Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Абетка відомих імен · “Маємо жити за Божими законами, хоча це й непросто”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Н Нааддііяя ББУУРРААВВССЬЬККАА:: “Все треба робити з любов’ю!”

Слово Просвіти, №03 за 2022 рік

26 січня свій ювілей відзначила заслужена артистка України, яка понад три десятиліття є однією з провідних актрис Київського академічного театру українського фольклору “Берегиня”, – Надія Буравська. Сьогодні Надія Федорівна – гостя “СП”. – Напевно, ви захопилися співом ще в ди# тинстві? – Співаю, відколи себе пам’ятаю. Виростала у співочій родині. Мати, бувало, пряде і співає, батько робить діжки або шиє чоботи і теж співає. Любила співати й сестра. Сходилися рідні, друзі, співали разом. Запитаєте, чому зараз співають менше? Мама моя відповідала: “Тому, що розкішно живуть”. Так вона сприймала світ. Звичайно, і тепер горя не менше, ніж колись. Але тоді люди були чистіші душею, щиріші. Можливо, тому і співали більше. У нас не було в селі електрики. Любили слухати радіо. Саме по радіо вперше почула Белу Руденко, Євгенію Мірошниченко, Ольгу Воронець, Дмитра Гнатюка, Юрія Гуляєва, інших співаків. Їхня творчість мала на мене великий вплив. Також велике враження справило кіно, яке в нашому селі показували на повітці – на стіні. Особливо запам’ятався фільм “Запорожець за Дунаєм”. Дуже хотілося грати самій. У нашому селі було багато дітей. Самих дівчат приблизно одного віку – дванадцять на тридцять хат. Під впливом фільмів ми самі створювали невеликі сценки і грали їх. Відтоді мріяла грати в театрі. Після школи почала шукати щастя у Києві. Рік працювала на руберойдному заводі. Потім вступила до студії при хорі імені Григорія Верьовки. За студентським квитком мала можливість безкоштовно відвідувати вистави. Часто бувала у столичних театрах імені Івана Франка, Лесі Українки, Театрі опери та балету. Хоча оперне мистецтво мені тоді було зрозуміле не повною мірою, але з великим захопленням слухала арії саме з тих опер, які вперше почула по радіо в дитинстві. У ті роки навіть мала досвід роботи в самодіяльному театрі. Сьогодні, по можливості, теж продовжую відвідувати київські театри. І нині вчуся у своїх колег по сцені з інших театральних колективів. – Що дало навчання в студії при хорі імені Григорія Верьовки? – У музичній школі я не навчалася, просто не було куди ходити. А студія мені дала дуже багато. Поперше – музичну грамоту. Переважно тут навчалися студенти з міста, які перед цим вже отримали музичну освіту. Але ми, сільські діти, вже через два роки їх перегнали, бо дуже хотіли вчитися. Вже о шостій ранку були в студії. Саме завдяки отриманим тут знанням я змогла вступити до інституту культури. Після цього шість років працювала в ансамблі “Калина”. Тоді про нас зняли фільм “Поліські посиденьки”. А з 1988 року – в “Берегині”. Також від дня заснування й до сьогодні в театрі служать Дмитро Кульєчов, Анатолій Пахомов, Лілія та Юрій Мілевські. – А як ви познайомилися зі своїм май# бутнім чоловіком Миколою Буравським? – Тоді я працювала у вже згаданому ансамблі “Калина”, а Микола Олександрович був диригентом капели бандуристів імені Георгія Майбороди. Добре знав український фольклор. А нашому колективу потрібен був керівник. Пішли його запрошувати. Познайомилися ми біля оперного театру, і відтоді багато років нас єднали життя і творчість... (Народний артист України Микола Буравський пішов із життя 1 березня 2021 року). Я стояла біля витоків “Берегині”, а створив її Микола Олександрович, сказавши нове слово у мистецтві. Такої подачі матеріалу не було не лише в Україні, а й за кордоном. За ці роки ми створили багато програм, маємо численних прихильників. Багато колективів стали нашими послідовниками, ми були для них орієнтиром. Спочатку нас було лише шестеро. Людмила Сорокіна акомпанувала на баяні. Колектив поступово зростав кількісно і якісно. Микола Буравський зумів відкрити чимало голосів і талантів. Першою ми зробили програму “Животоки”. Коли вперше виходила на сцену, то дуже хвилювалася, як наш виступ сприймуть люди. За більш ніж тридцять років роботи в “Берегині” набула великого досвіду, але хвилювання залишилося й дотепер. На віку було всього. Зізнаюся, що інколи забувала текст. Але якось вдавалося виходити з гідністю. Для партнерів, які знали текст, це, можливо, мало кумедний вигляд, та глядачі, думаю, цього не помічали. Звичайно, не обходиться у нас і без імпровізації, але намагаємося йти за малюнком, який задав режисер. – Бували й на гастролях? – Об’їздили всю Україну. Часто бували за кордоном. Нерідко виступали і в Росії, звичайно ж, до війни. Там нас тепло приймали. На фестивалі “Русский остров” у Москві (2005 рік) я отримала відзнаку за кращу жіночу роль. Так була відзначена моя робота у виставі “Наддніпрянське весілля”. Побували в Африці. А з Йоганнесбургу привезли шість нагород. Дуже добре приймали і в Болгарії. Зал вітав стоячи. Довго не хотіли відпускати нас зі сцени, кілька разів запрошували на біс. А ще були Корея, Німеччина, Іспанія, Швейцарія, Італія. У 1998 році я стала лавреаткою Міжнародної премії імені Гулака-Артемовського. Були нагороди та відзнаки і до створення нашого театру. У 1982 році я стала лавреаткою Міжнародного конкурсу “Молоді голоси”. – Напевно, етапною для вас стала роль Марії Примаченко в од# нойменній виставі, прем’єра якої відбулася у 2020 році. А коли ви по# знайомилися з творчістю цієї ху# дожниці? – Вперше побачила її твори ще в дитинстві, не знаючи, хто авторка. Це були 1960-ті роки. Пам’ятаю, мама принесла з базару паперові рушники з чудовими звірами. Дивилася я на них і думала, що це за диво, де вони живуть. Отак відбулося наше знайомство. Більше про її творчість дізналася вже в театрі “Берегиня”. Наша режисерка Тетяна Авраменко написала сценарій вистави про Марію Примаченко. Саме тоді я зрозуміла, що насправді знаю цю майстриню вже дуже давно. – Роль Марії вам запропонувала режи# серка? – Так. Спочатку були думки: “Мені довірили роль такої великої людини. Чи впораюся я з нею?” Цей образ пройшов через моє серце. Мені Марія Примаченко близька, бо вона була сільською людиною, так само, як і я. У нас багато в чому схожі біографії. Як і в неї моє дитинство було далеко від цивілізації. Я вже загадувала, що коли вже навчалася у восьмому класі, у нас вдома у селі Виселок Кагарлицького району на Київщині ще світили гасовими лампами. Наскільки роль вдалася – судити глядачеві. Режисерка Тетяна Авраменко дуже талановита. Вона глибоко проникає в образи тих творів, які ставить. Це вистави “Тіні забутих предків”, “Конотопська відьма”, “Веселощі Кухмістерки” та інші. Проникливо зробила Тетяна і виставу про Марію Примаченко. Чудово висвітлила її образ як людини, як особистості. Режисерка по-новому подає матеріал, у неї зовсім інше трактування персонажів. – Хто ваша партнерка по сцені? – Це моя дочка Марина Корогода. Думаю, що вона добре розкрилася в ролі Марії Примаченко в молодості. Марина виконує тут багато пісень. За цей час вона встигла зростися з героїнею. З дочкою мені легко на сцені, ми розуміємо одна одну, створюючи свої образи паралельно. З дитинства Марина дуже любить співати. Ще школяркою допомагала батькові розшифровувати народні пісні, які він знаходив у різних джерелах. Весь вільний час від навчання у школі, а потім в Інституті культури, проводила в “Берегині”. Студенткою дебютувала в ролі Молодої у виставі “Наддніпрянське весілля”. Працює у театрі вже більше 25 років, за цей час встигла зіграти багато ролей. Часто ми граємо разом. – Повернімося до вашої творчості. Вже багато років ви працюєте в театрі фольк# лору, в репертуарі якого донедавна були пе# реважно концертні програми. А чи доводило# ся раніше створювати драматичні образи? – У нас і раніше концерти були поєднані з драматургією. Драматична роль у мене була у виставі “Чумацький шлях”, багатьох інших виставах, де пісня переплітається зі словом, з образом. Запам’яталися прекрасні постановки “Українське весілля”, “Русалії”. Чистої драматургії звісно там не було. Такий глибокий драматургіч-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин