Пишуться вірші · “Стануть прахом і попелом ката сліди, а ти будеш зростати і вічно любити”. · с. 9сторінка оригіналу ↗
Епоха для вчинків
Слово Просвіти, №03 за 2023 рік
Сьогодні представляємо добірку громадянської поезії Олени Євтєєвої. Вірші про минуле та сучасність нашого величного народу пронизані любов’ю до України та вірою у її краще майбутнє.
Олена ЄВТЄЄВА
*** У генах твоїх – воскресіння. Ти Правда і Сила світу. впокореним ти прозріння – свобода в тобі Заповітом. У венах нуртує наснага ворожою злою кропити. Із попелу, поту, звитяги зроста життєдайнеє жито.
*** За тебе вийшли ріки з берегів. Дніпро ревучий погукав до бою, дуби правічні постають стіною, Ярило випікає ворогів. За тебе обереги і мечі, полки Героїв крізь усі століття, терни колючі і квітуче віття, правиця побратима на плечі. За тебе первозванні і святі римують перемогу твою з Богом, тріумф свободи пишуть епілогом і прокладають осяйні путі.
*** Що у тобі від тієї епохи, де гартували свинцем? Стала сталлю? Вже вгамувалось, дишеш потроху. Зарубцювала криваві провалля. Тільки от мариться в ночі безсонні – ні порятунку нема, ні спокою, – перетолочують коні червоні всю твою землю з людьми і травою. Ще долинає із давнього мороку втратами пісня сполинена. Тисячі тисяч, відданих Молоху в безвість упали, не втримала. Ти шепотіла: краще б загинула з ними – у яму із хати, ніж доживати отак вполовинено і до кінця пам’ятати. Вицвілі очі – вікна у пустку. Урвища пам’яті вистели мохом… Вишита прострілом мамина хустка квітом і скреготом – в нову епоху.
*** Я могла б оповісти тобі Україну могутніми водами всіх її рік, що радісним гуркотом, лагідним плином славлять цю землю повік. Дужий Дніпро, неосяжні Карпати краще промовлять, ніж я, про сторону, що Вкраїною звати, про таїну, що навіки моя. Я могла б оспівати усю її силу, біль і славу змужнілих синів. Та промовиста пам’ять і свіжі могили, куди цвіт український злетів…
Моїй нації Гідно так завше, стримано думка твоя перлиною котиться у світах. Сила твоєї мудрості рівна хіба що мужності тих, хто приборкав страх.
Українці Це одвічне бажання – засіяти поле, щоб зерно поверталось землі,
дарувало життєвому колу все нові несходимі щаблі. Ця невталена спрага – черпнути у неба, візерунком осяяти світ. Ця незгублена в часі творити потреба і лишать по собі світлий слід.
*** Як же набрати їх номер? Як розповісти про все це: “Син ваш не прийде додому – снайпер поцілив у серце. Таких як він – вже під сотню…” Легіні наші милі, вже за межу незворотню зведені ваші крила. Вам би у груди вдихнути кисень з усього Майдану… В центрі столиці – Крути, але народ нездоланний.
*** Усю мужність – в набій, уже сурми заграли до бою! У покорі німій нам не стати самими собою. Сила славних звитягу прийдешнє влилася рікою. Кров’ю кроплений стяг наче сонце встає над тобою.
*** Хай розпечене місто тобі нагадає про мене, я спадаю піском із його предковічних повік. Тут герої закутані в пам’ять і в наші знамена так безсмертно стоять у найвищім званні – Чоловік. Доростати до волі без болю і втрати непросто. Я вже вітер, розтертий полин, Борисфен. Хай же буде розкутим ваш внутрішній простір і випурхують крила із ваших рамен.
*** Назавжди затям, що ми – різні! Підступне твоє братання просякнуте ядом наскрізно. Нестерпні твої зазіхання! Я тобі – книги, церковні дзвони, кращих митців і просвіту. Ти мені – голод, каральні загони, винищення еліти. Доки ти люто будеш стискати пальці у мене на шиї, кров мою пити, жадібний кате, хижий, ненаситний звіре? Доки ти будеш перти війною, землю мою оскверняти? Прірва така між тобою і мною, як між повзти і літати!
*** На кого тобі уповати? До кого звести свої очі? Вкраїно, стражденная мати, який ти спокутуєш злочин? За що ти приймаєш цю кару – століття пронизані болем? За те, що летиш понад хмари і ревно сповідуєш волю? За те, що народ твій крилатий ніколи не прагнув чужого? Вкраїно, величная мати, допоки сумні перелоги?...
*** Гаряче в грудях чи від любові, чи від свинцю.
Воля у люди вирвалась в зиму оцю. Кулями студять всіх, кого кличе Тарас. Сили прибуде, вже не приборкати нас Пращури будять, дзвони у серце крізь час. Спала облуда і посміхається Спас.
*** На шальках між “втрачено” і “здобуто” незримо стає успадкований смуток – така вікова без провини спокута, такий цілорічний, нещадний той лютий…
*** Не боюся. Нікого. Ніколи. Наче в іграх – щити дерев’яні. Ми засвоїли ще зі школи, що любов у серцях полум’яна, що Вітчизна така, як кожен. Саме так. Не більше. Не менше. Не вкладайте серця до ножен – вони прагнуть безсмертних звершень...
*** Не важать слова – епоха для вчинків! Миттєвість спливає – не прагни спочинку. Змагання триває. Гори без упину! Прийдешні жнива складуть тобі ціну.
*** Мово моя забута, людям властиво зрікатись, успадкувавши пута, звикнути поступатись. Мово моя пресвітла, лицар готовий вмирати – слово твоє і титли урятувавши від страти. Мово моя терпляча, ти як найвище вчення зір повертаєш незрячим, вічне моє одкровення…
Захисникам моєї Вітчизни Усі сили землі я впрядаю в ці ниті, усі сонячні цикли і гомін води. Ти одягнеш сорочку і підеш творити у краю, де ніколи не буде біди. Я вимощую мріями всю твою стежку. Хай правічні гілки в рушниках зацвітуть. Я по білому білими шию мережку, а ти тільки живи тут, продовжуй цю путь. Закорінені в небо одвічно на чатах – повнять зорями, сіллю чумацькі вози. Як же вміють чекати вкраїнські дівчата – аж дивується Бог і новіють старі образи.
*** Перегорнеш біду і продовжиш роди, збагрянілі поля оживуть і розродяться житом. Стануть прахом і попелом ката сліди, а ти будеш зростати і вічно любити.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
