Про-читання · “За сім років у “Слові Просвіти” побачили світ понад 100 статей автора”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
Володимир Мельниченко: Сім років після семи десятиліть
Слово Просвіти, №03 за 2023 рік
Сергій ГАЛЬЧЕНКО, кандидат філологічних наук, лавреат Державної премії України в галузі освіти, заступник директора Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України
Під такою несподіваною й точною назвою побачило світ біобібліографічне видання1, в якому йдеться про творчу, науково-публіцистичну діяльність упродовж названого періоду знаного вченого, шевченкознавця і грушевськознавця, доктора історичних наук, академіка НАПН України, заслуженого діяча науки України та яскравого публіциста, письменника, літературознавця і мистецтвознавця, почесного академіка Національної академії мистецтв України, лавреата Національної премії України імені Тараса Шевченка. На обкладинці книги – фундаментальні монографії, видані за цей час, але мою увагу найперше привернули колажі двох статей автора у всеукраїнському культурологічному тижневику “Слово Просвіти”. Перша з них під назвою “Тарас Шевченко: “Довелось запить з московської чаші московську отруту”” побачила світ саме в день початку загарбницької війни Росії проти України 24 лютого 2022 року. Вчений закликав усіх українців обов’язково пам’ятати Шевченкові слова про те, що він полине “до самого Бога” лише після того, “як понесе з України у синєє море кров ворожу…” І додав від себе: “Тарас Шевченко заклав у “Заповіт” значно більше пророчого сенсу, ніж ми досі вважали…” Ішлося про неминучу збройну боротьбу з імперською, загарбницькою Московщиною, що в той час уже топтала українську землю… Коли тижневик “Слово Просвіти” відновив свою роботу в травні 2022-го, в першому ж номері було вміщено його публікацію “Михайло Грушевський: “Се продовження того самого завдання на винищення українства””. Було надруковано також вражаючу статтю “Мусій Кононенко: “Москву покинем… Кожен буде на рідній мові говорить””. Мені приємно, що привернув увагу вченого до постаті цього українського письменника-патріота. Затим були публікації, в тому числі в “Українській літературній газеті” та Всеукраїнській газеті “Освіта і суспільство”, назви яких говорять самі за себе: “Тарас Шевченко: “Москалі – чужі люде…””; “Тарас Шевченко: “Як Сагайдачний з козаками Москву воював””; “Феномен Івана Мазепи в історичних судженнях Тараса Шевченка і Михайла Грушевського”; “Дмитро Павличко: “Україно, ми йдемо до бою – дай нам смертоносного меча!”” та ін. Загалом за перші пів року війни вчений опублікував близько 20 статей, про які виснувано: “Системна публікація Володимиром Мельниченком серії спеціальних статей в екзистенційний час історичного протистоян6 ня українського народу російській агресії стала вражаючим прикладом оперативної, дійової й блискучої наукової публіцистики, що заслуговує на пам’ять і повагу”. Володимир Мельниченко ніколи не приурочував вихід книг до своїх ювілеїв, але в цьому столітті вони виходили майже щорічно, а, скажімо, у 2005–2007 рр., які обрамлювали його 60-ліття, було видано 6 (!) монографій. Не є ювілеєм і 77-річчя, просто через чималий час після повернення з Москви, де у 2001–2015 рр. Володимир Мельниченко очолював Національний культурний центр України й заодно видав українською мовою понад 20 унікальних українознавчих книг, якось зринула у нього думка про те, щоб підбити підсумок зробленого вже в Києві, тобто після сімдесяти… Непросте видання впорядкував і написав до нього ґрунтовну й цікаву передмову Володимир Стеценко – історик і філософ, викладач Богуславського гуманітарного коледжу імені І. С. Нечуя-Левицького, відмінник освіти України, упорядник кількох книг Володимира Мельниченка і автор низки статей про його творчість. І він вчинив мудро, вивівши головну дійову особу своєї розповіді з історичного відтинку початкового півторадесятиліття віку ХХІ-го,
коли Володимир Мельниченко кермував Українським домом. Звісно, цей період виходить за межі біобібліографічного видання, проте без нього портрет Володимира Мельниченка в інтер’єрі крутозламного часу (саме він найчастіше вживає це визначення в українській науковій публіцистиці) був би неповний. Саме в цей період учений створив фундаментальну трилогію з авторських енциклопедій-хроноскопів: “Шевченківська Москва” (2009), “Гоголівська Москва” (2011), “Москва Михайла Грушевського” (2014), що посіла видатне місце в українознавстві. Нічого подібного у світовій історіографії не було. Павло Мовчан назвав книги Володимира Мельниченка з шевченкознавства і грушевськознавства “безцінними виданнями про національних лідерів”. Володимир Стеценко переконливо показав, що генеральний директор Українського дому задовго до масштабного збройного вторгнення Росії в Україну застерігав: “На початку третього Шевченкового століття мусимо визнати, що історія Тарасових зустрічей із Москвою – реальних і віртуальних – нас майже нічого не навчила”. Познайомившись із черговою книгою Володимира Мельниченка, що вийшла навесні 2014 року, Дмитро Павличко писав йому: “Дуже дякую за “Москву М. Грушевського”. Сучасна московська влада за таку енциклопедію6 хроноскоп про найвидатнішого українського націоналіста мала б Вас замкнути на багато літ до криміналу…” Володимир Стеценко приєднався до моєї давньої оцінки трудів Володимира Мельниченка: “Лише мужній український патріот здатен був опублікувати подібні праці в Москві…” Втім, є щодо цього й інші знаменні висновки, скажімо, Віталій Абліцов лапідарно зазначив, що видання Володимира Мельниченка – “це без перебільшення громадянський подвиг”. Мені вже доводилося писати й про те, що Володимир Юхимович “з тих українських патріотів, для яких любов до Батьківщини, говорячи словами Івана Франка, не сентименти, не національна гордість, а нелегка й важлива ноша, вложена долею на їхні плечі”. Саме так Володимир Мельниченко показав себе в іпостасі генерального директора Культурного центру України, який здобув статус Національного під обраним ним девізом Михайла Грушевського: “Ми повинні пам’ятати, що представляємо великий народ і зобов’язані представляти його з достоїнством”. Володимир Стеценко наводить слова видатного керівника Українського дому в Москві: “Я вважаю, що Національний культур6 ний центр… був останньою могутньою спро6 бою незалежної, цивілізованої, європейської України показати Московщині єдину мож6 ливість мирного, культурного співіснування двох абсолютно різних держав... Росія вкот6 ре вибрала за краще ворожду, поготів агре6 сивну війну проти нашого народу, й цього ра6 зу спалила безповоротно цивілізовані сто6 сунки з Україною…” Володимир Мельниченко значно поглибив наші можливості пізнання ментальності сучасної України через історичне бачення та сприйняття смурної від крові Москви Тарасом Шевченком і Михайлом Грушевським, який закликав українців визволитися від “песього обов’язку” перед Московщиною. Вчений уперше створив рідкісні москвознавчі книги з українським науковим фундаментом і змістом. Такі справді глибокі дослідження нині особливо необхідні Україні… Новий відлік історичного часу для Володимира Мельниченка зафіксував Іван Драч, який умотивовано вважав його незамінним на посаді генерального директора Культурного центру, і у статті “Чоловік з Медвина”, приуроченій у “Слові Просвіти” до 70-річчя вченого в лютому 2016 року, писав: “Чи є незамінимі люди? Є!.. Гадаю, після ювілею в нього почнеться київський період… Людина з Медвина, шабльованого Будьонним, незнищима – зі скарбами знань, з неймовір’ям майбутніх злетів”. Володимир Мельниченко своїми трудами підтвердив упевнений прогноз великого друга. Довгі роки будучи суцільно й вичерпно публічною людиною, повернувшись до Києва, він відмовився від інтерв’ю, щоденних виступів і повністю занурився у науково-публіцистичну роботу. Між іншим, автор передмови вірно зауважує, що для такого радикального переключення потрібна міцна воля. Та саме її у Володимира Юхимовича цілком достатньо. Володимир Стеценко послідовно розповів, що вже в Києві мало не кожного року виходили фундаментальні книги, в яких Володимир Мельниченко знову й знову стверджував себе провідним українським шевченкознавцем і грушевськознавцем. За словами Миколи Жулинського про книгу “Михайло Грушевський: “Шевченко – святий національний прапор”” (2017), ніхто до Володимира Мельниченка “не спромігся на такий обґрунтований і всебічний аналіз оцінок Михайлом Грушевським творчості Тараса Шевченка та її актуальності у будь-який період історії України…” Закономірно, що 2018 року вченого удостоєно звання лавреата Міжнародної літературно6мистецької премії імені Григорія Сковороди “за серію фундаментальних праць у галузі шевченкознавства та грушевськознавства”. Саме ці неповторні дослідження пронизують і книгу Володимира Мельниченка “Мої духовні криниці. Статті та інтерв’ю ХХІ століття” (2019). Аналізуючи видання, відомий український історіософ і політолог Василь Ткаченко зробив важливий висновок щодо автора: “Його творчий доробок далекий від загальних розумувань – він провокативно документально просякнутий, наповнений ґрунтовним знанням історичного матеріалу і разючої конкретики повсякденного життя і побуту. І в цьому документалізмі професійного музеєзнавця, помноженого на глибоке історіософське сприйняття і відтворення суспільного життя – оригінальність і неповторність його творчого почерку. А відтак у знаковому ряду провідних шевченкознавців Володимир Мельниченко, як на мою думку, має повне право задекларувати: “Я такий же, як усі – я не схожий ні на кого”. І в цій іпостасі доктор історичних наук, академік Володимир Мельниченко уже посів своє законне місце у світовій Шевченкіані”. Значним творчим внеском у сучасне шев6 ченкознавство стала монографія Володими6 ра Мельниченка “Подробиці Шевченкового життя” (2021), що виросла з однойменного проєкту, здійсненого ним у всеукраїнському тижневику “Слово Просвіти”. До речі, за сім років, про які йдеться, у “Слові Просві6
ти” побачили світ понад 100 статей авто6 ра… Неодмінно відзначу завершення вченим і передачу до видавництва грандіозної праці “Нове прочитання Щоденника Тараса Шевченка”, над якою він працював майже десять років. Як науковий редактор, зазначу, що Володимир Мельниченко здійснив, здавалося, непідйомну для одного працю, не лише переосмислив і доповнив новою інформацією більшість уже відомих тлумачень Шевченкових записів, а й створив 1,5 тис. абсолютно нових коментарів. Особливо відзначу, що коментарі, створені задовго до підступного збройного нападу Росії на Україну, розкривають справжнє ставлення Тараса Шевченка до ментально ворожої Москви й агресивно-підступних москалів, аж до його пророчого заповіту порвати московські кайдани й окропити волю “вражою злою кров’ю…” Важливо, що Володимир Стеценко докладно розповів, як у вересні 2018 року Володимир Мельниченко запропонував присвятити чергові Міжнародні Шевченківські читання в Каневі 2021 року до 160-річчя з часу смерті Кобзаря, новій Біографії Тараса Шевченка, створення якої в кількатомному академічному форматі колективом найвидатніших авторів, на його погляд, уже назріло. Так і сталося, і у вересні 2021-го вчений виступив на читаннях із заголовною доповіддю, відразу опублікованій у “Слові Просвіти”, в якій запропонував концептуальний абрис наукової колективної Біографії Тараса Шевченка. Сказаного достатньо, щоб усвідомити лапідарну точність висновку видатного літе6 ратурознавця, академіка Миколи Жулин6 ського: “Володимир Мельниченко виконує титанічну працю на стратегічних магістра6 лях сучасного шевченкознавства”. Окремо відзначу, що має вельми солідний вигляд окремий розділ книги “Вибрані публікації про творчість Володимира Мельниченка у 2016–2022 роках”, авторами якого є Юрій Барабаш, Світлана Брижицька, Іван Драч, Микола Жулинський, Василь Ткаченко, Наталія Федорченко, сам упорядник видання Володимир Стеценко і, звісно, Сергій Гальченко. Настав час підсумувати, що половину своїх книг – 25 (!) і майже половину статей – понад 360 (!) Володимир Мельниченко видав у роки, які вже вважаються пенсійними, зокрема, після вручення йому Шевченківської премії. У цій історичній хронології семирічний відтинок, який розглянуто, посідає достойне місце – чотири фундаментальні монографії, а п’ята передана до видавництва, та два солідних бібліографічних видання, тобто всього 7 (!), і понад 170 статей. Далі цитую Володимира Стеценка: “Такий яскравий приклад потужної і результативної творчості в Срібному віці. Як тут не згадати мудру максиму німецького письменника Фрідріха Шіллера: “Не в роках – у повноті життя, ось у чому цінність буття!”” Та мені врізалися в пам’ять мудрі слова Павла Мовчана про Володимира Мельниченка, написані півтора десятиліття тому: “Він ніби спонуканий важливим для лю6 дини стремлінням: показати реальність без6 межної тривалості нашої душі, яка причетна до визначальних у нашій науці імен, подій, часу та простору. Душа формується і далі, порушуючи докази своєї причетності до ве6 ликого масиву, який зветься Україною”. На завершення зауважу, що це біобібліографічне видання має вельми наснажуючий характер, особливо для людей творчих. Я, скажімо, лише на півтора року молодший від Володимира Юхимовича і, хоча працюю, без перебільшення, багато й постійно, дуже збадьорився твірною лінією його життя після сімдесяти, що настійно кличе не загрузати в самозаспокоєності, не спочивати на лаврах минулих здобутків…
1 Володимир Мельниченко. Сім років після семи десятиліть: Біобібліографія / упорядкув. і вступ. ст. В. А. Стеценка. – К., 2022. – 328 с.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
