Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Мова єдина · с. 6сторінка оригіналу ↗

ЗАКОНОДАВЧА ІНІЦІАТИВА ЧИ

Слово Просвіти, №04 за 2005 рік

Закінчення. Початок на с. 5 ною своєї мови байдужа влада, то це з її боку — злочин. Так, немає і не може бути заперечень: хай будуть задоволені в Україні національні та громадянські права усіх, хто її населяє. Мир, повна доброзичливість у ставленні до всіх мов, що ними говорить Україна, — це потрібно. Найпринциповіша ж незгода тут, власне, одна: незгода з тими людьми та тими силами, які воліють забувати, що Україна — це Україна, та що її ота щонайприродніша мовна аура — українська. Власне, в тому й полягає свідома чи не до кінця усвідомлювана помилка немалої частини політиків, що докладають вони своїх зусиль насправді не до оборони російської мови в Україні, яку, я переконаний, немає від кого боронити (вона і в далекій перспективі буде в Україні — в обсягах, що пропорційно приблизно відповідатимуть питомій частці етнічних росіян у населенні країни), а до того, щоб українська в своїй основі наша мовна аура з плином часу втратила цю свою українську якість. Одначе як не розуміти, що це той варіант, навпрямки пов’язаний із самим існуванням України як держави, коли, як мовиться, — no pasaran. Тобто цього ми, українці (разом із чесними, добропорядними представниками всіх інших етносів), просто не допустимо. Ну, просто в порядку елементарного самозахисту, елементарного самозбереження як Богом породженого роду чи виду на цій землі не допустимо подібної антиприродності на доповнення до тієї, що її, на жаль, вже маємо. Це, в загальних обрисах, той контекст, у якому належить розглядати законопроект, про який йдеться. Чую, звісно, заперечення: можна “підпиратися” й діяметрально протилежними думками російськомовних громадян. Ну так, можна — скільки завгодно, в т. ч. не бракує і позицій печерно-шовіністичного забарвлення. Але, як мовлено, дивись у корінь. Враховувати слід весь спектр настроїв та поглядів, та державі, владі належить підтримувати найперше ті, що мають державозміцнювальну спрямованість. ПІДКИДНА КАРТА ВІД ШАХІСТА Я не гадатиму стосовно істинних мотивацій того, чому Олександр Олександрович подав свій законопроект і не раніше, і не пізніше, а саме в той час, коли ще не була відбута інавгурація Президента (дякувати Богові — вже відбута), коли ще не виніс свого вердикту Верховний Суд, коли в Донецьку було вчинено спробу, хай і фарсову, влаштувати наметову революцію з гаслами федералізації та надання російській мові статусу державної, тобто зміни конституційного ладу в Україні. І от саме в такий напружений момент — ця ніби підкидна карта, ця законодавча ініціатива. Яка тут прихована причина, як і який тут розрахунок політика, котрий відзначається, як знаємо, неабиякими здібностями шахіста в продумуванні своїх ходів? У версії з цього приводу, повторюю, я не заходитиму (хоча аніяк не візьму всерйоз його заяву, буцімто даний закон є ще і на те, щоб захистити В. Ющенка від безпідставних звинувачень у націоналізмі), а от ще деякі застереження з приводу крайньої небезпеки для України походженої О. Морозом “мовної карти”, що її, я певен, не зможе компенсувати і найбільший його політичний виграш, усе ж варто висловити. По-перше, запитаймо неупереджено: чи захищена російська мова нашою Конституцією, яку — всі це пам’ятаємо — значною мірою, саме він, О. Мороз, і “пробив”? Безумовно, і то настільки, що в ряді областей (фактів — цілі еверести) українська мова опинилася у становищі дискримінованої мови меншини. Нагадаю, що, на відміну від мов інших етносів, російська мова окремо акцентована у відповідній статті Конституції. І по-друге, запитаймо: те, що передбачено законопроектом, зміцнить Україну чи, навпаки, — ослабить? Доречно придивитися тут до практики мовного облаштування найбільших країн світу — Російської Федерації і США. У той час, як Україна — унітарна держава, РФ — це федерація з багатьма національними автономіями та округами, у якій наявна тенденція до того, що невдовзі етнічні росіяни опиняться у меншині. І ось попри це, єдина офіційна мова країни — російська. Це — святиня; зміцнення її ваги та авторитету, так видається, важливіше для цієї держави, ніж будь-яке з економічних питань. Те ж стосується і такого конгломерату етносів та мов, як США, де старанно дотримуються принципу “одна держава — одна нація (політична) — одна офіційна мова”. Чому? Тому, що, як підкреслюють американці (варто ознайомитися бодай з опублікованим у 1998 р. біллем Сенату, який заперечив домагання іспаномовної спільноти у США утвердити як офіційну також й іспанську мову), одна офіційна мова “збирає націю докупи”, спрацьовує на зміцнення єдності, цілісності країни. Інший же, протилежний шлях — то шлях до дезінтеграції, ослаблення цілісності, а то й розпаду країни. Ніхто не має наміру наступати на американські мовно-культурні відмінності, стверджував у розпалі згаданих дискусій у Сенаті республіканець Білл Мартіні, однак “наше майбутнє як нації залежить від утвердження на спільній мові. Єдина офіційна англійська мова допоможе нам спільно йти вперед”. Як не згадати в цьому зв’язку те, у який спосіб входять у так звані глобалізаційні процеси країни Західної Європи. Здійснюється це таким чином, що, всупереч розповсюджуваній у нас думці, буцімто, відбувається те в спосіб легковаження, нівелювання національних ознак, насправді — в питаннях збереження кожною з цих країн своєї національної мови та культури поступок не виявимо ані на міліметр. Так — глобалізуємося, так — об’єднуємося (економічно, фінансово — ось євро запровадили, спільну Конституцію кілька тижнів тому прийняли), але національна мова, національна культура кожного — ані руш! Це — святе, це — душа кожного з народів, розпізнавальна, візитна картка держав, переважна більшість яких побудована в Європі за національним принципом. Відтак мовна прикмета європейських країн чітка та однозначна: повсюдно, скрізь звучить у них, у тому числі в міжнаціональному спілкуванні, одна, спільна для даної країни мова — та, що й має статус чи офіційної, чи національної, чи державної. І то — незважаючи на те, що і національних меншин, й імігрантів є в більшості з цих країн не менше (!), ніж є їх в Україні. КИНУТИ РІДНУ МОВУ НА ВИЖИВАННЯ Неважко спрогнозувати, що в пошуках арґументів для схвалення даного законопроекту прибічники офіційної двомовності знову киватимуть на ті країни, де є по дві, а той більше офіційних мов, — як-от на Бельгію, Швейцарію, Фінляндію, Люксембург, поза Європою — Канаду тощо. Та належить знати, що в мовному облаштуванні тієї ж Європи, на яку ми ніби хочемо орієнтуватися, всі названі країни — то, власне, країни-винятки, які тільки підкреслюють значимість правила, та обумовлені ці винятки тим, що для них існували або й сьогодні існують справді вагомі історичні підстави, які — усім це треба знати — в Україні відсутні. Скажімо, не прибували ми звідкілясь в Україну, як-то французи та англійці до Канади, а навпаки — автохтонно, з прапраі правіків тут живемо, тримаючи естафету свого рідного українського слова. Або — історично ми не розділяли території своєї держави (хіба що силою нас брали) з якимсь іншим народом чи народами, як то з незапам’ятних часів розділена територія Швейцарії, основні етноси якої, кожен живучи у своїй частині цієї країни, цивілізовано домовилися, що кожна з їхніх мов — державна та що непорушність територій цих мов дотримуватиметься найскрупульозніше. Та й загалом — згадуючи про країни-винятки, чому наші політики так часто не договорюють про справжній стан справ у деяких із них? Про те, наприклад, що історично набута офіційна двомовність вилилася у велику загрозу для державної цілісності Канади (згадаймо: для виходу зі складу цієї країни французькомовної провінції Квебек не вистачило в 1997 році лише одного (!) відсотка голосів). Або про те, що офіційна двомовність (фламандська та французька мови) є повсякчасним джерелом міжмовної напруги в Бельгії, через що влада змушена докладати неабияких зусиль для убезпечення цілісності країни. То що, логічно запитати, комусь цей канадійський чи бельгійський досвід, що є небезпечним для цих країн, уже й зовсім спати не дає, і він прагне перенести його в Україну, домігшись для неї разом з офіційною двомовністю і величезної міжнаціональної напруги, що може мати найзгубніші наслідки в результаті отієї позиції no pa- saran, яку українство продемонструє неодмінно? Гай-гай, навіщо це будити, навіщо розпалювати? А який, до речі, повчальний приклад Фінляндії, що, зумівши визволитися від довготривалого панування в її офіційній сфері шведської мови, надала цій мові статус другої державної лише тоді, коли фінській мові вона більше вже не могла загрожувати, а саме: на 1919 рік, коли це сталося, фінська стала мовою вже понад вісімдесяти відсотків населення країни, хоча ще в першій половині ХІХ ст. мовою адміністрації, освіти і т. ін. була тут шведська. І лише з досягненням цих вісімдесяти відсотків і змогло перейти в практичну площину питання про державний статус для мови шведської, дарма, що нині це — мова лише шести відсотків населення країни. Унікально важливий та повчальний цей досвід! Зайвий раз він доводить, що якщо десь, у якійсь культурній країні й запроваджують офіційну двомовність, то тільки за умови стовідсоткової гарантії, що мові титульної нації це і щонайменшою мірою не нашкодить. стокість, що має на меті банальне та брутальне поглинення слабшого сильнішим або, щонайменше, запровадження в Україні африканського мовного варіанта. Нав’язуючи нам останній, певні кола, власне, і домагаються, щоб мовне обличчя України було того ж роду і типу, що й у таких країнах, як Ботсвана, Кенія, Намібія, Самоа або Бурунді чи Руанда, де, крім своїх національних мов, офіційними є також англійська або французька. Та маймо на увазі: в міру зміцнення національних держав цей варіант відійде в минуле і в африканських країнах. То що виходить — хтось (О. Мороз також) воліє “мовну Африку” утвердити натомість в Україні? Конче слід рахуватися і ще з однією украй посутньою обставиною — нормою, що її прибічники цього статусу воліють “не помічати”. Як легко спостерегти ті мови, які в низці країн паралельно функціонують як державні (офіційні), не є близькими між собою, а достатньо віддалені. Щобільше, це — різні мовні групи. Так, із двох державних мов Канади французька мова належить до романської групи мов, у той час як англійська — до германської. Ці ж мовні групи розводять на значну відстань одна від іншої і державні мови в Бельгії та Люксембурзі. А у випадку з Фінляндією ця віддаленість набуває вже й зовсім радикального характеру, оскільки виявляється на рівні різних мовних сімей (фінська мова належить до угро-фінської мовної сім’ї, шведська — до германської). СВІТОВИЙ ДОСВІД І ОСОБИСТІ АМБІЦІЇ Тобто світовий мовний досвід доводить уникання країнами ситуації, коли наділеними найвищим статусом проголошувалися б ті мови, які є близькими, спорідненими між собою. І вже зовсім зрозуміло, чим пояснюється це уникання. Тим, щоб унеможливити неминучу конфронтацію близьких мов у разі, якби вони водночас були проголошені державними (офіційними), тим, щоб уникнути тиску їх одна на одну, не допустити витіснення однієї іншою. Чи зафіксований стосовно цього виняток? Так, мої дописувачі підказують мені: це — Афганістан, у якому дві офіційні мови, споріднені між собою дарі й пушту, належать до однієї — іранської групи мов. Але що маємо в Афганістані? Те, що цю країну здавна роздирають суперечності, що політична нація там розколена, що там воюють, вбивають уже й без присутності іноземних окупантів. Із цього можна зробити висновок, що надання водній і тій же країні однакового статусу спорідненим між собою мовам та відсутність єдності суспільства взаємопов’язані. Хтось хотів би і для нас такої ситуації? Звичайно, мовна конфронтація в Афганістані — одна з часткових причин тривалої відсутності миру в цій країні. Згадувати ж про неї саме як про нічим не виправданий відступ від світової норми варто тому, що українська та російська мови, які законопроект обидві проголошує офіційними на всій території України, теж належать до однієї — східнослов’янської — групи мов. Відтак наївно було б вважати, що в разі надання обом їм найвищого статусу їхні стосунки могли б стати паритетними. Де вже й говорити про цю паритетність, якщо й без згаданого статусу упродовж усіх років кучмівського режиму зросійщувачі захоплювали для російської мови все нові й нові плацдарми в Україні, ставлячи під величезну загрозу як етнічну, так і лінгвістичну структури нашого суспільства. Зрештою, бодай і такий наслідок втілення у життя ідей законопроекту змоделюймо: до панівної російської мови в неофіційній сфері наших міст додається (внаслідок прийняття відповідного закону) ця ж таки російська мова вже також і в офіційній сфері. І що тоді стається з українською мовою? Опиняється вона хіба що там, де — чого за прикладом далеко ходити? — білоруська в Білорусі, що стала мовою лише 16 відсотків населення, переважно, сільського, майже вже вигнаною (значною мірою — за ось ці “бацькові” роки, тобто відколи білоруська та російська були урівнені в своєму статусі) зі своєї землі… Ми, українці, не допустимо такої ситуації? Звичайно, не допустимо, тим більше, що опісля недавнього Майдану вже точно знаємо, що “ми разом, нас багато і нас не подолати”. І все ж про загрозу пам’ятати варто. Ось бо як написав мені один з моїх радіослухачів: “Коли на антидержавному мітингу в Євпаторії я запитав одного з організаторів: “А чи за рівного статусу мов кримський чиновник відповість українською, якщо до нього нею звернуться?” — то відповідь почув таку: “Если нам удастся добиться для русского языка статуса официального, то тогда на ихнюю долбаную мову мы и будем плевать официально”. О, я переконаний: є небезпека, що не лише в Євпаторії зробить так чиновник. І не тільки в Донецьку — у Києві також. Та навіть у Львові… Тому й необхідні нам такі мовні законопроекти, які, замість, розбурхування міжнаціональних пристрастей, прислужувалися б лише порозумінню в суспільстві, які тому, щоб усі ми, нарешті, не тільки бачили, але й повнозвучно чули Україну в Україні. z Анатолій ПОГРІБНИЙ

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин