Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Процес творчості не має меж у своїй · багатогранності. І в цьому випадку основна місія · Миколою Тимошиком виконана”. Пряма мова · с. 6сторінка оригіналу ↗

Як позбутися продажної ментальності інтелігенції, вихованої колоніальною владою

Слово Просвіти, №03 за 2021 рік

Закінчення. Початок на стор. 4-5 Сталося так, що після закінчення Київського університету поїхав на роботу в далекі і невідомі мені Чернівці. Там певний час працював роз’їзним кореспондентом сільськогосподарського відділу обласної газети “Радянська Буковина”. Здається, немає такого села й хутора на тій милій мені зеленій Буковині, де б я по кілька разів не побував, описавши десятки і сотні людських доль. А от до історії своїх витоків, свого краю, навернувся вже тоді, коли на той світ раптово відійшли мої батьки, а незабаром і два молоді ще брати – механізатори широкого профілю, як називали в радянських колгоспах головну їхню силу – трактористів і комбайнерів. — У чому полягав творчий задум? Адже він явно не вписувався у Ваші наукові та викладацькі інтереси. — Наша пострадянська пора цікава тим, що на перше місце в читацьких смаках раптом вийшло таке поняття як нонфікшен — одягнена в художнє слово документалістика, локальні історії. Тобто, ідеться про доступно викладені історії чи билиці, але не вигадані, а базовані на строго фактологічному матеріалі. На початку думав написати щось подібне на краєзнавчий нарис. А коли поринув в архіви, не міг зупинитися. Отож, вийшло два томи. А обсягом, як і в британській історії, – понад тисячу сторінок. Відважився на ризиковий експеримент: передумав творити документальну історію одного села чи краєзнавче дослідження окремо взятої округи, конкретно – Ніжинської, а вирішив написати власне історію України. Але не “зверху”, як досі прийнято (царі, королі, полководці, уряди, з’їзди компартії), а “знизу”, “зсередини” — крізь призму долі українського села в цілому (звичайні прості людські долі з їхніми талантами, справами, намірами і болями). — Здається, Ваш експеримент вдався. В одній із рецензій на ваше “Село” звернула увагу на такі слова: “Процес творчості не має межу своїй багатогранності. І в цьому випадку основна місія Миколою Тимошиком виконана. Він не лише дав інформацію, її інтерпретацію, а ними захопив і, що найважливіше, розбудив читача. Фактично ця праця є своєрідною запалювальною бомбою”. — Справді, ця книга мала аж так багато прихильних рецензій і, що найважливіше, суспільний розголос про причини того, чому, з чиєї вини наше село з надпотужного націєтворчого чинника, непідкупного українства перетворилося нині у “вмираючого колоса”. Змістові акценти книги вказують на дві головні причини. Перша: генетична боязнь селян пізнавати, говорити і відстоювати правду. Друга: збайдужіння, втрата україноцентричної та патріотичної позиції новочасної сільської інтелігенції. Передусім — учителів, лікарів, інженерів. — Знаю низку ваших публікацій у пресі, в яких Ви у різкій формі мовите про продажність інтелігенції в цілому і сільської зокрема, вихованої колоніальною владою... — І не безпідставно. Ось хоча б одна із численних історій, описаних у “Селі”. Ще з часу підготовки матеріалів до книги заповзявся повернути історичну назву моєму рідному селу Данина – старовинному, щез дотатарських часів, великому поселенню, що вкоренилося на кількох горбах заболоченої зусібіч ніжинської долини. Ця первинна назва села за окупаційної українцям російської влади ґвалтувалася офіційно тричі на московський лад: Данино, Даніно, Данине. Непростий у бюрократичних процедурах часовий шлях від рішення сільради (через райраду, райдержадміністрацію, облраду, обладміністрацію, парламентську комісію Верховної Ради з регіонального розвитку) до проголосованої в сесійній залі Верховної Ради постанови забрав у мене п’ять років. І найбільший спротив прийняттю такого рішення чинили (навіть не здогадаєтеся) депутати села. А в селі хто депутати? Зазвичай дипломовані учителі, медики, аграрники — так звана бюджетна інтелігенція. А вона, на жаль, чи не повсюди в селах переважно непатріотична, безпринципна, продажна, мало читаюча, вічно вимагаюча і невдоволена всім. Подивіться, як перейменували там, практично в переважній більшості областей України, хіба крім західних, на виконання закону про декомунізацію вулиці, названі в радянську пору на честь багатьох катів українського народу: замість Леніна, Ворошилова, Свердлова, Цеткін — Центральна, Польова, Вишнева, Медова. Про імена Мазепи, Трясила, Огієвського, з якими пов’язана, для прикладу, історія мого села, тамтешня “сільська інтелектуальна еліта” і слухати не хотіла. І це попри те, що я підготував і надіслав у кожний двір данинців історичні довідки про ці особистості. — Можете виділити один епізод із цієї книги, який для Вас є особливо дорогим? — Це безумовно історія материного заповіту мені. У весняний день 1933 року, коли її батька, а мого діда Івана Петровича, відправили на Соловки, матері виповнилося сім років. Враз на цю знекровлену від недоїдання і перелякану дівчинку посипалися один за одним удари несправедливої долі. Господарство розкуркулили, сіни відірвали, до хати вселили привезених із “голодаючого Поволжжя” чотирьох російськомовних. Від нервового потрясіння того дня на шовковиці в дворі повісилася найменша батькова сестра – ще неповнолітня тітка Явдоха, другу, найстаршу, ланкову Ольгу, райсуд засудив на сім років за… сім Професор Микола Тимошик у колі колег узятих із колгоспного поля буряків. Мати моєї матері Устина Зіновіївна передчасно померла у війну, ще за німців, — на сороковому році її життя, а незабаром на це ­обійстя в 1944-му сільський листоноша приніс похоронки на двох материних братів – Андрія та Івана. Менший Іван поліг під час форсування Дніпра під Києвом, а старший Андрій – під Жмеринкою. Найболючіше те, що нічого з усього цього я за життя батьків не знав – мати оберігала своїх чотирьох дітей від цієї правди. Бо на власній гіркій сирітській долі сповна відчула, що значить носити тавро народженої від “ворога народу”. Особливо вона не признавалася про це мені – партійному журналісту, який починав професійну кар’єру в далеких від Данини Чернівцях і на коротке гостювання до рідного дому приїздив рідко. Усі ті роки мати, проста і малограмотна колгоспниця вічно відсталого за районними зведеннями данинського колгоспу “Жовтнева революція”, потай від нас шукала правду про свого батька. А знайшов я її, ту гірку правду, тільки у грудні 1996-го, коли поховав матір. Розбираючи материну скриню (це найдорожче, що дісталося їй від батька), знайшов загорнений у вишиваний рушник товстий пакет із паперами. Більшість однакових, через копірку, друкувалися на єдиній у той час колгоспній машинці: звернення до МВС, КДБ, архівних управлінь у Мурманську, Архангельську, Москві, Києві. Ці звернення до високих начальницьких інстанцій простої колгоспниці з чернігівського села з проханнями дати довідку про батька закінчувалися однаковими словами: “Довідка ця мені потрібна для реабілітації доброго імені мого батька, його доньки і внуків”. До них приклеєно отримувані звідти стандартні відповіді: “Данниє на вашого отца отсутствуют”. Знаходжу також низку писаних від руки свідчень старших односельців про розкуркулення господарства Івана Мозгового та вивезення його із села. Поверх цієї теки – вирізка із районної газети “Ніжинський вісник” від 1996 року, що має назву “Справедливість відновлено”. В ній – кілька газетних рядків: “Відповідно до ст. 3 Закону України “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні” та рішення комісії районної Ради народних депутатів з питань поновлення прав реабілітованих днями реабілітовані такі громадяни району, вислані з постійного місця проживання або позбавлені майна під виглядом боротьби з куркульством: Мозговий Іван Петрович (с. Данине)”. Цілком очевидно, що вона готувалася передати цей пакет своєму найменшому синові – мені. Й тоді розповісти, нарешті, правду про свого батька. Не встигла. Тепер цей гаптований у хрестик червоним і чорним кольорами рушник, із до болю знайомим чернігівським рослинним орнаментом, який вишивала у страхітливі 30-ті роки моя бабуся Устина, і в якому я знайшов материн заповіт, – найцінніший мій скарб із родинної скрині. Він обгортає в моїй київській домівці образ святого Миколи. — І останнє запитання: про Вашу статтю. Вона справді виявилася резонансною: лише за два перші дні від часу її оприлюднення на нашому сайті поширилася в більш ніж чотирьох тисячах пересилань на різні мережеві платформи, нею заповнений Фейсбук. Тому хочу подякувати за Вашу позицію і сміливість назвати речі своїми іменами в болісній суспільній проблемі. — А я хочу подякувати вам і за поміщення моєї статті, і за ініціативу цієї бесіди. Переконаний, бо тему Скопусу продовжу. До цього спонукають численні відгуки читачів. Завдяки розміщенню на Вашій платформі моєї електронної адреси отримав немало відгуків від колег-однодумців. Витяг з одного, від Василя Пахаренка, що вміщений на сайті “Граніт науки”, хочу процитувати як показовий: “Щире спасибі за глибоку, чесну й мудру статтю… На жаль, інтеліґенти завжди були в радянському і залишаються в післярадянському світі залежними, упослідженими, убогими, а тому заляканими. І ось результати: на очах руйнується вітчизняна наука й освіта, насамперед гуманітарна — людино— й українознавство! Досвід трьох революцій, які відбулися недавно, з нашою участю, засвідчує: коли українці об’єднуються, вони можуть дуже багато. От і зараз прийшов час кожному з нас, науковців і освітян, ОСОБИСТО, ІНДИВІ­ ДУАЛЬНО заявити про свою позицію, про незгоду з тим, щоб наша наука й освіта ставали “гряззю Москви, варшавським сміттям”. Зміни, реформи в нашій науково-освітній царині конче потрібні, але продуктивні, націєтвірні, а не руйнівні. Наразі ж (вкотре!) здійснюється сумне Шевченкове пророцтво: “Доборолась Україна До самого краю. Гірше ляха свої діти Її розпинають”… Справді, настала пора не лише бити в набат. Спробую знайти однодумців, щоб дістатися до прем’єр-міністра Дениса Шмигаля – не певний, чи він обізнаний із реальним станом справ в освіті. Не кажучи вже про президента. У подібних ситуаціях не можна далі мовчати. Бо далі, за традиційного мовчання і боязні більшості української інтелігенції із числа учених, викладачів, журналістів, письменників, учителів, руїна українства буде посилюватися. В якій Україні вчитимуться і шукатимуть роботу наші діти? Отож, далі буде… Розмову вела Дарія ТАРУСОВА, головний редактор сайту про українську і світову науку “Граніт Науки”

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин