“Я ніколи не пильнував про свої “круглі прожиті · роки”, а лиш пильнував, що’ важливого не лише · для себе, а й інших вдалося зробити”. Пряма мова 4 · с. 4сторінка оригіналу ↗
Як позбутися продажної ментальності інтелігенції, вихованої колоніальною владою Професор Микола Тимошик про науку і журналістику у день свого 65-ліття
Слово Просвіти, №03 за 2021 рік
Оприлюднена на сайті “Граніт Науки” 9 січня ц. р. та у “Слові Просвіти” (числа 1 і 2) за
8 і 15 січня стаття “Скопус як діагноз української науки: замість оновлення – пристосуванство, корупція, непрофесіоналізм, непрозорий бізнес” викликала неабияку зацікавленість серед наших читачів: лише за перші дні поширилася в більш як 4500 пересилань на різні мережеві платформи. Автор цієї резонансної статті – відомий в Україні та за кордоном учений, журналіст, письменник, громадський діяч Микола Тимошик.
Інформаційним приводом для нинішньої розмови стали дві причини: 19 січня професорові виповнилося 65. А напередодні цього ювілею він отримав із друкарні сигнальні примірники свого нового дослідження у двох книгах, написаного за результатами недавнього наукового стажування у Великій Британії.
— Вітаючи Вас, Миколо Степановичу, найперше хочу запитати: це так збіглося, чи ви спланували?
— Скорше друге. За традицією приурочую до якоїсь своєї особистої знакової дати щось посутнє зі зробленого. Таке виніс із одного з уроків мого всежиттєвого навчителя Івана Огієнка (митрополита Іларіона). Він щодо подібних ювілейних дат не раз повторював: я ніколи не пильнував про свої “круглі прожиті роки”, а лиш пильнував, що’ важливого не лише для себе, а й інших вдалося зробити. Що ж до себе, то у другій половині життя, вважаю, таким важливим є найкраще з уже надрукованих натепер 25-ти одноосібно написаних мною книг. До 50-річчя то був практичний посібник “Книга для автора, редактора, видавця”. 60-річчя пройшло під знаком двотомної документально-публіцистичної оповіді “Село” з промовистими назвами в окремо взятому томі – “Зійти з безпам’ятства” та “Трудний шлях відмосковлення”. І ось — британська епопея в двох книгах, що загалом складає понад 1000 сторінок. Цього разу – монографії: “Українська журналістика в діаспорі: Велика Британія” та “Українське книговидання в діаспорі: Велика Британія”.
— Які гарні подарунки собі самому – та ще й іншим стануть у нагоді! Не те що усі ці традиційні грамоти чи ордени для визначних ювілярів…
— О, так. Від цього, здається, Бог мене застеріг. Ви ж знаєте, як і за що у нас номінуються званнями заслужених, народних, героїчних (звісно, за незначними винятками): такому ім’яреку слід бути найперше бездоганно догідливим начальству, не відчувати гризот сумління за те, що всі папери в різні інстанції про себе та свої “най-най-заслуги” уперто готувати самому, а потім з такою ж упертістю “пробивати” їх, у різний спосіб розплачуючись. Мені ж, певне, генетично передалася вдача діда по материній лінії Івана Мозгового. У 1933-му він не купився на обіцянку більшовицької влади бути викресленим зі списків на висилання до Сибіру за умови, якщо добровільно напише заяву до колгоспу та здасть туди все зі свого заможного, багатого на худобу і реманент, обійстя. Не написав, не принизився перед тупою владою. Був насильно вивезений із села і загинув на Соловках. Але до кінця свого молодого життя залишився вірним своїм переконанням людини вільної, працелюбної і заможної. Він не набув якихось освітніх регалій, але мав уроджену шляхетність та інтелігентність. Із цього міркую тепер, що справжній, а не лише титулований формальним званням, інтелігент (учений, журналіст, учитель, лікар, просто особистість) має бути завжди в опозиції до влади. Надто нинішньої – в основі своїй підлої, непрофесіональної, непатріотичної, морально убогої. Отож, такий інтелігент має обійтися й без нагород від неї. Що ж до себе, то з рук влади ніколи не отримував жодних. Цим і пишаюся. Водночас тішуся іншими нагородами – відгуками і визнаннями численних, часто невідомих мені, читачів. Так, “Книга для автора…” витримала три перевидання, мала щоразу немалі наклади, а тепер, коли вони вичерпалися, активно “скачується” і студентами, і практиками на кількох піратських сайтах, як й інші мої підручники. За “Село” отримав Шевченківську (народну) премію. Після номінованого цією премією за “Чорного ворона” (“Залишенця”) Василя Шкляра моя сільська сага таки долучилася до цього поки що не численного ряду. Сподіваюся, що й за свіже, щойно з друкарні, двокнижжя мені ніколи не буде соромно.
— Можна вважати, що натепер це перша презентація Ваших так званих лондонських книг. Про що вони, в чому їхня відмінність?
— Ці дві монографії уводять читача в дивний, не пізнаний і не поцінований нами світ української еміграції. Розглядаю його і як явище національної історії, і як феномен нерозв’язаного понині світовою спільнотою “українського питання”, і як місію захисту українського в Україні, і як
Батько Мати чин служіння національній ідеї. Особливість цієї праці в тому, що весь фактологічний масив узяв нез похідних джерел чи Інтернету, а уперше шукав безпосередньо у Великій Британії: в архівах та бібліотечних колекціях української еміграції, відділі україністики головної бібліотеки країни — Brit ish Library. Також записав спогади ще живих активістів українського громадського життя у Лондоні, Единбурзі, Манчестері, Глазго та Ліверпулі. У поле обсервації потрапили виявлені там підшивки газет, журналів, книг, брошур, іншої інформаційної продукції, які видавали наші земляки в цій країні українською і англійською мовами і яких у нас не виявиш у жодній книгозбірні. Вдалося віднайти сліди перших друкарень, книгарень, описати результати освітньої, наукової, культурницької діяльності головних організованих осередків британських українців. А це передусім, Союз Українців у Великій Британії, Українська Видавнича Спілка, Організація Бувших Вояків Українців, Союз Української Молоді.
— Масштабно. Чи не загубиться читач у лабіринтах зібраного Вами?
— Щодо масштабів – так, досить широко. Зібраного матеріалу виявилося настільки багато, що довелося замість однієї книги робити дві. А щодо “загублення в нетрях тексту”, то маю свою власну методу написання: сюжетний розвиток подій, інтрига окремих фактів, емоційні домінанти, публіцистична тональність викладу. Це зазвичай тримає увагу читача, спонукає його шукати в тексті відповіді на запитання: а що, як і чому було далі? І то незалежно – йдеться про підручник, монографію чи документально-публіцистичну оповідь.
— Десь я читала, що так пишуться книги для школярів у Франції...
— Вірно. І не лише у Франції, і не тільки для школярів. На Заході це тенденція: добротний підручник, за яким потім усі ганятимуться, монографія з гуманітарного профілю, яку направду читатимуть, має мати одного автора. І такого, що має особистісно-творчу харизму й позицію. У нас же все ще живучий “бригадний метод”: роками і підручники, і монографії пишуться таким собі колгоспом. За цих умов автор першого розділу суперечить тому, що написав колега в другому. А в третьому взагалі йдеться про те, що виходить за межі предмету. І часто “оте” – здебільшого неоковирні шматки з попередніх кандидатських. Та й це ще не все. Три-п’ять авторів справді пишуть самі, інші – “примазані”: начальники пишучих; маєтні спонсори, які пнуться в науку, родичі маєтних. Щодо стилістики викладу, то в нашій науковій літературі й досі свято дотримується оте претензійне, радянське ще, розуміння: чим незрозуміліше, тим нібито науковіше. Як в оцінці хрестоматійним кіногероєм Сірком із “За двома зайцями”, виголошеній на стільці-пам’ятнику (яка ж “крута” знахідка режисера!) майбутнім зятем Голохвастовим монологу про “разум кріси і чєлавєка”: говорить так розумно, що аж страшно.
— Наскільки мені відомо, у Вашому доробку діаспорна тема одна з провідних. Можна вже говорити про своєрідну діаспоріану професора Тимошика. З чого вона складається?
— Це, до речі, чи не першим підмітив мій колишній навчитель журналістики на київському журфаці Володимир Іваненко, нині президент Українського університету у Вашингтоні, в передмові до моєї книжки “Українська книга і світ”, що вийшла 2018 року як спільне видання цього університету та Київського національного університету культури і мистецтв. У ній мовиться зокрема про архіважливий обов’язок українських учених-гуманітаріїв — спільно складати все нові й нові цеглинки до такої молодої науки як українське діаспорознавство. Адже упродовж багатьох літ ця проблематика розглядалася крізь призму “старшого брата”, у контексті затвердженої в Москві концепції “спільної колиски” для трьох народів. Відтак другорядності, залежності, загумінковості української культури і науки в цілому і українського друкарства, зарубіжного зокрема. Крім названих вище трьох книг сюди відношу монографію “Українська книга і преса в Італії”, написану також на основі опрацювання тамтешніх архівів, “Українська книга: історична місія і реалії”. А перед цим було кілька книг, написаних на основі опрацювання українських архівів у Канаді.
— Отож, Канаду Ви вважаєте початком своєї діаспоріани. Якою дорогою Ви туди потрапили?
— Після захисту докторської дисертації 1997 року, а стосувалася вона українознавчих аспектів наукової, журналістської, видавничої діяльності Івана Огієнка, хтось із спецради запропонував надіслати в Канаду, в Колегію св. Андрея (там викладання велося тоді українською мовою) мою монографію “Голгофа Івана Огієнка”. Мовляв, хай канадські українці знають, що в незалежній Україні вже появилися перші дослідження про колишнього міністра освіти уряду УНР, а згодом митрополита православних українців усієї Канади Іларіона. Вислали. Через два місяці я отримав, як казала моя покійна мати, “казьонного” конверта звідти, в якому – запрошення на двомісячні наукові досліди колосального, доти ніким не опрацьованого архіву митрополита, з пропозицією написання про нього другої книги – повного життєпису та багатогранної діяльності. Щоб зрозуміти, чому я вжив означення для обсягу цього архіву як колосального, наведу такий факт: якщо фізично уявити собі картонну коробку довжиною метр, а висотою та шириною більш ніж півметра, то таких коробок – близько ста. Здебільшого – рукописні тексти. А якщо мати на оці, що упродовж усіх підрадянських років ім’я цього великого українця відносилося до першої десятки імен тих, мовлячи словами радянської пропагандистської машини, “ненависних буржуазних націоналістів, лютих ворогів радянського народу”, які заборонялося вживати в пресі та на радіо, телебаченні, в книговиданні, то можете уявити міру моєї втіхи і відповідальності.
— І ви все те опрацювали? — Певною мірою так. Результатом опрацювання цього архіву стало спільне канадсько-українське видання 2000 року моєї но
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
