“Правда завжди потребує громадянської · мужності. Поза нею політика перетворюється на · фарисейство”. Суспільство · с. 2сторінка оригіналу ↗
Оберігаючи вершинну цінність Держави
Слово Просвіти, №03 за 2022 рік
Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України
Минулий тиждень завершився знаменною для кожного українця історичною датою. 22 січня – День Соборності. Великий Січневий День державного й національного відродження.
Універсалом Директорії УНР проголошувалося, що “Віднині во єдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України – Галичина, Буковина, Закарпаття і Наддніпрянська Україна. Здійснилися віковічні мрії, для яких жили і за які вмирали найкращі сини України. Віднині є тільки одна незалежна Українська Народна республіка”. Здійснилося політичне й правове узаконення національної єдності на основі Четвертого Універсалу, в якому роком раніше вперше на державному рівні було озвучено самостійницьку позицію: “Однині Українська Народня Республіка стає самостійною, ні від нікого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу”.
Ці славні роковини відзначалися без зайвої патетики на тему “любіть Україну” та іншого красномовства. Однак скрізь (на науковій конференції, присвяченій І. Огієнку, яку “Просвіта” проводила в Національному університеті ім. М. Драгоманова; безпековому форумі; в офіційних зверненнях; на численних заходах) лунала тема єдності Українського народу, як найбільш затребуваної нині цінності.
Паралельно з цим обговорювалися інформаційні повідомлення про скупчення російських військ та надання зброї Україні США, Великою Британією; своєрідну позицію Німеччини щодо України, куди вона не дозволяє третім країнам відправляти зброю; абсолютно шкідливі висловлювання високопоставлених військових чиновників Берліна стосовно неможливості повернення Криму до України; створення трьохстороннього союзу між Британією, Польщею та Україною; дозвіл Держдепартаменту США для союзників по НАТО на відправку в Україну протиброньових ракет та іншої зброї американського виробництва; прибуття комплексів шведських переносних протитанкових керованих ракет NLAW, які вважаються найкращими в класі переносної протитанкової зброї; від’їзд частини дипломатів США, Британії та Австралії з України; законопроєкт КПРФ щодо визнання “державами” окупованих московитами територій Донбасу тощо.
Усе перелічене – зовнішні чинники. Проте діють чимало внутрішніх, які достеменно не сприяють консолідації українського суспільства і зміцненню держави. До них слід віднести передусім діяльність “п’ятої колони”, про яку часто згадували на київському безпековому форумі. Підтвердженням цієї загрози є дані британської розвідки про
“бажання” Кремля робити ставку на проросійського лідера Мураєва у разі вторгнення московитів в Україну. Про цю одіозну особу та українофобські політичні сили, які загрожують національній безпеці, чимало написано в “Слові Просвіти”. І ці тривоги мають підстави. Останні соціологічні дослідження (21 січня 2022 р.) засвідчують, що до Путіна в Україні позитивно, на жаль, ставляться 15 відсотків опитаних, незважаючи на восьмий рік війни. Це означає, що існує база підтримки Московії і “руськомірства”, яка концентрується в різних соціальних нішах – від Верховної Ради і до московської церкви. Доконаний факт – зсередини нині діє ворог української державності. Мінімізувати, нейтралізувати цю загрозу є нагальним завданням української влади та українського суспільства. Проте для цього необхідно вести громадянсько-державний діалог, який так і досі чомусь не розпочався.
Свого часу Гегель застерігав,
що “держава не може не брати до уваги настрої громадян”, які можуть бути патріотичними, наділені почуттями національної честі, відданості державному ладу. Бо в такому разі формуватиметься й надалі сутнісна суперечність між державою та її громадянами, коли унеможливлюється єдність, а “правдивість у словах і ділах” перетворюється в дотепну фразу або декорацію. Поза діалогом і громадською думкою неможливо успішно поборювати ні “п’ятиколонників”, ні олігархат, що є тромбами для національного організму.
Можна вести безкінечні розмови про народовладдя, але держава та влада не стануть народними, бо правдивого голосу народу вона радше не чує, аніж чує. Безперечно, що історичний досвід, традиція і потенціал українського народу дозволяють мати таку державу, яка б відповідала його характеру, душі, культурі, способу життєдіяльності. Деспотична, авторитарна форма правління не є його внутрішньою потребою буття. І хоча українці досягли в правовому полі конституційної демократії, проте її форма ще далека від сутності. Охлократія, олігархія, деспотія, “напомаджений” авторитаризм активно проявляються в умовах нашої формальної демократії, коли фраза і декларація підмінюють чин, а правда й справедливість втрачають сенс, трансформуючись в уседозволеність, комчванство й безвідповідальність. Про цінності перестають навіть говорити, бо торжествує “демократія” на дозвіл мовчки чухати чуби. При справжньому народовладді неможливо, щоби політична “еліта” від депутатів до президентів організовувала для себе під час війни багатотижневі відпочинкові вакації. Складається враження, що для подібних типів (чужими нам по духу) кінцевою метою є не перемога, а клич “надо валить с этой страны”.
Але як тоді протистояти загрозам і викликам нації, коли високопосадовцями ігнорується мораль, етичні поведінкові норми, національні цінності, позбавляючи громадян свободи власного бачення світу. Адже для єдності потрібна національна свобода, діалог, дія колективного розуму.
Саме почуття свободи й справедливості народжує силу для протистояння російській агресії.
Мав рацію І. Дзюба, котрий писав: “Русифікаторському насильству я пропоную протиставити одне: свободу – свободу публічного і чесного обговорення всіх національних справ, свободу національного самопізнання”. За цими критеріями, очевидно, варто оцінювати й згадуваний уже безпековий форум, на якому прозвучало багато патріотичних, професійних думок та пропозицій. Але, як говорив класик, душа прагне вищого. Гадаю, що безпека України потребує нині першочергового утвердження значущості національних цінностей: духовних,
мовних, культурно-історичних.
Бо яким чином і навколо чого можна об’єднувати народ, коли за ширмою європеїзму та вселюдськості недооцінюються ключові для нації пріоритети української мови, культури, національної Церкви, історичної пам’яті. Відомо, що народи, котрі знаходяться поза національними цінностями, завжди роз’єднані, не живуть повнокровним життям, а вегетують. Це “Просте животіння, а не Життя, – пише П. Мовчан, – бо життя завжди освячене великою ідеєю. Коли життя втрачає свою високу доцільність, тоді накидаються монополізовані іншими облудні ідеї. Будь-яку інертність намагаються скеровувати в потрібний для “інших” бік” (Вертикаль слова, 2022 р.).
Справді, не заперечуючи важливості колективної ідентичності для єдності, все ж таки ключовим фактором консолідації й соборності народу, його надійним імунітетом є українська ідентичність.
Не забуваймо, як нас нищили. Уже за часів СРСР поняття “український народ” вживався лише там, де говорилося про “любов до великого російського народу”, або “про ненависть до німецько-українського буржуазного націоналізму”, – писав Д. Лобай у “Непереможній Україні”. А таку вічну цінність як рідна мова колонізатори завжди використовували для уярмлення українства. Бо коли 1938 року в Україні примусово стали вивчати “Короткий курс ВКП(б)”, то київські “Вісті” повідомляли, що ЦК КП(б)У рішив перекласти цей твір на українську мову й надрукувати його в кількості одного мільйона примірників. Які ж книги, брошурки, фільми пропонувалися українцям та видавалися українською? Очевидно, що не Святе Письмо, “Кобзар” чи наукові розвідки М. Грушевського. Бо тоді, – пише в своїй недавно виданій праці “Українська література. Творці і твори” М. Жулинський, – Український народ упізнає у творчості й долі Шевченка свою історію, долю, славу й покликання і цим національно самоутвердиться, духовно очиститься, морально зміцниться.
Натомість Москва “пропонувала”, насамперед, своїх “героїв”: Невського, Донського, Пожарського, Мініна, Кутузова,
Брусілова… У театрі російської драми ім. Лесі Українки ставили п’єсу “Генерал Брусілов”. І навіть для українців Канади демонстрували фільм про Петра І, “що розпинав нашу Україну”. Однак заборонними були кобзарі, козаки,
національні строї, історичні національні події, пісні. Так формувалася російсько-більшовицька “рідномовність”.
Ці імперсько-більшовицькі ідеологеми активно впроваджувалися, на превеликий жаль, також своїми “видатними” українськими мистцями, чиїми іменами продовжуємо називати вулиці, проспекти, бібліотеки. Згадаймо хоча б доповідь письменника М. Бажана, тодішнього заступника голови Ради Міністрів УРСР “Про недоліки і серйозні помилки в ідеологічній роботі” (“Радянська Україна від 14 вересня 1946 р.). Лише окремі контенти з його комагітки: а) посилити боротьбу з усякими спробами протягнути буржуазно-націоналістичні концепції Грушевського та його “школи”; б) неухильне виконання вказівок більшовицької партії і великого вождя народів товариша Сталіна.
Відповідно до сталінського кліше пропагувалася “культура на Україні”, яка “творилася” чужим московським втручанням, не маючи нічого спільного з Українською культурою. За інерцією, що підживлюється московською отрутою, чужинство продовжує й досі “благоденствовать” в Україні. Культурно-рекламний простір столиці, наприклад, насичений шуфутинськими, кричевськими, меладзами та іншими “елками”, формуючи для українців смаки “руськомірських” шансонів.
Прикро, що й досі політичний інформаційний простір по вінця наповнений мураєвами, а не видатними українцями, а в головах очільників великих міст України не проходить помутніння щодо возвеличення жукових та катерин. На засіданні РНБО вкрай необхідно, нарешті, прийняти рішення і покласти край цим розгнузданим провокаціям. Ніколи відповідні державні служби не реагували належно на свавільні дії порушення нашого духовного суверенітету, на злісні факти пояничарення українців у своїй державі. Бо що це як не опосередковане “запрошення” московитів для “визволення” російськомовних та російськокультурних, які дискримінуються бандерівцями. Згадаймо, чи не цих “героїв” усілякі аксьонови, пушиліни, захарченки возвеличували в Криму та на Донбасі, чи не виховані на їх “ідеалах” голосували на псевдореферендумах та поповнюють ряди бойовиків. І якщо некоректні висловлювання німецького віце-адмірала Шенбаха щодо України спричинили його відставку, то відкритий москвофіл, екс-регіонал мураєв з його зухвалими лозунгами на штиб “тут наша земля” та з його каналом “Наш”, що інформаційно воює на боці Росії, почуває себе доволі комфортно. Величезний мураєвський білборд загарбав навіть найцентральніше місце в Києві – Будинок профспілок, там, де вмирали Герої Майдану. Бо як можуть безкарно поводити себе ті “українські” політики, котрі переконують, начебто питання “Чий Крим?” втрачає актуальність; не Росія, а США та Британія провокують війну в Україні. Таких глашатаїв “руського міра” в Україні хоч греблю гати, а тому потрібна не констатація фактів, а пряма вимога народу до влади щодо заборони таких проявів українофобії в умовах війни.
Очевидно, подібні суспільні виразки зустрічаються повсюди, що негативно впливає на здоров’я громадянського суспільства, заважають його єдності. Створені соціокультурні, політичні, державні середовища з подібних типів ослабляють, зомбуючи напівправдами, національну енергію, забавляючи народ ілюзією, що буде ще краще. Українські цінності вони давно виміняли на фетиш капіталу і влади, продавши себе Московії та зрадивши Україну.
Окреслюючи загрози для
України, треба називати й карати всіх тих, хто спричинився до них. Розумію, що це не просте завдання, оскільки в Україні не існує ні політиків, ні партій, які б не залежали від олігархату, їхніх грошей та мас-медіа. Правда завжди потребує громадянської мужності. Поза нею політика перетворюється на фарисейство. У Біблії сказано: “Пізнайте правду, – а правда вас зробить вільними”. Лише вона здатна вберегти народ від того зла, коли національне підмінюється загальним, духовне – торговим. Платон у “Державі” писав, що коли вимірюється все грішми, запроваджується закон, що є нормою олігархічного устрою… Держава такого типу не може бути єдиною.
Щоби консолідувати сили для відсічі та перемоги над агресором необхідно об’єднувати суспільство, політичну націю не на олігархічному “праві”, а на ціннісних національних засадах,
унормувавши своє національнодержавне життя в сферах національної культури, освіти, науки, інформації, книгодруку, Церкви, ЗМІ, управління.
В Україні такий націєтворчий вектор завжди супроводжувався спротивом, безперервним фальшуванням, особливо з боку Росії та її доморощених лакуз, про насильницьку українізацію, про захист “русскоязычного населения”, про необхідність розширення мовних кордонів “руського міра”, про бандерівців і швидкий розпад України. За цими дезами імперців, які мусуються “своїми”, безпомильно знаходимо наших недругів.
Так, відновлена Незалежність ще не гарантує позбавлення нації стану напівколоніальності. Нація вбереже себе і стане вільною лише тоді, коли зміцнить Українську Ідентичність, позбавившись психології вторинності та запопадливості на “модерне москвофільство”. У світі існує чимало причин та загроз для національного розкладу й розчинення серед “інших”. Вони мають мілітарний, економічний, гуманітарний, мовно-культурний, демографічний характер. Однак, очевидно, що народовбивцями є не тільки війни, геноциди, голодомори, але й духовний, лінгвоцидний мор, коли втрачені скрижалі національної пам’яті, національної гідності, на узбіч викинуто ріднокультурність та рідномовність, чиниться гріх тими, хто зраджує своє, стаючи рабом цього гріха. Ці надзвичайно чутливі й доленосні національні теми завжди варті уваги, особливо в часи, коли Україна перебуває в стані реальної війни, яку мусимо виграти, оберігаючи власну Державу як вершинну цінність.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
