Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Відроджувати в пам’яті народу славні імена · попередників – справа благородна і гідна поваги”. Читач продовжує розмову 6 · с. 6сторінка оригіналу ↗

Слід на попелищі

Слово Просвіти, №03 за 2022 рік

Ігор ЗОЦ, журналіст із Донеччини Відомим є факт звернення Олекси Тихого до редакції газети “Радянська Донеччина” зі статтею “Роздуми про долю української мови та культури в Донецькій області” в 1971 році. Але тільки наприкінці минулого століття з’явилися подробиці. Стаття потрапила у відділ листів до Миколи Непрана, який і зустрічався з автором. А через шість років Непрана в якості свідка залучили до суду над вчителем, який уже відбував покарання. Було це в розпал застою, і жодного розголосу у справі й бути не могло. Можливо, про долю Тихого знав тодішній редактор, а журналісти, звісно, ні. Так само і я, потрапивши в колектив журналістів “Радянської Донеччини” в 1985 році, лише через кілька років дізнався про Олексу Тихого і Василя Стуса, який в минулому працював у сусідній газеті, що дуже короткий період виходила українською – “Соціалістичний Донбас”. Треба зазначити, що не лише через проголошену перебудову, а й раніше в “Радянці” не тільки писали – розмовляли винятково українською. Було це без примусу, бо яка ж українська газета без природного середовища. Приклад подавав шеф – Петро Новиков на всіх масових зібраннях і в партійних органах виступав українською, навіть у присутності представників московського ЦК мову не змінював. Так само Петро Васильович поводив себе і на громадській Григорій ДОНЕЦЬ Відроджувати в пам’яті народу славні імена попередників – справа благородна і гідна поваги. З цього погляду стаття Ольги Самолевської про мецената Григорія Гладинюка (“Слово Просвіти”, ч. 52, 2021 р.) заслуговує на схвалення. Та, на жаль, після ознайомлення з матеріалом залишається неприємне відчуття. Звісно, цілком зрозуміле обурення авторки, викликане сплюндрованим місцем поховання київського мецената. Це справді прикро. Шкода тільки, що увесь свій гнів шановна кінорежисерка спрямувала проти Павла Тичини. Але ж не Тичина визначав, де бути його могилі. І в тім, що його поховали на місці могили (а не “у могилі”) Г. Гладинюка, він не винен, як і не винен у плюндруванні (якого сам поет ніколи б не допустив) пам’ятника. Однак, взявши цей факт за відправну точку, пані Самолевська буквально накинулась на письменника, звинувачуючи його у всіх гріхах, як правило, необґрунтовано. Спочатку авторка висловила невдоволення тим, як відзначали 130-річний ювілей поета. А далі: Тичина і “пристосуванець”, і “вір­ний ленінець”, і “боявся будьяких (?) мундирів”, і “освідчувався бісам у любові”, і “не очистив душу”, і винен у тому, що був міністром освіти, головою Верхов­ної Ради УРСР, мав радянські нагороди, і нібито “свій талант добровільно поневолив”… Усе це могло б мати якийсь сенс (бодай формально), коли б не вживалося слово “добровільно”. У великому концтаборі “СРСР”, як і в кожному подібному закладі, все відбувалося примусово. Сама ж пані Самолевська визнає, що поет змушений був одягати маску, себто перебувати в духовному підпіллі, як, практично, всі “радянські” письменники. Адже потрібно було виживати, нерідко й ціною компромісу із власною совістю, і не липосаді голови обласної організації Спілки журналістів – тільки українською. Зрозуміло, газета за радянських часів ніколи не виходила за певні рамки, а від колег ніяких дисидентських висловлювань чути не доводилося. І про долю Олекси Тихого дізнався вже з проголошенням Незалежності, як і про те, що деякі мої колеги колись зустрічалися на той час з автором, переслідуваним радянським режимом через його занепокоєність долею української мови. Власне такою людиною запам’ятав Тихого і Микола Непран, спокійний і розсудливий, повсюдно україномовний чоловік. Але ніяких спогадів про це він не залишив. Наразі маємо низку питань, звернутих у минуле: чи міг журналіст чимось зарадити переслідуваному системою автору, чи могла газета обкому партії в 1971 році надрукувати статтю про незгоду з діяльністю цієї партії? Тут може бути тільки одна відповідь. Чи стало звернення до редакції причиною арешту автора допису через шість років? Певно, що так, вкупі з іншими. Чи відчували мої попередники відповідальність за долю одного із своїх читачів і репресованого системою автора? Певно, що теж так, хоча ніхто з колег не горів бажанням згадувати ті часи. І, нарешті, які висновки зробило моє покоління. Відповідь ми давали на шпальтах оновленої газети, яку я редагував. Чималий перелік публікацій “Донеччини” про правозахисника з Дружківки треба почати зі статті колишнього політв’язня Петра Лавріва під назвою “За що загинув Олекса Тихий”, що вийшла 11 травня 1994 року. За рік Петро Лаврів у статті “Наші видатні земляки” знову повертається до постаті побратима (12.09.1995), а земляк мовознавця поет Юрій Доценко звертає увагу влади на необхідність гідного пошанування пам’яті правозахисника у статті під промовистим заголовком “Тихо довкіл Тихого” (27.06.1995). Надалі газета постійно нагадує про борця, друкуючи статті таких відомих на Донеччині людей як Марія Олійник, Володимир Півень, Олег Орач (2001 р.), Анатолій Федь, Людмила Огнєва, Валерій Романько та інших. Видання в єдино можливий для себе спосіб – інформаційно – підтримувало зусилля Товариства імені Олекси Тихого на чолі з Євгеном Шаповаловим з увічнення пам’яті про педагога і публіциста. У наданні вулицям міст і селищ Донеччини імені Олекси Тихого, що сталося останніми роками, є За чверть віку в Донецьку постать Олекси Тихого (27 січня 1927 – 6 травня 1984) повернулася з небуття і знов потрапила в морок окупації.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин