“Я ще живий і повен аж по вінця любов’ю до звитяжного життя, я вірую в безсмертя українця з вогню, а не з покори й каяття”. · 11 Про-читання · с. 11сторінка оригіналу ↗
Світле царство рідної природи Відгук на книжку віршів Ніни Гаврилюк «Зустріч із лісом»
Слово Просвіти, №03 за 2022 рік
ні майже в кожному моменті її спілкування з природою і її величною часткою – лісом.
Розпочинає книжку поетичний етюд
“Зустріч із лісом”. “Коли світанок тільки настає, Ніщо й ніде ще навіть не шелесне”… Так, звук іще не народився, але алітерація вже передає народження нового дня. І-от з’являється перше проміння, а над озерцем “Чека на вітерець блакитний дзвоник”. Мисткиня вдало поєднує порівняння і метафору (“Проміння перше, ніби гребінцем, Розчісує дубів величні крони”), а розгорнута градація, що поєднує образи проміння – дзвоник – вітерець завершує пробудження лісу: “Весь ліс пробудить шум, а ніжний дзвін Удалеч попливе небесним плесом”. Завершує поезію афористичний фінал, у якому в розгорнутій метафорі поєднується і художнє бачення, і філософське резюме: “Та серце з-поміж кращих одкровень На згадку обере цю зустріч з лісом”.
Дуже цікавим, на мій погляд, є вірш
“Весняна забаганка”, у якому відбувається поєднання художнього дару Ніни Гаврилюк, її відчуття весняної палітри, її кольорів і саме поетичних образів, які виникають на межі зими й весни, “весняних небес” і зеленого земного простору. А “забаганка” поетеси вбирає у себе здатність бачити природу із самої небесної вишини і водночас “Поєднати з цвітом голубінь”. Перша строфа – це погляд згори, з вишини самого неба, коли
На розкішній зелені трави Крони яблунь – біла вишиванка І садів квітучі острови. Це – поєднання зеленого й білого кольорів, це погляд у небеса, сонячні і безмежні, через весняне цвітіння, яке поєднує вже біле й голубе, блакитне:
Над Південним Бугом стільки неба, Стільки сонця й радісних видінь! Справдилась палка душі потреба Поєднати з цвітом голубінь. І далі поетичний малюнок наповнюється білими кольорами, які складають біле цвітіння весни:
Ще недавно тут сніги біліли, В заметілях пінились луги, Та весна сяйнула цвітом сміло – Витіснила їх за береги. Тут ми побачимо і метафори, і порівняння (“Білий лебідь – вдаль пливе хмарина”), чудову картину весни, яка народжується саме зараз на контрасті з зимою:
Весняних небес жива картина – Надвечір’я синього парад!
Палітра кольорів доповнюється голосами та музикою лісу. Так, у вірші “Струмок” ми чуємо дует солов’я та струмка. Кожен із них має свій голос, вони поєднуються, змагаються у співі.
Щебече, тьохкає, клекоче, Поміж камінчиків бринить. А весняна прилине мить – Удвох співатимуть щоночі! Струмок, “немов пульсуючий алмаз”,
– це порівняння завершується низкою алітерацій, які зливаються у гармонійний образ поетичної картини весняного дня.
Тема весни отримує свій розвиток у віршах “Березнева повінь”, “Травень”, а вже у вірші “Лілея” (“У шатах червневих елегій”) відчувається подих літа і складається надзвичайно лірична оповідь про “п’янке білосніжне диво” – лілею і зустріч із ним рибалки. І хоча нема тут і натяку на трагізм шевченкової Лілеї, її тінь ніби схиляється над цим берегом і над цією рікою. “Лісове озеро”, “Троянда”, “У полях”, – це все поетичні сюжети, в яких поетеса звертається до самого серця читача, ніби питає:
Чи буде щось іще для вас у світі, Що спинить, як тепер, прекрасну мить, Яка серед моїх витає квітів? І не дивно, що саме у зелених, самоцвітних, золочених полях, у житньому морі під синім небокраєм, у цьому раї, де співає жайвір, у ночі, що йде назустріч снам, народжується образ самої України, в якому поєднано реальність і мрії:
І насниться не Жар-птиця – Україна срібнолиця, Зірка із зірок: Із щасливою ходою, З невимовною красою, Ясністю думок!.. Поезія Ніни Гаврилюк чуттєва і в той же час предметна.
Можна милуватися різноманітним описом квітів і трав (“Таємниця”), зупинитися на старовинній назві “петрові батоги” і згадати, як колись називали цикорій, а можна, затамувавши подих, зазирнути в дитинство, щоб відчути, як стикаються дитячі і дорослі відчуття:
Так лиш в дитинстві світло на душі! Усе попереду. Ще сплять печалі… Ще не лякають зриви, віражі… І сонце, що голубить спориші, І всі щедроти Божі досконалі Не відають ні часу, ні межі! (“Дитинство”) Думається, що саме заради такого ти
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
