Спадщина · “Шляхетне життя неодмінно породжує невмирущі легенди”. · с. 13сторінка оригіналу ↗
Біля джерел українського Ренесансу
Слово Просвіти, №03 за 2022 рік
У середині ХVІІІ століття в Російській імперії склалися об’єктивні умови для Ренесансу української культури, а Санкт"Петербург став визнаним центром української музики, де ук" раїнські музиканти склали гідну конкуренцію музикантам європейським, запрошеним з Іта" лії та Німеччини. То був зоряний час Максима Березовського і Дмитра Бортнянського, твор" ців українського Ренесансу, перших вітчизняних композиторів, геніальність яких визнали в Європі. Неповторні образи, відтворені чудовими звуками їхньої музики, досі хвилюють до сліз, виспівуючи вічні цінності й почуття. Повернуті із забуття духовні музичні твори наших співвітчизників все частіше виконуються камерними ансамблями України.
Володимир СКРИНЧЕНКО
Пам’яті Михайла Борисовича Степаненка
Чимало спільного було в долі кожного з них – Максима Березовського та Дмитра Бортнянського. Обидва вони – земляки, народилися в Глухові, адміністративному центрі Гетьманщини. Місце народження визначило їхню подальшу долю. Заснована у Глухові співацька школа мала щорічно поповнювати придворну співацьку капелу Санкт-Петербурга музикантами й співаками. Обидва вони, винятково обдаровані юнаки, опинилися в столиці Російської імперії – спочатку як співаки, а потім як композитори. Та згодом опинилися в Італії. Різної були вони вдачи, тому й доля посміхалася кожному зних по-різному…
Про що розповідають архіви Найбільш авторитетні свідчення про наших співвітчизників у Санкт-Петербурзі містяться у монографії видатного німецького вченого, академіка Петербур-
Портрет Максима Березовського зької академії наук Якоба фон Штеліна “Відомості про музику та балет в Росії”, який особисто знав Максима Березовського. Першим документально підтвердженим фактом із біографії Березовського є зарахування його у 1758 р. співаком до капели князя Петра Федоровича (майбутнього імператора Петра ІІІ), який у своєму маєтку Оранієнбаум збудував “Оперний дім” та заснував там придворний театр. Саме в опері італійця Франциско Арайї “Олександр в Індії” молодий Максим Березовський вперше виконав тенорову партію, а згодом співав у виставі Вінченцо Манфредіні “Упізнана Семіраміда”, що свідчило про наявність у нього віртуозної вокальної техніки та італійським вокальним стилем bel canto. Про надзвичайний дар композиції Максима Березовського свідчить запис у придворному камер-фур’єрському журналі 22 березня 1766 р. У ньому повідомляється, що в бурштиновій кімнаті Царськосельського палацу “придворними півчими був виконаний концерт, створений музикантом Березовським”. Саме цей період творчості композитора усередині 1760-х років слід вважати розквітом його надзвичайного таланту, коли він обіймав посаду придворного капельмейстера, а його музичний стиль сприймався з захопленням та відповідав смакам придворних меломанів. Той час, коли європейські музиканти виборювали місце першого капельмейстера в Росії, Березовському годі й думати було про це. Він усвідомлював, що необхідно здобути визнання в Італії. І довести це можливо було лише творчістю. У травні 1769 року Максим Березовський відбув із Санкт- Петербурга в італійське відрядження. У Болоньї розпочався новий етап його творчого життя: навчання мистецтву контрапункту у падре Джованні Баттіста Мартіні. Синьйор Джованні готував Максима до іспиту на звання maestro di capella (капельмейстера) у Болонській філармонічній академії. Збереглося й листування падре Мартіні з петербурзьким двором, в якому йдеться про талант та успіхи Максима. Іспит було складено успішно, причому одного дня з видатним чеським композитором Йозефом Мисливечеком. В архівах Болонської академії є манускрипти екзаменаційних робіт від 15/V 1771: Massimo Beresovsky, moskovito та D. Joseph Misliwecek, Boemum. В Італії Березовський створює оперу “Демофонт”, симфонію C-Dur, скрипкову сонату. До Петербурга Максим Березовський повернувся 19 жовтня 1773 року. Але після повернення Березовський так і не отримав посаду першого придворного капельмейстера. Проте він дізнався щодо перемовин Дирекції Імператорських Театрів з італійцями на цю посаду. Отже, чимало у нього було підстав для переживань. Він помер 24 березня 1777 року. Не дивно, що згодом й виникла версія про самогубство композитора, яку підтримали численні автори ХІХ століття. Ця версія піддається сумніву сучасними біографами композитора, зокрема, Мариною Рицарєвою. За своє коротке життя Березовський пройшов великий шлях від музичного барокко до класицизму, а жанровий діапазон його творів простягається від опери- seria (“Демофонт”) до камерно-інструментальної музики (соната для скрипки й чембало). Але найбільшу славу композитору принесла його хорова творчість, серед якої шедевр хорового мистецтва “Не отвержи мене під час старості…”. Цей твір ще молодої за віком людини по праву вважається вершиною його пошуків, з ним
Пам’ятник Березовському у Глухові (скульпторка Інна Коломієць)
увійшов він в історію музики. Поринаючи у творчість цього геніального майстра, який віртуозно володів усім інструментарієм сучасної йому музичної композиції, відчуваєш блискучу творчу особистість. Композитор майстерно відтворює монументальне музичне полотно, що розкриває невичерпне багатство емоцій людини, яка прожила життя і перетерпіла чимало поневірянь. Це – покаяний плач душі, молитва на грані життя і смерті, що вражає усіх, хто хоча б один раз почув цю геніальну музику. І поряд з тим – сміливий політ фантазії, національна самобутність, щемлива трагедійність і мудрість широкого сприйняття світу. Мабуть, тільки реквієм Моцарта, його скорботна Lacrimosa, спроможні передати сповна усю жалобу за генієм музики, який полишив цей світ передчасно…
Українець в Італії Напевно, йому завжди щастило. Так було ще на світанку життя, коли шестирічним хлопчиськом опинився Дмитро Бортнянський у холодній Північній Пальмірі, у Придворній співацькій капелі. Там ним особисто опікувалась імператриця Єлизавета Петрівна, виявляючи до нього ледь не материнську турботу, а згодом – Бальдассаре Галуппі, перший придворний капельмейстер, запрошений імператрицею Катериною ІІ. Композиторське обдарування Бортнянського, яке виявилося у нього ще в Санкт-Петербурзі, під час навчання у Галуппі, визначило його подальшу долю в Італії. Напевно, саме історичний момент сприяв йому в цьому. Отже, разом з італійцем прибув до Венеції і українець. Там він перебував тривалий час – більше 10 років. Мабуть, так склалися обставини: 1768 року розпочалася війна Росії з Туреччиною. Тому Бортнянському прийшлося крім справ музичних долучитися до справ дипломатичних – брати участь у перемовинах, які проводили граф Олексій Орлов та Юрій Долгорукий з лідерами повсталих народів (греками, албанцями ін.). Напевно, цьому ще й сприяли його привабливість та вміння спілкуватися з людьми. Крім обов’язків перекладача, Дмитро мав виконувати й інші доручення графа Орлова, зокрема пошуки й придбання творів старовинного живопису та антикваріату. Географія його мандрів охоплювала Венецію і Болонью, Мілан, Неаполь та Рим. (Згодом він і сам стане колекціонером). Однак Бортнянському, як завжди, щастило встигати зі своїми дипломатичними обов’язками та напружено працювати над операми, які пройшли з успіхом: “Алкід” – у Венеції та “Квінт Фабій” – у Модені. Опери отримали позитивні рецензії, а головне відбулося у Петербурзі, куди повернувся композитор навесні 1779-го. Його дарунки імператриці – власні твори з посвятою – призвели до сенсації. Бортнянський отримав 1000 рублів річного окладу та крім того – кошти на екіпаж. Він увійшов у моду. Були надруковані портрети і твори композитора. Його музику почули в усіх верствах суспільства – як у палацах, так і в простих оселях. Після Італії Дмитро Бортнянський був призначений головним капельмейстером при Малому дворі великого князя Павла Петровича (майбутнього імператора Павла І). А ще й мав навчати гри на клавесині Марію Федорівну, дружину великого князя, та дітей подружжя. Вона захоплювалася театром і мала намір влаштовувати оперні спектаклі на зразок тих, що спостерігала колись у театрі рококо Марії Антуанетти у Малому Тріаноні. На ролі акторів запрошувалися “аматори” з добірного кола придворних меломанів з “вершків” аристократії. Жіночі партії виконували так звані “смо-
Пам’ятник Бортнянському у Глухові (скульпторка Інна Коломієць)
лянки”, тобто, випускниці Смольного інституту шляхетних дівчат, відомі у мистецтві портретами пензля Дмитра Левицького, яким музичну освіту викладав Дмитро Бортнянський. Для музики композитора до цих опер характерний м’який ліризм, надзвичайна краса і співучість. Проте йому приходилося не тільки писати партитури до цих опер, але й вивчати їх з виконавцями, які не знали нотної грамоти. Про це згадував учасник цих спектаклів молодий князь Іван Долгорукий у своїх мемуарах. Крім опер на замовлення Марії Федорівни Бортнянський писав клавірні сонати й п’єси, камерні ансамблі для чембало та, навіть, військові марши для воєнних розваг Павла Петровича. Проте близкі стосунки з Малим двором позбавляли його щонайменших шансів на подальшу кар’єру при дворі Катерини ІІ. Відчув він це після смерті Марка Полторацького, однак усе змінилося після смерті імператриці: за указом Павла І він отримав посаду Першого капельмейстера.
Портрет Дмитра Бортнянського (художник Михайло Бельський)
Звідти й розпочався злет його професійної кар’єри. Більше 30 років керував він Придворною співацькою капелою. Йому властиве було поєднувати професійну вимогливість до підлеглих із чуйним ставленням до них. Не дивно, що півчі шанували Бортнянського, як батька і любили його гаряче. До останнього дня сивий капельмейстер залишався вірним давній традиції Капели – набирати півчих із числа малолітніх українців. Щороку посланці Придворного капельмейстера подорожували Україною в пошуках юних дискантів. Видатний музичний фахівець, сильна творча особистість, Бортнянський глибоко усвідомлював всю велич мистецтва, його колосальний вплив на духовний світ людства. Своєю невтомною працею формував він справжню музичну культуру суспільства. Шляхетне життя неодмінно породжує невмирущі легенди, а саме про те, як відійшов він у вічність 10 жовтня 1825 року у власному домі під звучання хорового концерту у виконанні півчих з Придворної капели. Навіть якщо ця легенда є вигадкою, то в ній виявилася зворушлива шана сучасників до життя цієї благородної людини. Місце його поховання у Санкт- Петербурзі було втрачене під час знищення кладовища вандалами за часів радянської влади. Проте найкращий пам’ятник Бортнянському – у пам’яті нащадків, в звучанні його музики в концертних залах, що свідчить про його право на безсмертя… Далеко від нас “галантне” ХVІІІ століття. Багато рукописів музичних творів наших геніальних земляків загинуло під час боротьби радянської влади з релігією і церквою, як “опіумом для народу”. Ось так народ наш позбавили великих духовних скарбів… І досі триває пошук духовного спадку наших співвітчизників в європейських архівах. Безперечний внесок у справу повернення втраченої музичної спадщини зробив Михайло Борисович Степаненко, народний артист України, професор та завідувач кафедри спецфортепіано № 1 Національної музичної академії імені П. І. Чайковського, який, на жаль, вже за межею. У Парижі, у Музичному департаменті Національної бібліотеки відшукав він рукописну копію “Сонати для скрипки й чембало” Максима Березовського. Ним був підготовлений комплект компакт-дисків “Українська інструментальна музика”, до складу якого входять і твори Дмитра Бортнянського. Вшанували пам’ять Березовського та Бортнянського і на рідній Чернігівщині – у Глухові, бронзовими пам’ятниками роботи Інни Коломієць. Монументи цим видатним композиторам-землякам стали визначним явищем мистецького життя України.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
