, за часів, описаних Іваном Франком, носили одяг із сірого сукна, металеві прикраси… Жодної речі (навіть дрібнички) червоного кольору в їхніх гардеробах не було. Воїни хизувалися своєю силою, мужністю, а не одягом. І вбрання їхнє вирізнялося суголосними з природою (передусім землею, травою) відтінками. Так, окрім тухольського, я створювала княжий костюм; а ще як окремий напрямок роботи — костюм татарський. Справді, костюми персонажів фільму Осики вражають стильністю (і це стиль “консервативного аристократизму”!) і бездоганним, еталонним художнім смаком. Потому багато чого трапилось у житті Людмили Семикіної. До прикладу, її вітражі та мозаїки у приміщенні станції метро “Почайна” (дотепер “Петрівка”). Була і Шевченківська премія 1997 року — за колекції одягу під загальною назвою “Високий замок”. У наших краях треба жити довго — і тоді справедливість щодо тебе поновиться. Людмила Семикіна вочевидь знала цю істину, то ж і прожила, слава тобі, Господи, замало не сто літ… А нині її душа одлітає у сферу високих замків і високих небес. Де вже давно чекають на неї Алла Горська, Опанас Заливаха, Георгій Якутович, Леонід Осика… Прощайте, пані Людмило! Труд Ваш у вічності, він — назавжди з нами, з Україною, світом.
роки його понад тридцятирічного існування. Творчу працю Володимира Біленка, її суспільну ефективність відзначено почесним званням “Заслужений працівник культури України”, орденом “За заслуги” ІІІ ступеня, Грамотою Президії Верховної Ради
Станція метро “Почайна”, Київ. Мозаїка Людмили Семикіної
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
