Народний майстер · “Казка – це перший наш навчитель найсвятіших людських заповідей: Доброти, Справедливості, Любові до Вітчизни”. · с. 8сторінка оригіналу ↗
Незвіданий Іван Просяник Ш Шттррииххии ддоо ттввооррччооггоо ппооррттррееттаа
Слово Просвіти, №03 за 2022 рік
Володимир СЕНЦОВСЬКИЙ, м. Борзна Івана Гарасимовича Просяника, щедрого на яскраві грані свого таланту – письменника, журналіста, художника і травника-волховника, знаю ще з безхмарної студентської юності. Познайомив з ним мій однокурсник Олекса Нестеренко, який, власне, і підбив його, односельця, вступити до Гоголівського вишу. Іван, як і його батько, встиг попрацювати на залізниці, побачив світу і різних людей, був чубатий і меткий на гостре слівце, а тому легко зійшовся з новим, закоханим у поезію товариством. То нічого, що він щойно сів на студентську лаву, а ми закінчували науку, зібрав нас, кількох романтиків, і повіз до себе, в колишнє козацьке село Курінь, де головна вулиця виявилась такою довгою, що на ній, здавалося, можна було б розселити, нам уже надокучливого, пів Ніжина, а ген удалині, за левадами, піднімався густий, взутий у ранковий туманець, сосновий бір. Запам’яталася привітна, запнута по-сільському квітчастою тонкою хустиною, Іванова матуся Анастасія Самійлівна, яка щедро пригостила нас, вічно голодних “спудеїв”. Це вона влаштувала після школи свого занадто моторного нащадка до відгодівельного радгоспу – провідником живності товарного потяга. Під гуркотливий стукіт вагонних коліс де тільки не побував цікавий до всього матусин улюбленець (старший син Олексій не вернувся додому з вогняних доріг війни). Поїздка до Москви стала визначальною в житті майбутнього письменника і художника. Привезли вони живий товар на м’ясокомбінат, хлопці – по крамницях, а Іван, як був – у куфайці, – до каси Третьяковки. Вистояв у черзі та здав куфайку гардеробнику. Гардеробник з довгим сивим волоссям, що спадало аж на плечі, двома пальцями взяв куфайку, від якої несло гострим коров’ячим духом, і спитав помосковському: – Ви нічого не переплутали, юначе? Вам саме сюди потрібно? – Сюди, сюди, добродію. Я всю дорогу думав, поки їхав з Бахмача, як потрапити до Третьяковки. Коли, просвітлений, виходив хлопець з галереї, той гардеробник задумливо сказав: – Важка тобі судитиметься дорога, юначе. Не сходь з неї, якщо хочеш чогось досягти в житті. З юних літ чутлива душа присеймівського мрійника прагнула, як жайвір – високості неба, чогось сонячного і прекрасного, хотіла побачити те, чого не бачать інші. Отож нетерпляча рука тягнулася до пензля й пера. Бо ті душевні поривання непідвладні Вічному Часові. Час – Perpetum mobile! Час – лицедій тверезий! Місяць з посмішкою дебіла Обціловує ноги голі березам. Ніч розметала хіть, Білоперсо вишнями кличе, Пензлі тополь окличні Струшують зорі з віт… Пише – наче кладе яскраві мазки фарби на чисте полотно. Звідки це в сільського хлопця?
Може, від матусі, яка темними і місячними ночами вишивала рушники, сторожко пильнуючи сон свого дитяти? Одненького, найріднішого, як місячко в небі… Потім, напередодні Паски, розвішувала їх у яблуневім саду – злежані сніги ще обгортали ноги деревам, що зачекалися теплої весни. Посеред дня малий Івась зачаровано дивився на крилату вервечку рушників, і здавалося йому, що то казкові птахи, випущені з маминих рук, летять назустріч сонцю… А частував нас, нових Іванових друзів, тієї незабутньої осені статечний дід з іконописною пишною бородою – Гарасим Дмитрович, Іванів батько. Гарасим – так кликала його тітка Настя. Коли народився Івась, щасливому батькові було 55 років. Пригадую, коли дід Гарасим налив повну чарку якоїсь густої темної рідини, я ошелешено вигукнув: — Що це ви налили? — Пий, козаче, – лагідно проказав Іванів батько. – Це моя молодість – бузинове вино… …На обкладинці ошатного тому на 600 сторінок “Зело таємниче”, надісланого мені торік з дарчим написом: “Лише з тобою, друже, одне вино пили, одних дівчат любили: дай, Боже, щоби солодким щемом юність наша відізвалась! Володі Ященку – Іван Просяник. З подякою, приязню й прихильністю! Курені. Літо, Рода 9654. Місяця червеця. Дня десятого, за годину до потай часу”, я прочитав: “Іван (Иван) Просяник народився (24 вересня 1947 року – В. С.) на хуторі Гриненки поблизу славного Батурина, в старосвітській знахарській родині. Успадкувавши від батька-волхва глибоку шану до національних витоків, ще навчаючись у Ніжинському державному університеті, почав збирати народні оздоровчі приписи, що лягли в основу першої книги “Дивосил”. “Зело таємниче” – це не лише дослідження глибин українського древнього цілительства, а й розкриття РОДославської космогонічної мережі з її неповторними билицями, кощунами, що висвітлюють тісну сув’язь Людини і Природи!” З якою синівською любов’ю і неприхованим поклонінням, як перед святими іконами, виписані в книзі живі образи матусі Варчаківни й тата-волховника… …Ще малим Гарасимко, Іванів батько, потайки підглядав за своєю бабцею-знахаркою, яка місячними вечорами чаклувала-варила усяке чудодійне зілля. Односельці, котрі часто зверталися до неї по допомогу, незлостиво пліткували, що вона от-от віднайде еліксир вічної молодості. Цікавий до всього підліток Гарасимко навіть вивідав рецепт. Заварити: дзендзівер, любиндру, нечуй-вітер волохатий, запридуха широколистого... Те цілюще вариво виливали в кадовбу, і жінки купалися перед Зеленою неділею. Колоритною і шанованою в селі людиною був Гарасим Дмитрович. Нащадок чумацького роду. У 20-х роках минулого сторіччя, коли працював секретарем сільради (голову завіщось заарештували), купив десятину землі, посадив великий сад і аж п’ятдесят сосен! Щоправда, його син Іван знайшов у батьковому саду лише одну зелену красуню. Решту, після війни, колгосп випиляв для відбудови зруйнованого господарства. І нині плодоносять батькові яблуні і груші. За вдачею Івась ріс, як пагінець від батькового кореня. Любив послухати кумедних історій, які траплялися з батьком. Ось хоча б така. Була така зима, що з-під снігу кілочки тинів, як примерзлі горобці, стирчали. Удосвіта батько – ні сіло ні впало – зібрався йти на базар за десять кілометрів, яблука сховав у рукави кожуха – і за ворота. Міряв валянками в полі сніг, міряв, доки не заблукав. Вернувся додому, постукав в освітлене вікно. – Хто там? – мати з хати. – Та я, Гарасим. Після короткої мовчанки раптом почув: –А Гарасим удома. Ідіть, добрий чоловіче, своєю дорогою. Довелося йти до сусіда. – Що за чудасія: каже жінка, що я вдома. Удвох переконали, що Гарасим таки стоїть ось тут, на морозі, під хатою. Іншого разу в 50-ті роки на базарі, батько із сусідами торгував яблуками в Москві. Ще як їхали потягом, провідник застеріг: – Ви, хлопці, гав не ловіть: на Київському вокзалі вештаються такі спритники – вистачило б вам грошей хоч на квиток додому. Стоять дядьки в торговому ряду, жваво збувають товар, бережуть кишені. А Максьомко, батьків приятель, всівся на лаві, підклавши під себе гаманець з вторгованими грішми. Зручно й безпечно: не треба патрувати за власними кишенями. Коли це перед дядьком спинилася дівиця: вся з себе, нафарбована, в короткій спідниці вище колін. Підморгнула Максьомці й нагнулася так, що той, засліплений побаченим, аж піднявся з лави. Потім дівиця показала дядькові кінчик язика і неквапно пішла собі геть. Опам’ятався той, лап під собою – немає гаманця! Як мовиться, картина живцем.
кось мама Настя застукала свого малого шибеника верхи на цапові Микиті. Нажаханий замашною кочергою – мама розпалювала піч і невчасно виглянула з хати, рогатий “кінь” поніс невдатливого вершника в розкішні бур’яни, що вимахали за хлівом. Чи не звідтоді в майбутнього травника прокинувся благодатний дар предків? А може, непоборна любов до царства різнотрав’я, побожне поклоніння кожній тендітній рослинці передалося від відомої на всю округу прабабці-шептухи Онисі, яку в лихі часи колективізації заповзяті активісти викинули з її хати як “злісну” куркулиху? Розповідали, якось до шептухи звернулась пащекувата молодиця: “Пробі! Лайлива свекруха скоро зведе мене зі світу…” З хитринкою бабця подала їй пляшку: “Ось тобі замовлена вода. Набери її в рот – і ніяка свекруха тобі не страшна”.
Свекруха не могла надивуватися: що це трапилось з невісткою? Така сумирна стала, навіть не огризнеться, слова не мовить – наче води в рот набрала. А воно ж так і було! Щедро віддячила шептусі молодиця: “Допомогло! Тепер у нас з свекрухою – мир та злагода”. ...Закіль обжалений кропивою неслухняний син визбирував на штанцях та майці дозрілі реп’яхи, батько розповів йому про свою веселу пригоду з тим же цапом. Увечері йшов він мимо кладовища – а там якраз викопали свіжу могилу для покійника. Коли чує: з могили щось бекає. “Що за чортівня?” – підійшов, щоб подивитися, послизнувся і впав у яму. А там – цап Микита! Так і переночували вдвох, доки не докликалися людей. Скільки подібних історій – веселих і сумних – розквітло на сторінках майбутніх книжок прози Івана Просяника. А починав він, як і більшість інститутських літстудійців під мудрою опікою відомого критика Павла Олександровича Сердюка, з віршів – образно зримих і пастельних: А осінь б’є на сполох жовту млу У дзвони міднолисті калатає, Лелека запізнілий відлітає, Як іній, пір’я губить по селу. Та “засвітився” на літературному небосхилі України – збіркою оповідань “Коса на камінь”, яку благословило в світ видавництво “Радянський письменник” у 1986 році. Про своєрідність стилю, манеру письма її автора виразно сказав у передмові уже відомий на той час майстер художнього слова Віктор Положій: “Саме звідси – з простоти і надійності осмисленого порядку речей – лаконічність письма, зм’якшена ліризмом, точність думки, котру частіше утверджують не герої ніби й не автор навіть, а сам мудрий хід буття, психологізм, що виявляється у часом неминучих драматичних колізіях. А де й ненав’язливий, мов із шеренги того ж звичного порядку речей, гумор, а то й народний анекдот чи ситуація, з котрої він згодом народиться, – як тут визначити, що було першим? А ще й свій “колір” у кожного оповідання. От, для прикладу, конкретна й деталізована, дещо навіть приземлена й строга, а малюнки вражають чистотою кольорів, часто без напівтонів, барвами, бо вико-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
