Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗
Правда в незрадженому Слові
Слово Просвіти, №03 за 2023 рік
Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України
14 січня. Досвітні години традиційного Святого Василя принесли чергові масовані ракетні удари по всій Україні, а зними — людські смерті, знищені домівки, трагедії, які, певен, “освячені” сатанинсько-гундяївською церквою. Згадується передноворічне інтерв’ю колишнього командувача армії США в Європі Бена Годжеса, який зазначив: “Чому ми дозволяємо росії стріляти зі сховища? Не надавши Україні ATACMS, F16 та інших засобів далекого удару, ми, по суті, надали сховище росії, яка може вбивати безневинних цивільних осіб в Україні, не побоюючись наслідків. Незахищена політика”. Такою є гірка іронія правди війни, розв’язаної викопним імперським тоталітаризмом московита, що ось уже дев’ять років практично безкарно здійснює геноцидні оргії в Україні при достатньо кволій реакції світового співтовариства щодо агресора. Натомість пропонується: “Мир” на умовах агресора; збереження “обличчя” кривавому диктатору; чергові санкції “2014-го розливу”; моделювання сприйняття росії як “жертви”, що наділена “гуманістичним” правом убивати, загарбувати, ґвалтувати; читання обнадійливих байок про хвороби та смерть володі-дурачка; захекане штампування міфів про “харошіх рузькіх”, що здійснять, нарешті, “революцію”; табу на зброю для України заради “швидкого миру”; творення ілюзій швидкоплинного саморозпаду рашкостану… Яку тільки нісенітницю не плетуть різномасті політики, аналітики, експерти, а то й високопосадовці та лідери держав. Однак ніщо з нічого не буває. Потрібен чин, єдинодумність, адекватні дії міжнародної спільноти в найголовнішому – як здолати вселенське зло, що безперервно підживлюється рабською, людиноненависницькою свідомістю “глубінного народа”, виплодженого здичавілою імперськістю московії. Настає час істини. І “Рамштайн” мусить перетворитися на центр більш широкої коаліції, відкривши реальний “другий фронт” проти росії для захисту світової свободи й суверенності України. Очевидно, мав рацію відомий політолог Френсіс Фукуяма, заявивши, що для того, щоб росія продовжила існування як безпечна держава, у громадян країни-агресорки має змінитися свідомість. Усвідомлюємо, що для цього необхідний тривалий період, щоби перевиховати цю деформовану людність. А часу для цього немає, оскільки навіжена недоімперія продовжуватиме, як молох, смертоносне поглинання людськості. Тому, стверджує дослідник, світу “потрібна така ж катастрофічна поразка росії у війні, як у випадку з нацистською Німеччиною”. Справді, “непереможений” кремль ніколи не зупиниться, а воюватиме та поневолюватиме все нові землі та народи. Психологія дикого кочівника. Його необхідно перемогти мілітарно, економічно, політично, світоглядно, ментально, інформаційно, мовно-культурно, технологічно, духовно. Ніхто не здатен опанувати цю істину краще за Україну, яка віками перебувала в стані борні з поневолювачем. Перед Україною і нині, вже за часів новітнього національного відродження, на слуху завжди були питання, які звучали достатньо імперативно й однозначно: чи відбудеться самостійна і соборна Держава, чи виживе й збереже свою незалежність, чи постане сильною, духовно суверенною, європейською країною в світовому співтоваристві. Ці доленосні теми буття нації ось уже понад три десятиліття продовжують актуалізуватися, проходячи через випробовування неймовірних масштабів, горнила чистилищ політичного, воєнного, економічного, етичного характеру. За цей період різко змінювалися, передовсім на верхніх щаблях влади, вектори суспільнополітичного, національно-культурного, навіть цивілізаційного розвитку. І сьогодні варто з цього багатовекторного гармидеру метушливої й демагогічної діяльності “нашого” політикуму зробити висновок, відповівши на єдине запитання – чи тією дорогою йшли?! А коли побачимо наяву ще й з ким і заради чого торували цей битий шлях, то отримаємо урок, засвоївши який, усвідомимо згубність і трагедійність цього напряму для майбутнього. Бо чого гріха таїти, значна частка очільників нашої держави, водячи “дружбу” з московщиною, забули, а, мабуть, ніколи йне знали заповітів національних Будителів, які нагадували нам про обов’язок служіння високій ідеї Свободи: Все, що мав у житті, він віддав Для одної ідеї, І горів, і яснів, і страждав, І трудився для неї (“Мойсей” І. Франка). А ще раніше Шевченко застерігав народ від гріховного бажання “кохатися” з москалями: “Бо москалі – чужі люде… Москалі і світ божий в путо закували”. Проте зовсім іншими “вартостями” часто послуговувалися ті сили та їх провідники, коли підписували Харківські угоди чи Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і РФ, в яких була вміщена вся брехня, фарисейство москаля в ХХ–ХХІ століттях. Оскільки все, що трактувалося, наприклад, у цинічному документі “договору 1997- го”, затхлого від смороду “переяславської зради”, було вишкрябано мовою неправди, яка нібито “підтверджувала свою прихильність до норм міжнародного права, до цілей і принципів Статуту ООН, додержуючись зобов’язань із безпеки і співробітництва в Європі”. А далі (стаття 1) розповзалася московською блекотою про “дружні, рівноправні і суверенні відносини на взаємній повазі та довірі, стратегічному партнерстві та співробітництві”; а стаття 2
Закінчення на стор. 2
ПЕРЕДПЛАТА—2023 Тижневик “Слово Просвіти” (індекс 30617) можна передплатити у відділеннях “Укрпошти” за допомогою Інформаційного листа № 1 (вкладка № 1) додатку до “Каталогу видань України “Преса поштою” на 2023 рік (I півріччя)” з доставкою: 1 міс. – 28,39 грн. 3 міс. – 80,17 грн. 6 міс. – 154,34 грн. Також можна передплатити нашу газету на сайтах “Укрпошти” https://pered- plata.ukrposhta.ua/ та ДП “Преса” http://presa.ua/
с. 2 · сторінка оригіналу ↗
Закінчення. Початок на стор. 1
фарисействувала про “повагу територіальної цілісності і непорушність існуючих кордонів”. У додачу до підписаного “великого договору” напередодні (2 червня 1996 року) Україна офіційно втратила ще й статус ядерної держави. “Русня” вивезла всю стратегічну зброю, залишивши для знищення в Україні лише ті бомбардувальники, що перебували в непридатному для використання технічному стані, а безракетні шахти пускових установок підірвали та затопили. Згадую про цю тотальну брехню й облуду під гуркіт вибухів у Києві, що вранці 14 січня спричинені хижим московитом, переконливо засвідчуючи єдине – неможливість і абсурдність “домовлятися з москалем”. Бо там, де присутній рашист, будьякий міжнародний чи двосторонній акт перетворюється на паперову ганчірку. Так сталося і з підписаним ерефією (як гарантом) Будапештським меморандумом (1994), в якому ядерні держави зобов’язувалися “утримуватися від загрози силою, її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України, коли ніяка зброя (ніколи!) не буде використовуватися проти України”. До цього була долучена і заява Уряду КНР (як і Франції) про надання Україні гарантій безпеки (від 4 грудня 1994 року). Однак 13 січня ц. р. (через 28 років) постпред КНР в ООН заявляє, що постачання зброї в Україну лише посилює конфлікт і може призвести до ще більшої конфронтації. Чисто кремлівський наратив. Адже Україна, на їхню думку, мусить залишитися наодинці з ядерним злочинцем, “прохаючи миру”. Ба більше, восени ця країна виступила також проти того, щоби росія відшкодовувала Україні нанесені нею втрати. Отож, такі маємо нині “гарантії” від “гаранта”, що дуже нагадують таку ж безпринципну політику у ставленні до війни низки міжнародних організацій: ООН, МАГАТЕ, Червоний Хрест, ОБСЄ… У світовій політиці відбувається ганебніше явище, аніж напередодні Другої світової війни. Тоді (1939) хоча б резолюцією Асамблеї та постановою Ради Ліги Націй СРСР було виключено з Ліги Націй з осудом “дій СРСР, спрямованих проти Фінляндської держави”. А сьогодні ця здичавіла кремлівська потвора, розв’язавши геноцидну війну проти України, вбиваючи і ґвалтуючи мирних людей, грабуючи і знищуючи суверенну країну, продовжує, як здохла квочка, висиджувати вселенський злочин, будучи постійним членом Ради Безпеки ООН. Нечуваний, небачений цинізм за всі часи існування цивілізації, коли зло тупо видають за “добро”, а злочинця пробують презентувати жертвою. На жаль, цю варварську модель збанкрутілої політики ООН підтримують не лише сателіти кремля та суто тоталітарні держави. Метастази рашистської ідеології вразили й окремі європейські країни. Чого лише вартує позиція Угорщини, уряд якої оголосив 14 січня про результати “національних консультацій” щодо санкційної політики ЄС, заявивши, що 97% опитаних угорців не підтримують антиросійські санкції через війну в Україні. А тому “санкційна політика Брюсселя має бути переглянута, адже громадяни виступили проти нафтових і газових санкцій, обмежень атомної енергетики, санкцій, що спричиняють зростання цін на продукти харчування, туристичних обмежень і будь* яких нових санкцій”. Показово, оскільки якраз у ці години, коли озвучувалася лицемірна заява, російські нацисти здійснювали масований ракетний удар по цивільній інфраструктурі України, з особливо трагічними наслідками прильоту ракети у багатоповерхівку Дніпра, вбивши, покалічивши багато людей, зокрема дітей. Україна за дев’ять років війни, ставши жертвою російської агресії, сповна усвідомила ціну цієї згубної й запопадливої орієнтації на москву. Це розуміння далося непомірно високою ціною помилок. Адже в той період, коли наші сусіди, колишні “товарищі” по соціалістичному “табору” – Польща, Чехія, Угорщина — проводили дуже активну націєоберігаючу політику, здійснюючи фінальні переговори щодо вступу в НА- ТО на Мадридському саміті 1997 року, невдовзі (1999) таки ставши його членами, офіційний Київ фліртував з москвою. Ми тоді не зуміли, не спромоглися, не хотіли, не захистили свою національну безпеку, політичну й духовну суверенність, безальтернативно спрямувавши її на євроатлантичну інтеграцію. Наголошую на цьому множинному “МИ”, тому що відчуваю колективну відповідальність усього тодішнього політикуму “переднього ряду”, зокрема й представників національно-демократичних і патріотичних сил, які сповідували українську ідею. Бо достатньо необ’єктивним буде осмислення цих стратегічних прорахунків, коли “винуватців наших” шукатимемо безперестанно тільки серед зарубіжних топ-політиків тих часів. Не забуваймо, що вказівний палець твоєї руки, спрямований у чужий бік, завжди знаходиться поруч з трьома іншими, які тицяють на тебе. Хоча й розумію тодішню ситуацію, дуже далеку від україноцентричного вектору, коли промосковські, москвофільські сили зберігали свою значну перевагу майже в усіх ланках державного будівництва, включно з Верховною Радою та окупованим московією інформаційно-культурним і духовним простором. Цей тромбозний сегмент “державотворення”, очолюваний невимираючими, на жаль, московськими політиками і партіями в Україні, дуже масштабно й агресивно завжди підтримувався чи не єдиним “успішним досягненням” владоможців – чужим, корумпованим зверху до сідниць і п’ят олігархатом. Ця олігархічна “допомога”, ставши справжнім руйнуванням Держави, здійснювалася безперервно, публічно і зухвало. Безперечно, що вона спрямовувалася не на підтримку “Слова Просвіти”, “Кримської Світлиці”, “Літературної України” чи інших українських книг та журналів. Пріоритети в наданні цієї далеко не церковної “десятини” були зовсім протилежної “якості”. На передній план виходили чітко усвідомлені “стратегії” цього кримінального меценацтва політично-фінансової олігархії домашнього крою. Серед них: фінансування антиукраїнських (чит. московських) “партій” та політиків; “своєї” влади; московсько-гундяївської церкви; промосковських артистів, журналістів, бізнес-активістів, зрадників-пропагандистів, інформаторів, збоченців-політологів та іншого непотребу. А якщо зважити на те, що близько 21 тис. українських компаній співпрацювали(- ють) із російським бізнесом, частина їх постійно вигравала державні тендери навіть у часи повномасштабної війни, то стає очевидним, хто підгодовує українофобський путінізм. Адже за пів року (2022) майже 1 мільярд гривень держкоштів отримали ті українські компанії, які пов’язані з країною-агресором та її сателітами. В Україні донедавна вільно функціонували понад 17 тисяч компаній, які напряму (опосередковано) належать агресору. Їх націоналізація, конфіскація є, зазвичай, чомусь дуже складною і “протиправною” справою, а ось людиновбивство, геноцид сотень тисяч українців – “законними”. На очах усієї Нації, яка виборює право на життя, нерідко чиниться глум. Чорний бізнес рашистану “переписується” нібито на більш лояльних нуворишів. Лише один факт. Так, новим власником українського бізнесу російського олігарха гуцерієва, “відомого” бабло-підтримкою та своїми текстами “пісень” (Боже, прости) для повіє-артисток штибу повалій-лорак, став громадянин Туреччини Месут. Україні від цієї оборудки легше не стане, бо цю власність логістичних складів (понад 80 тис. кв. м) поблизу Києва давно час конфіскувати на користь зруйнованої України. “Не дуріте самі себе!” – відповів би на цю фальш Шевченко. Добре, хоча і з запізненням (19 жовтня), що видані укази Президента про санкції щодо російських олігархів – понад 3600 юридичних та фізичних осіб та 256 олігархів. Є сподівання, що такі кроки врештірешт принесуть бажану економічну, а також політичну й духовну незалежність від свого вічного ворога. Адже куди не глянь – скрізь окупація московита. Є певна логіка в тому, що найбільш загарбаний сьогодні південь України насичений і найбільшою кількістю компаній із російським слідом. За результатами дослідження організації “YouControl”, саме на півдні знаходиться найбільша частка компаній, пов’язаних із державою-агресором (на Одещині – 1199; Запоріжчині – 371; Миколаївщині – 299; Херсонщині – 201). Невипадково. Адже скільки років, десятиліть найвища влада різного ґатунку бездумно й свідомо охала та ахала компліментарною (і не тільки) підтримкою “Мотор Січі”, “Сандори”, “Контейнерного терміналу Одеси”, “Альфа-Банку” та багатьох інших, які не просто мають російський слід, а втовкмачені з головою в “руськомірську” багнюку. Однак роблять вигляд, що “служать” Україні. Очевидно, одежин для перевдягання, взуття для перевзування, косметичних салонів для перефарбування і перелицювання є вдосталь і понині. Починаючи з парламенту і до багатьох телебрехучих пропагандонів та бариг-бізнесюків, всі кинулись у роздягальні та вбиральні. Але щось мені зовсім не віриться, що підуть різними дорогами ведмедчуки-бойки, коломойські-фірташі, павли-гундяєви, назарови-шарії, ващенкині-мураєви, одіозні судді на кшталт вовків-львовів-тупицьких вершитимуть справедливість, а нашистсько-зікхайлівські канали, перереєструвавшись, отримавши “нового” управляючого наглядача зі старим “хазяїном”, стануть більш українськими по духу і змісту. Дивно, але в Україні ще є люди (навіть обдурені), які ймуть віру в те, що масони з клоаки 11 заборонених нині ворожих партій колись таки “полюблять” Україну. Дарма вірувати. Не станеться. Хоча до цієї пошесті суспільством та владою проявляється якась незбагненна терплячість і толерантність. Мабуть, тільки тому, що ці злоутворення на українському тілі продовжують самі перебувати при посадах та титулах, починаючи з Верховної Ради. “Рука руку миє, і обидві білі живуть”. Нещодавній збір підписів під зверненням до голови парламенту щодо розгляду питання про позбавлення повноважень депутатів, які були обрані від заборонених проросійських партій, повністю прояснює ситуацію – хто є “ху” в деформованій московством та олігархією політиці. Підписалися всього аж 98 депутатів! Зауважмо, що колишня ОПЗЖ зараз має не лише депутатів ВР, але 3,5 тисячі своїх депутатів у місцевих радах. Тому не слід дивуватися, звідки беруться “п’ятиколонники”. Здається, що саме для таких москворотих доморощенців і кудкудакають на мові агресора “наші” модні знатоки та ютуботелебазіки, бо путінська зграя цих запопадливих “рузькоговорящіх” не слухає. Адже там і своїх скабєєво-соловйово-кисельових достатньо. То чого ж ви (фрідоми, цимбалюки, березовці, жданови, яковини, арестовичі, разом із “українськими” кисельовами, опальними шустерами, іларіоновими та фейгіними) все ж таки волієте досягнути, продавши московським іудам рідну, державну українську мову, засмічуючи мовно-кацапським непотребом і без того витолочений рузькомірством національний інформаційний простір, допомагаючи прямо й опосередковано фашисту-путлєру реалізовувати його нацистську доктрину – “рассєя там, гдє рузькоязічнік”? Як можна послуговуватися в суспільному просторі “магучім”, коли на ньому “вихована” імперсько-фашистська нація московитів, сформована ідеологія нацистського рашизму, на ньому звучать команди вбивати українців і знищувати Україну, ним квакає ненависний і огидний путін зі своєю злочинною зграєю. Нарешті, цим язіком плямкають усі ті, хто своєю метою ставить завдання знищити Український народ та його Державу. Невже й досі не спромоглися зрозуміти, що сила нашої ідентичності, соборності, суверенності, національної і державної єдності закладена в Рідній Мові?! Цьому немає прощення. Згадую знаменитого земляка Сидора Воробкевича, який викарбував вічну істину: Мово рідна, слово рідне, Хто ся вас стидає, Хто горнеться до чужого, Того Бог карає. Великий гріх матимуть ті перевертні, які в умовах війни, коли Нація виборює природне право на життя, зраджують (свідомо!) на догоду окупанту Українське Слово, ігнорують Конституцію, знекорінюють Душу, занапащують національну Культуру. Замало лише змінювати назви вулиць, населених пунктів, очищуватися від імперсько-московських монументів. Щоби виграти війну, необхідно вичавити з національного суспільного простору головного носія рузькомірства – язік московита. Лише тоді відоме гасло Хвильового “Геть від москви” та новоявлене “Геть москву” набиратиме реального змісту. Бо зраджене слово, зазвичай, народжує зраджену правду. Так, як це сталося із фальшивою заявою арестовича щодо ракетного удару рашистів по житловому будинку в Дніпрі, де виявлено понад сотню поранених і загиблих мирних людей. Оскільки, зігравши на руку кремлівським злочинцям, він публічно оголосив, що трагедія сталася внаслідок влучення в будинок вже збитої рашистської ракети українською ППО. І цю фальш одразу ж масово розповсюдили пропагандисти ворожих змі. Тому мусимо стояти на сторожі нашої Правди й рідного Слова. Бо язік москаля комфортний лише для тих, котрі наразі відклали свої “бріоні” в глибокі скрині, випрасувані для парадів, яких так очікували після “переможного” триденного путінського бліцкригу. Однак не вийшло, тож довелося одягнути тоги новоспечених “патріотів”, які мріють і надалі гніздитись на різновисотних владних олімпах. Хоча чимало їх вже сідлають заготовлені для їхніх поважних дуп начальницькі стільці. Хто в суддівських мантіях, хто в ректорських, спішно “переписуючи” назви університетів, щоби правити ще років з двадцять, а хто й просто (як нібито вже кастрований олігарх) забив собі місце поза чергою для лобизання сумнівних владоможців, розпилюючи з ними ще не поцуплені остаточно національні багатства. Гадаю, попри все, цьому не бувати. Єдиною пересторогою і захистом від цієї пошесті постануть наші Воїни, які на цей раз уже не дозволять нікому “проярмаркувати” Україну та “молитися чужим богам”. Вони мають бути найпошанованішим переднім рядом Українського народу та наділені моральним правом формувати внутрішню і зовнішню політику держави, її ідеологію, світогляд та поведінкові етичні суспільні норми. Оскільки Воїни-Захисники представляють справжню “аристократію” національного духу, володіють інтелектом і націєтворчим потенціалом. До такого вектору політичної дії спонукає найголовніше право – довіра людей. Адже за результатами опитування Київського міжнародного інституту соціології Збройним Силам України довіряють 96% українців. Саме ця сила, як легендарний збірний образ Мойсея, здатна вивести українців (назавжди!) з “єгипетського полону” московитів, захистивши Обіцяну землю Української Свободи. Вірю в те, що відбудеться це швидше, аніж у ті давні часи, коли біблійний Мойсей водив народ 40 років пустелею, як описано це 1273 до н. е. у Книзі Виходу. Бо тоді, отримавши від Бога Десять заповідей, він помер, не діставшись до святої землі. А Українці, Україна, її Військо, сповідуючи Божі Заповіти, переможуть московита і житимуть на своїй землі, здолавши супостата і рабство, славлячи і цінуючи людську Свободу. Саме такою вільною й духовно суверенною Вони бачать свою землю Обітовану – УКРАЇНУ!
Георгій ФІЛІПЧУК
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
