Першодрук · “Де та карта, де кожне подвір’я, кожна вуличка в ріднім куті?” · с. 14сторінка оригіналу ↗
ВВаассиилльь ККЛ ЛІІЧ ЧААКК Відгукується планетарним болем
Слово Просвіти, №03 за 2021 рік
Як фрагменти кіно, виникають на екрані пам’яті ті чи ті люди, які жили у моєму дитячому часі. Його вже не повернути, той час – і тих людей також. Вони, як тіні над річкою Рибницею, що бере початок у Карпатах, хитаються в її хвилях. Вода спливає, а тіні залишаються. Тіні людей, що йшли через кладку чи убрід через ріку. Котрісь із них запам’яталися виразно, котрісь слабенько, а декого й не можу пригадати. Рідне моє село Рудники, що на Покутті, оточене лісами. Є в ньому кут Заріка, де я виріс. Його ще називають Варшавою, бо жило тут із десяток польських сімей. Поляки виїхали після війни, а в їхніх хатах поселили лемків. Образи тих тіней хвилюють мене досі. Наприклад, сюжет вірша “Фіалки”. Хочу дещо читачеві прояснити. Ідеться про велику трагедію. Шістнадцятирічна дівчинка закохалася в хлопця. Мати-учителька не схвалювала її захоплення, якось прийшла на шкільний вечір, висварила дочку при дітях. Напевно, була занадто висока емоційна напруга, бо та дівчинка втекла з вечора, пішки подалася в сусіднє село, де є залізнична станція, і там кинулася під поїзд... Усе це бачили і пережили фіалки, які ростуть при дорозі біля її дому. А чому дві Наталки? – Мати через деякий час народила другу дочку. І назвала її Наталкою... Живий у пам’яті той кут, той край, і та самотня батьківська хата, яку я наповнював новими словами, новими смислами, які затаїлися в павутинних закутках. Чекають мене. Чекають нових слів...
Біля брами розкаряка-груша. Фіри мимо їхали натужно. Віхтями там обривалось сіно на гілках, що встромлювались сильно у поклажу, тягнену кіньмИ з возом чи із грубими саньми. Николай виходив із подвір’я і здирав ті віхті, наче пір’я. Зідране заносив до стодоли, сіна у якій було доволі. Так, були вони скупердяЇ І бажання тлумили свої. Зачинялись від колядникІв. Двоє вже довіку скупарів. Шкода, як згадаєш, тих людей. Що то за життя щобожий день ? Віхтики у пам’яті висять. На гілках, немов листки, ряхтять. Николай затямився безвільним. Хоч і був дбайливим, не бездільним. Та було в житті у нього втіхи На малий чи трохи більший віхоть...
* * * Від гирла Рибниці, від берега Прута супроти течії убрід ловили рибу. Камінням сіті прикладали. І вода збивала й піднімалася на диби. І крок за кроком проти течії ішли, не оглядаючись, угору. Прості були обов’язки мої — встромляти бовт у прибережні нори і розганяти скупчення рибин, їх спрямувати в невидимки-сіті. І сердився на мене не один, що утікали, як несамовиті марени, клені, струги і кублі. Ще їхні назви в пам’яті тримаю . Хай плодяться у річечці малій, що протікала свого часу раєм...
ВТІКАЧІ Гори. Двоє бредуть через дебрі і хащі. Ноги самі несуть тих, що йдуть на пропаще. Раптом вистрибом звір їм нагнав переляку. Не поможе топір. Не поможуть гілляки. І рвонули вони по тріскучому ріщі. Ніби дух сатани чути ближче і ближче. Звір за ними біжить лінькувато і швидко. І якраз у ту мить тут небажані свідки. Головне втікачам, потоптавши довіру, бігти швидше весь час від партнера щораз, а не швидше від звіра…
ЗАРІКА Все частіше відвідує згадка день-крізь-день про той кут Заріку. Бачу, як там хитається кладка Через Рибницю пінну й швидку. Хто би карту зробив найпростішу? ВуличкИ і будівлі наніс від далеких часів до найближчих. Свідок всьому — задумливий ліс... А сусіди — немов хуторяни. Чути рідко тут їх перегук. Зазвичай прокидаючись рано, На мобільний лаштуються звук. Особливо цінується вістка, чи у дощ не сюрпризить ріка. Хоч яка би годинонька пізня, та чекають терпляче дзвінка Від тогО, хто до берега ближче. Замузичило. Й слово “пішла” зазвучало сигнально й заклично. Тобто річка ушир потекла Й понеслася загрозливо й стрімко. Може навіть будівлі знести, затопити городи й зарінки і, неначе зловмисник, втекти. Тож і дехто раніш через неї рідне місце міняв на чуже. І лишились комусь привілеї чи внизу, чи вгорі, чи десь ще. Їх обійстя — неначе сузір’я, трішки скупчені чи в самоті. Де та карта, де кожне подвір’я, кожна вуличка в ріднім куті? Я його відчуваю здалека. Він крізь душу мою протіка і ячить у ній, наче лелека : Заріка. За — ріка. За — рі — ка...
КРИЛАТІ ТАНЦІ Дівки стояли ув окремім гурті. А в іншому юрмились парубки. І перші звуки, як джерельний дзюркіт, пішли, немов струмочок до ріки. І парубок виходить на майданчик. І кличе: Ольцю! Лесю! Чи ... Марі’ ! Вже біля нього дівчина. І танчик вони заводять в тій ясній порі. І видко, що танцюють не уперше. І видко, що для них той ритуал такий, якого хочуть перевершить у королівстві вигнутих дзеркал. І де тепер — питаєш — дзеркала ті? Їх часова покрила пелена.
І в пам’яті про танці ті крилаті жива ще згадка. Згадка-таїна...
* * * Нові слова приносив я до хати. Вони самі містилися у ній. І так жилось, допоки від’їжджати все ж довелось. Надовго, світку мій.
Їх залишив. Вони в кутках ховались. Як сироти, ущерблені, німі. Як приїжджав, вони не признавались. Напевно, звикли, що весь час самі.
І все ж, коли їх зачепив мій голос, а ще почули в’язку слів нових, то стрепенулись, як пшеничний колос, захвилювались, як ковальський міх.
Душа тоді наповнилась по вінця справжнісіньким божественним теплом. Ввійшов у рідну хату без гостинця, ховаю мокрі очі потайком.
Не знаючи, що йдуть мені на поміч приховані у закутках слова, що із усіх можливих пристановищ лишень отут їх сила ожива...
СТАСЯ Була у неї заяча губа. Маленька хатка. І стара верба. І четверо було рухливих кіз, що з бабою машерували скрізь. Як ланцюжком по вулиці ішли, То ніби нитку уподовж тягли. Ішли так рівно, чітко й урочисто. Охайні і завжди напрочуд чисті. Любила Стася їх, немов дітей. І відчувалось, дужче, як людей, що голосу її не зовсім раді, гугнявому через родиму ваду. На пасовиську спогади і жарти. І неодмінна гра у дурня в карти. І Стасю там ніхто не переміг. Напевно, знала щось. А то не гріх. Її тлумачення запам’яталось дивне про квіточки на галявИнці рівній. — Ось бачиш — білі пелюстки, як у ромашки. Червоні по краях, мов крила пташки. Та все їх менше, тих червоних цяток. А все залежить, знаєш, від дівчаток. Колись вони стидливими були, Тому з червоним квіточки цвіли. А зараз, бачиш, переважно білі. Втрачають стид дівчата наші милі. І чув я це тоді, як був малий.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
