Український шлях · “Заради нашого права на вільне життя в рідній Україні складають голови найкращі сини і доньки нашого народу”. · с. 11сторінка оригіналу ↗
Його називали гетьманом — за козацьким звичаєм
Слово Просвіти, №03 за 2023 рік
Сумна звістка надійшла з далекого уральського краю: на 77-му році життя пішов за межу Вічності голова Республіканського національно-культурного центру українців Башкортостану “Кобзар” Володимир Борисович Дорошенко.
Олександр ЗІНЧЕНКО
Народився він 15 травня 1946 року в селі Плоска Дубнівського району Рівненської області. Після закінчення Львівського державного університету ім. І. Франка у 1969 році був направлений до Уфи, де розпочав трудову діяльність інженером-програмістом Інформаційно-обчислювального центру місцевого двигунобудівного заводу. Працював в організаціях та на підприємствах з програмуванням та експлуатацією обчислювальної техніки. Українській діаспорі Володимир Борисович відомий, перш за все, як справжній патріот України, людина, яка упродовж свого життя в росії виконувала вагому подвижницьку роботу, спрямовану на відродження та розвиток української культури та мови в Башкортостані. З 1992 року він очолював Республіканський національно-культурний Центр українців “Кобзар”. До особливо відчутних успіхів Центру маємо долучити створення в Башкорстані на початку нинішнього століття 11 державних шкіл різного типу з вивченням української мови, підготовку педагогічних кадрів з викладання української мови та літератури на філологічному факультеті Уфимської філії Московського державного відкритого педагогічного університету ім. М. А. Шолохова. Прикро, що у світлі останніх подій більшість цих освітніх ініціатив зусиллями російської влади були знівельовані, але в наших серцях лишилася вдячність подвижникам із Башкортостану за їхню величну працю. Володимир Дорошенко був ініціатором проведення Шевченківських читань у Башкортостані, Республіканського фестивалю “Ой, радуйся, Земле”, Міжнародного дитячо-молодіжного фестивалю “Червона калина” та інших. Організатором українського дитячого табору “Кобзарик” у Башкортостані та організатором української газети “Криниця”. Крім того, він постійно опікувався українськими родинами, гуртував їх навколо себе, долучав до збереження прадавніх традицій нашого народу, щоб не згасли вони в далекім від України краї. А вони натомість шанобливо називали його своїм гетьманом, батьком – за козацьким звичаєм… Володимир Борисович доклав чимало зусиль до створення української бібліотеки в Уфі, яка налічує понад 3000 примірників, і Народного хору української пісні “Кобзар” – одного із найвідоміших колективів української діаспори росії. Він був постійним його учасником, прагнучи популяризувати українську культуру на території, куди на початку ХХ століття, в часи Столипінської реформи, перебралися українці, утому числі з Полтавщини, в пошуках вільних земель. Мені випало щастя бути особисто знайомим з Володимиром Борисовичем: у 2009 році побувати в Уфі та в кількох прилеглих селах біля неї, де компактно живуть українці. Там щороку проходить головне свято українців Башкортостану – Івана Купала. Звідти привіз не тільки приємні враження, а й чималу бібліотечку, подаровану в тім числі особисто Володимиром Борисовичем. Здебільшого це книги з його публікаціями, в яких він порушував чисельні проблеми української діаспори: вивчення рідної мови, збереження національної культури тощо. На жаль, відсьогодні про Володимира Борисовича будемо говорити тільки в минулому часі. Багато українців зберуться провести його в останню дорогу. Знайомі, які повідомили цю звістку, розповідають, що він з великим гнівом сприйняв вторгнення росії в Україну, дуже переживав з цього приводу, що, врешті-решт, підірвало його здоров’я. Далі любляче Україну серце не могло витримувати трагічних звісток з прабатьківщини. На схилі літ він сподівався ще раз відвідати Україну, мріяв, що свій останній спочинок знайде у рідній Рівненщині. Але не судилося… Тож рідні та друзі поховають Володимира Борисовича не в Уфі, де він весь час жив, а в маленькому селі Золотоношка Стерлітамакського району, де більшість жителів – українці. Так він заповідав.
Прощай, друже! Сподіваюсь, вас приймуть на Небесах із теплими обіймами. Ми ще зустрінемось, але тепер уже – у Вічності…
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
