Мова єдина · “Латвія вкотре дає українцям хороший урок національної самоповаги, як відстоювати своє”. · с. 7сторінка оригіналу ↗
Держава, законодавство й чиновництво на сторожі мови
Слово Просвіти, №03 за 2023 рік
Відверті й латентні впроваджувачі двомовності в Україні протягом десятиліть спираються на “західні” аргументи: от досвід Швейцарії свідчить про те й те, а от досвід Фінляндії – про те й те, а от досвід Квебеку в Канаді – про те й те… Мовляв, у кожній країні своя, унікальна ситуація, яка отримує відповідне своє, унікальне вирішення.
Микола ВАСЬКІВ, професор, доктор філологічних наук
Насправді ці аргументи давно й мільйонноразово спростовано, проте до них уперто повертаються прихильники двомовності. Так само вперто в Україні хіба що поширювали тезу про те, як на Нюрнберзькому процесі “засудили” дивізію СС “Галичина”, а діячі з розвиненою уявою додавали ще й ОУН та УПА. Поширювали, переважно добре знаючи, що брешуть. Зараз про Нюрнберзький процес для них – “не на часі”. А-от про демократичні кількамовні західні країни – це вічна пісня. “Забуваючи” про те, що у Швейцарії немає титульної нації, автохтони ретороманці становлять лише 1% населення. Немає автохтонів і в Канаді. Не більше ніж законодавчий казус – шведська мова як державна у Фінляндії, бо нею майже ніхто не послуговується. Бельгію як приклад двомовної країни наводять не так часто. Бо ця історична двомовність, двокультурність і двоетнічність є причиною постійних політичних і економічних протистоянь, перепоною на шляху формування уряду, діяльності парламенту. Так само в Бельгії немає титульного етносу (65% і більше): приблизно 59% фламандців і 40% валлонців. Кожна мовно-етнічна вперто відстоює свої культурні права навіть у дрібницях, що породжує безліч проблем. Варто додати, що бельгійська двомовність, а заодно і канадська та швейцарська багатомовність, має не загальнодержавний, а локальний характер. У Фландрії домінує нідерландська мова, у Валлонії – французька, й лише столиця Брюссель – офіційно двомовна. У Швейцарії кантони теж територіально є одномовними, як і Квебек у Канаді франкомовний на противагу до всієї англомовної решти держави. Ці приклади насправді підтверджують, що кожна унікальність підлягає загальним, уніфікованим правилам державо-і націєтворення: кожен етнос прагне захистити і розвивати власну мову й культуру; на території домінування того чи того етносу найефективнішим є використання як офіційної лише мови цього етносу; єдиною державною (офіційною) мовою в абсолютній більшості держав є мова автохтонного титульного етносу; саме ця мова отримує найбільшу підтримку щодо захисту, розвитку й упровадження вусі сфери життя. Усім іншим етносам створюють належні умови для мовно-культурного розвитку, особливо це стосується корінних народів (автохтонні національні меншини, які не мають державних чи автономних утворень за межами держави перебування; в Україні це кримські татари, кримчаки й караїми).
Тому нагадаю про досвід, давніший і сучасний, двох країн, які, попри свою унікальність, підтверджують оці загальні правила. А ще доводять, що провідна роль у захисті й утвердженні державної мови належить державі, насамперед через законодавчі акти й забезпечення належного їх функціонування, та численного корпусу чиновників і депутатів. “Слуг народу”, одним словом. Павло Мовчан уже згадував про унікально-загальний досвід Ізраїлю, який відродив свою, власну, державно-національну мову іврит (юридично – офіційна мова Ізраїлю). Відбулося це вже після створення держави в 1948 році. Проте Ізраїль та відроджений із мертвої мови іврит не був у цьому сенсі першим. У 1919 році Ірландія здобула незалежність, проголосивши вихід зі складу Великої Британії. На той момент абсолютна більшість ірландців спілкувалася англійською мовою, рідна ж ірландська, гельська, мова майже повністю вийшла з ужитку. Можливо, вона ще не була мертвою, але напівмертвою точно, бо активно послуговувалися нею лише в кількох селах. Гельська мова вийшла з повноцінного вжитку вже у XVIII ст., проте національне відродження з другої половини ХІХ ст. нерозривно поєдналося з відродженням рідної мови. А в новоствореній державі, Ірландії, гельська мова стала офіційною. Так, багато хто, зокрема і чи не найвідоміший ірландець Дж. Джойс, кепкував із того, якими смішними були постколоніальні заходи з упровадження гельської мови. Наприклад, творився власний ірландський театр як невід’ємний атрибут культури. Своїх добрих акторів ще не було, тому запрошували англійських. Ті механічно заучували репліки незрозумілою мовою й так само механічно відтворювали, отримуючи за це значні кошти. Ніби смішно. Зате зараз ірландський театр – на чільних позиціях у Європі та світі. За рахунок системних зусиль ірландської влади та національного піднесення ірландська (гельська) мова почала повноцінно функціонувати, стала справді живою. Проте не все так просто. Приклад Ірландії переконує ще водному: відродження й утвердження рідної мови в постколоніальному суспільстві не може бути одномоментною чи одноетапною дією – воно потребує постійних, системних заходів, законних і підзаконних актів тощо. Юридично ірландська мова в Ірландії – перша офіційна, англійська – друга офіційна. Проте після утвердження високого статусу гельської мови на довгий час ситуацію пустили на самоплив і на початок 2000-х років отримали безрадісний стан, коли англійська непомітно витіснила ірландську з повсякденного й офіційного вжитку. Попри існування значної кількості часописів, телеканалу ірландською мовою, попри те, що переважна кількість населення володіє “першою офіційною мовою”, в побуті гельською послуговується лише 2% мешканців, у банкоматах обирають ірландську ще менше – 1% (не забуваймо, що банкоматами користується ще й велика кількість іноземців, туристів і заробітчан). Яка логіка в такій ситуації застосовувалась би місцевими русифікаторами? “От бачите, ваша автохтонна мова не має достатньо термінологічних, понятійних ресурсів, обмежена у використанні, придатна, як колись казали, для хатнього вжитку. А перспектива за мовою світовою, отже, передовою”. Логіка всіх політично-культурних колонізаторів. Здавалось би, в Ірландії така логіка взагалі беззаперечна: на відміну від російської, англійська – таки світова мова, безсумнівний лідер на мовній мапі світу. То що – ірландці махнули рукою: мовляв, дійся Божа воля? Як би не так! Політики й культурні діячі забили в усі дзвони. Не лише на словах, а конкретними справами відреагували на загрозливу ситуацію. Від 2006 року від усіх урядовців і депутатів вимагають офіційно-ділове спілкування провадити лише гельською мовою. В школах і вишах за відповідь ірландською мовою ставлять вищі бали, ніж за точнісінько таку саму відповідь англійською. Держава підтримує ірландськомовні засоби масової інформації. Загалом на розвиток і функціонування гельської мови в усіх сферах буття Ірландська держава щороку витрачає близько одного мільярда єврів. Фантастична сума для трохи більше ніж п’ять мільйонів мешканців. Прикро, що вона фантастична для більш ніж 40 мільйонів українців, навіть якщо врахувати неспівмірний рівень розвитку економік двох країн і ВВП на душу населення. А якщо порівняти плюс видатки на розвиток національної культури – то й поготів. Висновок із ірландського прикладу: утвердження, функціонування й розвиток державної мови не можна пускати на самоплив і зводити до одномоментних дій і актів – потрібна постійна цілеспрямована діяльність, що потребує значних коштів; провідна роль у функціонуванні, розвитку й упровадженні державної мови належить, відповідно, державі й чиновництву. Які виголошують хороші гасла, заклики, апелюють до національної самоповаги, але не покладаються лише винятково на добру волю громадян, а й приймають та активно імплементують належні законодавчі акти й розпорядження. Ще одна держава, до сучасного досвіду якої звертаюся зараз, – Латвія. Ця держава та її досвід близькі для нас ще й тим, що так само долають колоніальну спадщину спільного радянського минулого. Йдеться, зокрема, про взаємини Латвійської держави й телеканалу “Дождь”. Коли про цей конфлікт ідеться з телеекранів чи ютюб-каналів, то переважно його суть зводять до того, що-от зовсім випадково “дождівці” виставили мапу росії з Кримом, а журналіст Коростельов чи то помилково-випадково, чи то свідомо, але всупереч редакційній політиці висловлював співчуття російським чмобікам, яким, бачте, керівництво не забезпечило належне озброєння й побут. І десь-десь згадують чи не згадують зовсім, що “Дождь”, отримавши латвійську ліцензію на мовлення, суттєво порушив умови цієї ліцензії. Телеканал зобов’язувався до вересня 2022 року забезпечити субтитри латвійською мовою до своїх програм і новинних випусків, які транслюватимуться в записі, зокрема в соціальних мережах, передусім у Ютюбі. Однак не зробили цього й досі, провадячи паралельно судову тяганину з латвійським телемовного простору. До речі, чому ніхто не ставить вимогу забезпечити субтитрування чи переклад із російської мови до українських телеканалів, які виставляють потім у запису програми й випуски російською, бо ж прагнуть докричатися в пустелі до громадян ерефії та інших країн (яка шляхетна мета!)? Або ж запрошують до ефіру найкращих у світі російських експертів і коментаторів (треба віддати належне: значна частина їх таки фаховіша за українських)? І чому субтитрують чи перекладають англомовних, польськомовних, німецькомовних експертів і коментаторів? А ось чому. За постколоніальною інерцією, а також за принципом “какая разніца”, що є насправді різновидом тієї інерції, вважається, що російська мова й культура – загальновідомі на пострадянських теренах, усі й досі повинні володіти й послуговуватися нею. Та жити з переконанням, що Пушкін, Лєрмонтов, Нєкрасов та ін., як і Биков, Пєлєвін, Ґлуховскій тощо – генії світової літератури, яких соромно не знати й не читати. Хоча це давно, м’яко кажучи, не так. Ще років п’ятнадцять тому переконався, що в Молдові вже підростає покоління 15–20-річних (тоді), які не те що не знають, а й не розуміють російської. Як і років п’ять тому бачив (радше – чув), що молоді мешканці естонського Тарту (як же – тартуська школа, Лотман тощо!) теж не розуміють російської. Навіть секретарка в деканаті факультету слов’янської філології говорила російською з дуж-же відчутним акцентом. І це закономірно: утверджуються національні, державні, мови. Натомість українські посадовці й депутати на офіційних заходах і спілкуючись із іноземними журналістами (таке спілкування теж найчастіше є офіційним) спокійно та вільно переходять на російську, коли до них звертаються цією мовою (з іншими мовами в цьому сенсі – “напряг”, не через національну гордість і самоповагу, в через незнання цих мов). Спокійно сприймають російськомовні спічі від громадян України на офіційних і публічних заходах. І вже зовсім не йдеться про те, щоби забезпечити переклад із російської від представників росії чи інших пострадянських держав на тих таки офіційних заходах. Саме таким імперським баченням керувалися представники “Дождя”, коли йшли на офіційне засідання латвійського медійного регулятора, де мали розглядати порушення ними умов ліцензії. “Дождівці” навіть не задумалися про те, якою мовою відбуватиметься засідання, не потурбувалися про перекладача. “Хіба ми зними не порозуміємося? Вони повинні добре розуміти і знати російську. На крайняк спілкуватимемося англійською, бо й ми, і вони добре нею володіють”. Їм навіть думка не спадала, що офіційне засідання держоргану може й буде провадитися та фіксуватися лише латвійською мовою. Й ось ця несвідома зневага до латвійської мови стала, видається, останньою краплею в чаші терпіння латвійського регулятора й усього суспільства. Зараз уже офіційно Нідерланди заявили, що нададуть осідок і ліцензію “Дождю”, хоча той досі перебуває в Ризі й наполегливо судиться з латвійцями за своє “добре ім’я”. Певно, планували залишатися надовго в Латвії, хоча припускаю, що жоден із них не вдарив палець об палець для вивчення хоч би азів латвійської. Так само припускаю, що підсвідомо “дождівці” після переїзду вважатимуть за потрібне вивчати нідерландську мову, хоча там майже всі добре володіють англійською. Бо нідерландці “нє далжни” знати чи розуміти російську та не дозволять зверхньо поглядати на себе з висоти “вєлікай рускай культури”. Хоча це нібито належно мали сприймати “маленькі” латвійці. Латвія вкотре дає українцям хороший урок національної самоповаги, як відстоювати своє йне мліти перед великодержавним через переляк, занижену самооцінку чи роззявляння рота від фейкової величі. Й ще раз довела, що провідна роль тут належить державі й та її службовцям. Попри те, що є громадська думка, що вони повинні прислухатися до цієї думки. Але повинні розробити насамперед чітке законодавство й так само чітко вимагати дотримуватися його. Можемо й ми пишатися, що нарешті маємо Закон України “Про забезпечення функціонування української мови як державної”. Запізнілий на чверть століття, але від цього ще більше потрібний. Та чи не ігнорують його під приводом війни? Не зважають на чітке дотримання його окремих норм під приводом “не на часі”? Наприклад, на вимогу хоч би одного учасника на офіційних заходах виступати винятково українською мовою або ж забезпечити переклад із інших мов? Можна покладатися на небайдужих громадян, які вимагатимуть (або й ні) дотримання закону, звертатимуться у відповідні інстанції… Та основна відповідальність і вимога щодо цього – до держави та її офіційних представників. Саме в цьому полягає уніфікована унікальність української “мовної ситуації”.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
