Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Щоденник · “Вловлюю гармонію Всесвіту. Нічого випадкового. Ні в небі, ні в надрах, ні в добрі чи злі. Єдиний, хто порушує рівновагу, — це людина”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Посиденьки в потрібних місцях

Слово Просвіти, №03 за 2023 рік

Віктор ТЮТЮН поет, журналіст Грушка Так писалося, ніби снилося літо. Грушка, наче букет у дружки на зеленім оксамиті корсетки. Над грудьми... Тепло й бентежно писалося. Тоді я обернувся і повторював слова. Соковиті, як листя. Пружні, мов дружчин букет. ...І листочки однакові, наче слова з назв, але не з почуттів та хвилювання, а осені поземної. Грушка грушкою, яких тисячі. А треба, щоб з пелени, котра майорить над лужком і біжить до осіннього весілля. Рими звучали у бубонах і гармошках. Ніщо не написалося. Добре, хоч грушка ціла... *** Зима хоче насвистіти снігу. Зціплюю зуби! Коли уявлю кучугури попідруки, зринають люті згадки і відповідь на пряме запитання собі: чого ти вартий? Штормовий вітер рве на шмаття гарматні вибухи і доносить кожному луну його крику до цямрини глибочезного колодязя. Колись так Тодось Осьмачка почув Сатану. Літературним героям легше відбути самоту. У них є ангелохоронець, котрий створив їх ніби для себе, але роздав кожному не відгуком з підземелля, а піснею Мавки. На маршруті зустрічаю знайому, і вона бажає мені ангела-охоронця, перекрикуючи гарматний грім і льодяний вітер. Вона поспішає, бо молода і не знає, що всюди прийде вчасно. Постривай, дитино. Піду попереду... *** Вночі прогуркотіло трохи і здалеку. Наче грім околицями. Важко здогадатися: чиє і звідки? Херсон стривожено, але виспався. Після 9-ї так вдарили, і не раз, та ще й там, де завжди, що будинки підскакували, наче доміно на столі. Нарешті я напишу “Великій сімці” просте запитання: чому лідери світу дозволяють найкривавішому терористові в історії людства безкарно вбивати мирних мешканців – старих, жінок і дітей? До 10-ї гатили далекобійні гармати. Опісля прилетіли три ракети і услід вибухам почулися сирени “швидкої допомоги” й пожежних. Стояв у дворі, згадуючи свого товариша Василя Рубана, який щодня “тегав” когось із “сильних світу сього”, радячи, як слід діяти. А я кпинив з Василя, мовляв, знайшовся наймудріший. “Слова і голос – для того, аби їх чули!” – приблизно так відповідав Василь. Тупцюю і думаю, що є чимало іншого, аби втихомирити вбивць. *** 4 січня 2023 року. Надворі +5. Учора грілися за +10. Вічна й невидима сила будить світ. Прокльовуються пташеням підсніжники: вони й у мороз вистоять, які ми – за всілякої погоди. Стріляти стріляють, як і в Києві. У Херсоні ще значно частіше. Але чомусь вдома спокійніше, хоч я не боявся і чужини. Мільйони земляків нині засукали рукави і трудяться по світу – від Австралії до Норвегії. Хочеться вважати, що така аномально тепла зима не випадкова. Подібне спостерігалося також у 1991-му, дуже не звичайному році. Відпускаю душу, позираючи на ще заплющені повіки майбутньої квітки, і бачу те, що ладна пізнати тільки вона, бо фантазія – лише інструмент, не складніший за ніж чи виделку. Завдяки фантазії Мікеланджело сконструював скафандр, а Сикстинську капелу створив з душі. Дивлюсь на сонце об 11:20, на підсніжники, що озиваються сьогоднішніми протуберанцями до розпеченої кулі в центрі Землі, і вловлюю гармонію Всесвіту. Нічого випадкового. Ні в небі, ні в надрах, ні в добрі чи злі. Єдиний, хто порушує рівновагу, — це людина. Куди прихилиться, там і житиме. Парость – вже знак від красивого. До торжества цвітіння залишається кілька днів. Хай зі снігом, з морозом, з повсякчасними вибухами – наша земля квітуватиме. *** Час такий. Передзимній. Лише післяобід, а вже – вечір і темно. У вагонному вікні – чорний квадрат. Його війна змалювала: треба, щоб всюди хіба сіріло, бо ракети і міни летять метеликами на вогонь. Поїзд проминає сигнальні світлознаки. Потім пришвидшується на рожевих притлумлених вікнах масиву “Таврійський” і в’їжджає в темний херсонський степ, поділений навпіл Інгульцем з миколаївським. Коли так їду до Києва, то виловлюю вогники, наче зірки в небі. Завжди, завжди згадую Григора Тютюнника, ту його гірко олауреачену повість і мудре: “Від болю прибуває ума! Така теорія”. “Вогник далеко в степу”. Вогник – то душа. Від неї світло, яке видно здалеку, і яке народжується, коли друзі розкладають багаття, щоб горіло завжди, хай для цього треба розкорчувати трухлі пеньки і прикрити ними жар. Тоді вогник в степу “видно і три дні”. Тоді світло зберігається на все життя. Листи на пелюстках На Різдво хочеться хорошого. Повного добром і глибиною почуття й мислі. Такого, наче кутя: зерно з медом! Я не проти маку й родзинок; за те, щоб усі три куті скуштувати і наступного разу. Водночас, відчуваю, як поряд згадаєш про поминальне коливо... Одержав різдвяні вітання зі столиці, наших областей і з-за кордонів. Двоє близьких друзів залишаються в окупації – десятки тисяч наших людей ворог утримує заручниками, мільйони страждають у цій війні. Тому хочеться завіятися світ за очі. Зараз я – у чорта в зубах. І коли усвідомлюєш, який він багатоликий, душу мокрим рядном накриває сіра втома. Тому дивишся на ікони, ніби в дзеркало. Сьогодні в Херсоні чути постріли десь далеко на сході. Важко згадувати минулу криваву суботу. Надзвичайно складно сприймати лінгвістичний диспут про зміст словосполучень “не допустити поразки України” і “забезпечити перемогу України”. Не тепер! Відчуваю, як світло приймають допомогу поляків, німців, французів мої друзі, котрі виїхали з Херсона вже після 11 листопада. Визволення вони відчули лише там. І від цієї думки гіркне кутя. *** На смарагдових узгір’ях Месхетського хребта зачитувавсь Ксенофонтовою “Кіропедією”. Цей осяйний спогад витіснив морок. Незборима сірість фейсбучних вечірніх ковзанок щезла. Пам’ять про мудрого царя персів – повелителя народам і чаклунам – перетворила дощ і ніч за вікном на спалахи північного сяйва. Кір був розсудливим і стриманим. Так його виховали грецькі предки. Перські настанови зробили його сильним і мудрим. Він хотів миру і справедливості Європі та Азії, де вміщався весь світ. Він дістався гір Грузії та Вірменії як найчесніший суддя. Кір не йшов завойовником, але набувачем. Поглянувши знов за вікно, згадав, що Олександр Македонський хотів уподібнитися славетному Кірові та мріяв відновити світ Кіра після “геополітичної катастрофи”. Щось пішло впоперек. Олександр любив коня Буцефала і свого юнака-слугу. Кір ощасливлював жінок і дарував їм царства. Ніхто не знає, з якої притичини Македонського отруїли у 32 роки... ...Унизу в Абастумані текла маленька річечка. Над потічком стояло кафе, де наливали чачу до лобіо, або навпаки. Від питва і наїдку текли сльози. Якщо задерти голову й довго дивитися на вершину скелі, сльози повертаються в очі. *** – Од вітру дерева хилитаються. Мене то страшить! – Не дивися у вікно, то й вітру не буде... – Можна ж бачити і не боятися? – Ні, не можна! За 300 днів широкомасштабного вторгнення ординської армади в Україну страхи супроводжують наші надії. За цей час я 100 разів почув, як бояться жінки і 99 – чоловіки. Учора мій друг Олександр Андрющенко, який перебув усю окупацію, не сидів без діла і ми з ним бачилися ледь не щодня до 20 травня, написав – після другого “прильоту” в той самий будинок, – що виїде кудись, де безпечніше. “Мишебратья” намагаються прийти зі снарядом, ракетою чи міною в кожен мирний дім. Так! Вони – воєнні злочинці. Для них створять спеціальні трибунали, кожне вбивство дитини й пенсіонера розслідують. Нам від цього нині легше? Ні, звичайно. Особливо, коли поряд мишкують мародери. Минулої ночі особливо багато гримотіло від “Градів”. Заграви у вікна не зазирали. І то добре. Кава стає щоранку смачнішою. Таке Різдво – святкове багатозначно. Наша Церква каже, ніби ще слід помолитися про єдність. Тоді ми зрозуміємо душею, навіщо Христос рождається... Гоголь+ “Шинеля, лі, ж. = Шенеля. Москаль скинув шинелю. Рудч.” “Шинеля з лавровими гілками” – так називалася картина народного художника РФ Зимова, присвячена 200-річчю з дня народження Фьодора Достоєвського. Торік “уссарусса” культура святкувала ювілей видатного романіста-шовініста. Помітну частину урочистостей склав диспут стосовно висловлювання ювіляра про письменників-співвітчизників, котрі “вийшли з гоголівської шинелі”. Хто ж сказав: “Усі ми вийшли із гоголівської “Шинелі”? Ці слова нам ще в середній школі подавали за авторством критика Віссаріона Бєлінського. Пізніше, тим, хто цікавилися прогресивною літературою сусідів у Заліссі, повідомили, що таке визнання “Шинелі” як колиски письменства належить іншому місцевому класикові – Достоєвському. “Насправді, згадані слова написав, як довів радянський літературознавець С. А. Рейсер.., французький критик Ежен Вогює, котрий опублікував в “Rdvue des deux Mondes” (1885. № 1) статтю про Достоєвського. В ній він говорив про витоки творчості цього русского письменника”. І мені торжества стали празником, “який завжди зі мною”, адже я вважаю, що українці “московскім нарєчієм”, але на власній культурній основі, як у Даля й Ключевського, створили сусідам “великоруське плем’я” і пристойну літературу. Розумію, що “витоки” й “річище” – споріднені середовища, але не зовсім однорідні. Однак в т. зв. “російській літературі” ніхто не оспорював Гоголеве “батьківство” і те, що “Шинеля” – мать їхня поем і романів. Назвемо це явище модним політекономічним терміном Гоголь+. Сперечаються лише про те, хто першим це визнав. Виявляється, француз Вогює! А напів українець (до війни 1812 року його батько підписувався українською – “Михайло”) Достоєвський і напів поляк Бєлінський цього не спростовують. Сьогодні ми розуміємо, що нев “Шинелі” діло. Ця повість майже завершує письменницький доробок Гоголя. Магічний вплив на художнє слово в московській імперії справляли “Вечори на хуторі поблизу Диканьки”, “Тарас Бульба”, “Вій”, “Мертві душі” й інші твори. Особливо ж “ Петербурзькі повісті”, адже в місті правила “малоросійська колонія”, за висловом Євгена Гребінки. Усвідомлення цього доводило й так хворобливого Віссаріона “до сказу”, за його ж зізнанням. Вказуючи на Гоголя, як на приклад письменника, що “палко закоханий в Україну, але не зважаючи на це, пише російською, а не українською мовою”, а тому радив “деяким письменникам малоросійським” припинити писати на незрозумілій для всіх українській мові, якої не існує і бути не може”. Зневіра Галині Паламарчук Ніколи. Нічого. Не враз. Гойднулася гілка у лісі, схопилась брижем ковила, сльоза над рікою повисла – біжить, хтозна звідки, провісник. Не знають ні ліс, ані степ, (сльозу прихистять океани), чому зворухнулося все, відколи не сплять у чеканні – провісник прибуде останнім. Віктор Тютюн – наш постійний автор. В його доробку є великий розділ прозових мініатюр – щирих, драматичних, мудрих і бентежних етюдів. Часом нотатка сприймається як вірш, бо все в тому – поезія. Іноді їх названо, частенько слова лунають, наче продовження мелодії, але на іншому інструменті... Читаємо – ніби слухаємо.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин