“Відроджувати в пам’яті народу славні імена · попередників – справа благородна і гідна поваги”. Читач продовжує розмову 6 · с. 6сторінка оригіналу ↗
Ще раз про кріпака і вільного
Слово Просвіти, №03 за 2022 рік
ше задля збереження свого життя, а й життя рідних і друзів, а за великим рахунком – заради збереження української літератури, національної культури, рідної мови. Так, наша література часів радянщини була певною мірою спотворена, але вона залишалася українською, бо поряд із “партійними” творами писалися і високовартісні, і навіть патріотичні.
Коли йдеться безпосередньо про Павла Тичину, то не можна не зауважити іронічності багатьох його віршованих панегіриків, про що не раз писали тичинознавці. Це стосується і сумнозвісного вірша “Партія веде”, який, до речі, був написаний на замовлення дитячого журналу як піонерський марш, але в Україні жодне періодичне видання його не опублікувало, оскільки твір видавався художньо маловартісним. Та (за збігом обставин, а не за бажанням автора) вірш надрукувала московська “Правда”, після чого цей частівковий віршик набув неабиякого розголосу і став ледь не еталоном соцреалізму. І, до слова, рядки “всіх панів до ‘дної ями, буржуїв за буржуями” в авторському варіанті повинні були звучати по-іншому, як свідчить власноручний запис Тичини:
До вірша “Партія веде” замість “всіх панів” треба “всіх катів” “паліїв за паліями”.
Що ж стосується гімну УРСР,
то авторами його є П. Тичина і М. Бажан. Кому належать цитовані О. Самолевською рядки – невідомо.
Не можна не відреагувати на абсолютно неправдиві закиди авторки, що, мовляв, Тичина не залишив “хоча б якісь щоденникові спогади про закатованих і розстріляних побратимів”. Це, м’яко кажучи, облудні звинувачення, бо, по-перше, усі щоденникові нотатки поета ніхто ніколи не зможе прочитати: частина втрачена в роки Другої світової війни, а частина як неблагонадійні ідеологічно знищені, на жаль, дружиною Тичини після його смерті; по-друге, у збережених щоденниках ми зустрічаємо спогади і згадки про М. Вороного, О. Досвітнього, Д. Загула, М. Йогансена, Л. Курбаса (є й окремі спогади про нього), І. Микитенка, В. Поліщука, М. Семенка, М. Чернявського, М. Філянського та ін. До того ж, в особовому архіві Тичини наявні збережені ним листи від М. Вороного, Д. Загула, М. Зерова, М. Івченка, А. Казки, А. Любченка, І. Микитенка, А. Ніковського, Т. Осьмачки, П. Филиповича… У меморіальній бібліотеці поета, незважаючи на офіційну заборону, збереглися видання В. Антоновича, І. Борщака, В. Ганцова, Г. Голоскевича, М. Грушевського, С. Єфремова, О. Курило, Ю. Лавріненка, Б. Лепкого, Є. Маланюка, І. Огієнка, Н. Полонської-Василенко, Д. Чижевського. А ще книжки з дарчими написами репресованих побратимів В. Вражливого, О. Досвітнього, М. Драй- Хмари, Д. Загула, М. Івченка, М. Йогансена, М. Куліша, І. Микитенка, В. Поліщука, В. Підмогильного, О. Слісаренка, М. Хвильового, М. Чернявського та ін. Між іншим, дарчі написи перелічених осіб кардинально протилежні характеристиці Тичини, яку необачно дозволила собі пані Самолевська, всі письменники ставились до нашого поета з великою повагою і навіть називали його своїм “предтечею” і “вчителем”.
Важливо нагадати, що Тичина не лише вимушено писав партійні вірші, а й створив справжні ліричні шедеври, а обіймаючи високі посади, зробив значний внесок у збереження історичних і культурних надбань українського народу: це і облаштування місць поховання видатних українців (зокрема, небажаного навіть у згадках Панька Куліша); це і створення музеїв та організація належних умов для їхньої роботи; це й українізація та гуманізація освітньої галузі; це і редакційно-видавнича діяльність та популяризація творів як наших класиків, так і письменників-сучасників; це і батьківське піклування про молоде покоління поетів; це і невпинна боротьба за повноцінне функціонування і розвиток української мови… Був Павло Тичина і справжнім українським меценатом. Гонорари за свої книжки неодноразово переказував у рідне село Піски для облаштування хати-читальні, на придбання сільськогосподарського реманенту, на будівництво школи; преміальні кошти передавав у фонд миру. А вже те, скільком людям (і знайомим, і незнайомим, і поетам-початківцям) допоміг матеріально – не піддається обчисленню.
І найголовніше. Павло Григорович завжди був великим українським патріотом, принаймні від часів “субот” Михайла Коцюбинського, тобто з юнацького віку. Не можу коментувати уривок з листа Тичини, цитований пані Самолевською, бо не знайомий з його повним текстом. Тут важливий контекст і те, про яких шовіністів ідеться. Але неможливо заперечити той факт, що, як свідчить творчість поета, від самого початку Української революції 1917 року Тичина позиціонував себе беззастережним прибічником незалежності України. І про це, до речі, ніколи не забувала Радянська влада і відповідні каральні органи. Через те впродовж тривалого часу він був переслідуваним: двічі пережив арешт (1918 та 1923 рр.) і принаймні до 1941 року включно числився у списку НКВД під грифом “активно разрабатывается”; ув’язнені були (фактично в статусі заручників)
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
