Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Житейська історія · “Коли вникнути в життя і твори Софії Малильо, то відкривається широкий світ любові до України”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

У “Софіїному дворі” посеред зими розцвіли соняхи

Слово Просвіти, №03 за 2022 рік

Валентина СЕМЕНЯК У моєму житті була чудова людина – вчителька французької мови Софія Михайлівна Малильо. Вона несподівано з’явилась у нашому селі на Черкащині. Була мовчазною, заглибленою в себе, усамітненою. А ще – надзвичайно співчутливою до довколишньої природи. Там, де мешкала, ріс фруктовий сад. Коли приходила зима, Софія Михайлівна власноруч робила годівнички і на кожному дереві. Всеньку зиму годувала птахів, розмовляла з ними: здавалося, що до неї зліталися пернаті з усього світу. Звісно, для мешканців села це була неабияка дивовижа. На неї позирали, як на дивачку, мовляв, нема що робити. Уроки французької, які перед цим викладав колишній міліціонер, ніхто серйозно не сприймав, у підсумку знання були нульовими. Відтепер на французьку треба було ходити і вчити. Уроки стали надзвичайно цікавими. Вчителька ще й чудово малювала, через те до кожного уроку готувала власноруч виготовлені таблиці, писала пісні. Це був прообраз майбутніх відеопрезентацій. Досі пам’ятаю одну з тих пісеньок – про сніг. Коли в 10-му класі в анкеті про майбутню професію я написала, що мрію стати журналісткою, мене перестріла вчителька історії і стала повчати, мовляв, куди ти замахнулася. Хто твої батьки? Та там дочки міністрів давно позаймали всі крісла, опустися на землю, то й що, що до районки дописуєш?.. Чомусь “засіли” тоді в голові “міністрові дочки” і це, щиро зізнаюся, дуже зачепило і добряче розізлило. І стала я посилено готуватися до вступних іспитів на факультет журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка. Вступила навіть на заочні підготовчі курси, хоча було дуже важко, адже попереду були випускні іспити в школі. Але якось до мене підійшла вчителька французької і сказала: “Приїжджай, будемо готуватися”. Тепер я знаю, що то було репетиторство, але тоді такого слова ніхто й не чув. Упродовж весни і на початку літа я їздила велосипедом 5 км на заняття з французької. Як же мені хотілося довести, що я не гірша “міністерських дочок” і що вступити до університету зможу й сама. Уявіть собі: французьку я не складала. Міністерство освіти того року вирішило поекспериментувати: здаєш два перші іспити на 9 балів – і тебе одразу зараховують до вишу, третій іспит відпадає автоматично. Мені пощастило. Але завдяки сільським урокам французька в університеті була одним із моїх улюблених предметів, а державний іспит я склала на “відмінно”. Усі п’ять років навчання в столичному університеті я листувалась із Софією Михайлівною. Наше листування не переривалось і тоді, коли я одружилася, коли народжувалися діти, коли працювала. Мені навіть на думку не спадало викинути ті листи, зберігаю їх донині: безцінні поради, глибоко філософські роздуми про життєві ситуації, творчість, літературу, музику, мистецтво. Коли почалися 90-ті, листування набуло іншого характеру – історія, політика. Для мене це була справдешня біла пляма. Я читала її публіцистичні одкровення і дивувалася – звідки вона все це знає і так легко орієнтується у політичних течіях, іменах тощо. Згодом моя вчителька почала писати геніальну поезію. І коли у скорім часі у Мукачеві вийде її перша поетична збірка, модератором на презентації буде Мирослав Дочинець. З цього моменту історія набирає несподіваних обертів. Це був початок міленіуму – 2000 рік. Тернополянка Лідія Яківна Романчук – колишня зв’язкова і медична сестра в підпіллі ОУН та УПА, літераторка (мама української письменниці Лесі Романчук-Коковської) напише книгу спогадів про Магадан “Червоним плакала калина”. Саме тоді вона попросила зробити для обкладинки особливе фото калини. Мені це вдалося. Один примірник книги я послала Софії Михайлівні на Черкащину. Нікому більше – тільки їй. Знаєте, це як Боже Провидіння. Однак відповіді не було довгенько. Коли ж отримала, то була дуже здивована. Вчителька писала вже не з Мошурова, а з Мукачева! З’ясувалося, що родом вона із Закарпаття. Коли ж вийшла на пенсію, сестри забрали її на малу батьківщину. Здається, місцева влада виділила їй міську квартиру з усіма зручностями. Про це вона наголошувала кілька разів, адже у Мошурові їй доводилося постійно палити грубку дровами, носити з криниці воду, а здоров’я вже не було. Це згодом я дізнаюся, чому його не було… Лист був дуже емоційним: Софія Михайлівна прочитала книжку Лідії Романчук. Виявляється, в той самий час вона перебувала разом із нею в одному таборі на Колимі! От і не вір після цього, що світ тісний. За що там опинилася? За те, що була на примусовій каторзі у фашистській Німеччині, сталінський режим заочно засудив її на 10 років “за пособничество международному империализму”. Забрали з другого курсу Львівського університету, де вона вчилася на французькій філології. В’язницю і концтабори відбувала на олов’яних шахтах, зокрема в сумнозвісній шахті Хеніканджі. Після реабілітації і звільнення закінчила Львівський університет з червоним дипломом. Викладала французьку в різних сільських школах (на Вінниччині, Запоріжчині), у Мошурівській середній школі на Черкащині найбільше – 24 роки. П’ять років – у Дрогобицькому інституті. “Іди і вір” – її перша поетична збірка (1994). Далі були “Воскресіння пам’яті” (1999), “А душа її – жива” (2006), “Надія” (2008), “Від Тиси до Дінця” (2009). “Жінка, яка пройшовши важкий життєвий шлях, відчувши на собі весь жах і жорстокість антигуманної тоталітарної машини, не втратила доброту серця, віру в людей і любов до життя: //Я жити знов хочу, щоб знову і знову// //Вдихати бальзам материнської мови//, //Щоб бачити в щасті і славі Вкраїну//, //І слухати пісню її солов’їну//. І ці слова повинні стати для всіх чітким дороговказом на шляху до кращого майбуття, про яке так мріяла Софія Малильо”, – написала у своїй статті її родичка. Померла пані Софія у жовтні 2015 року. Ця дата мене вразила, бо саме цього дня 15 років тому померла й моя мама. Однак про це я нічого не знала. Бо останні два роки мені не вдалось налагодити з моєю вчителькою зв’язок, після інсульту вона була прикута до ліжка, про що я дізнаюся згодом – через мукачівський Союз Українок. Хвору жінку забрала до себе рідна сестра Олена у село Верхні Ворота. Скромність цієї особистості вражає, я, наприклад, тільки після її смерті прочитала, що у 2009 році Указом Президента України за активну громадську та наукову діяльність вона була нагороджена орденом Княгині Ольги ІІІ ступеня. Якось, перебираючи свій архів, почала перечитувати листи вчительки до мене: це жива пізнавально-філософська публіцистика. Тримати їх вдома – непростимо. Листи мають йти до людей. Вирішила оцифровувати самотужки, але на це йде багато часу, якого в мене останнім часом катастрофічно не вистачає. І тут випадково потрапляє мені інформація про те, що на 40-й день після переходу Софії у Вічність, до її могили з’їхалися журналісти, письменники, священники, педагоги зі всього Закарпатського краю. Було вирішено відкрити у її рідному селі музей. Як тут не втішитись, адже тепер епістолярну спадщину знаної на Закарпатті поетеси і моєї сільської вчительки зможу передати в село Верхні Ворота. У Львівському будинку вчителя з ініціативи Ліги Українських Жінок, а також – товариства “Рідна школа” ім. Костянтини Малицької відбулося урочисте вшанування пам’яті української поетеси Софії Малильо з нагоди 90-х роковин від її народження. Ось що писала з цього приводу львівська преса: “Софія Малильо добре відома на Закарпатті, але по всій Україні її ще мало знають. (...) Коли вникнути в життя і твори Софії Малильо, то відкривається широкий світ любові до України, щемкий аналіз її історії та палкий заклик до служіння їй. Тож конче знати й пам’ятати особистість цієї Українки”. Нещодавно громадські активісти Мукачева оздобили чудовим розписом будинок, у якому жила Софія Малильо. Він розцвів посеред зими її віршем, в обрамленні яскравих соняхів. Прилегла територія біля цього будинку відтепер називається “Софіїн Двір”. І як не згадати улюблену фразу моєї дорогої вчительки, яка завжди в листах до мене зверталася “дорогий мій друже!”: “У житті завжди, аж до самого скону є місце для щасливого здивування”. Дякую Господу за те, що Ви були у моєму житті і вчили дивуватися його проявам у найпростіших деталях, незважаючи ні на що. Даруй нам, Господи, зцілитися від рабства, безпам’ятства, злиденства, яничарства та обновитися у зміні поколінь! Дай нам здолати розбрат і роз) руху і піднестись на верховини духу, до Істини вселюдської. Амінь. (із поезії “Молитва”, 1991) P. S. Та на цьому історія не закінчилася. Якось влітку зателефонувала мені (світлої пам’яті) Лідія Романчук і схвильованим голосом запитала: “Слухайте, чи чули ви щось за таку поетесу – Софію Малильо? Мені знайома з Ужгорода передала її збірку. Я під такими враженнями! Та це ж правдиво геніальна поезія!”. для використання в романі. Військово-історичним консультантом став співробітник УІНП Владислав Куценко. З різних аспектів ведення боїв, психології вояків, військово-морської справи порадником був герой нинішньої війни з Росією капітан другого рангу Тимур Баротов. Деякі епізоди з його біографії лягли в основу описаних у романі подій. Окрему роль у підготовці тексту відіграв Тарас Компаніченко. Одна з пісень у його виконанні радикально вплинула на один із ключових моментів у формуванні свідомості головного героя. Книга містить QR-коди, за допомогою яких можна послухати пісні, що згадуються в романі, у виконанні Тараса Компаніченка і гурту “Хорея Козацька”. Також до книги було підготовлено супровідні матеріали: поштівки на основі ілюстрацій до роману і буклет “Вікно в історію”, де представлено десять переведених у 3D-ілюстрацій. Ведеться робота над календарем, присвяченим описаним у романі подіям. Створено три тизери до книги.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин