Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Гаряча тема · с. 10сторінка оригіналу ↗

ОСОБЛИВОСТІ ПОЛЮВАННЯ НА КІНЕМАТОГРАФ УКРАЇНИ

Слово Просвіти, №04 за 2005 рік

найбільш помітних (невідомих) українських фільмів в технології “Долбі” для наступної дистрибуції. Добре розумію, що пропонований мною ракурс розглядання проблеми не є звичним, але спробую далі проаналізувати ситуацію в галузі кіно-телевиробництва не з точки зору приватних телевізійних компаній, але з позиції існування Національного Стратегічного Ефірного Фонду і Національного Державного Екрана України. Навіть, якщо мене звинуватять в юридичному романтизмі. До цього часу, кожного разу, коли я пропонував розглянути проблеми саме під цим кутом зору, чув у відповідь: “Неможливо!” Це змістовне та обґрунтоване висловлювання, наче резолюція, фіксувало стратегію привласнення інформаційного простору за допомогою ефіру, який не має кольору і запаху, і повністю відповідало інтересам тих сил, які здійснювали окупацію інформаційного простору України. Парадокс перший. Держава вкладає в кожного дипломованого кінорежисера або кінооператора якнайменше 100—150 тисяч гривень. Ціна диплома інших фахівців кіно — менша, але теж цілком конкретна й достатньо велика. Студенти позабюджетної форми оплати вкладають у свої дипломи власні гроші — значно менші, ніж державні, позаяк ніхто з них не може дозволити собі високозатратну технологію КІНО і вони, здебільшого, обмежуються технологією ВІ- ДЕО. Гроші, вкладені в диплом, — у тому числі гроші студентів/ платників, — держава викидає на вітер. Причина: Розбазарювання державою Національного Стра/ тегічного Ефірного Фонду, втрата державою прав на нього. Сьогодні державний диплом у галузі не є сертифікатом, який дає перевагу перед недипломованим претендентом. Якщо хірург або водій тролейбуса не може одержати роботу без сертифіката встановленого зразка, режисер — може. Держава не захищає бюджетних випускників і дурить позабюджетних: “Я (держава) протягом п’яти років вкладала в тебе народні гроші або переробляла твої (теж народні гроші), а далі — не моя проблема”. Багато наших студентів вимушені вирішувати цю проблему, пропонуючи себе на іноземному ринку праці. Зокрема в Росії наших люблять. По-перше — добре підготовлені, по-друге — їм можна платити менше, ніж своїм. Наша держава послідовно й у великих обсягах вкладає народні гроші та готує фахівців для іноземно/ го виробника, не одержуючи за це ніякої компенсації. Імен випускників не називаю, аби це не звучало як докір. Докоряти їм немає підстав: своя держава не забезпечує роботою — шукають роботу за кордоном. Парадокс другий. Ситуація, яка склалася на державному ринку праці, поділяє випускників на чотири категорії: — більшість працює в різних телевізійних компаніях України; — інші шукають роботу в суміжних або віддалених сферах; — частина випускників працює за фахом, але не в Україні; — одиниці знаходять творчу (авторську) роботу на телебаченні або в кіно України. Більша частина наших ви/ пускників охоче використову/ ється на численних телевізій/ них конвеєрах, але телебачення жодною копійкою не фінансує вищої освіти. переконання чиновників призвело до того, що не лише випускники, ай відомі фахівці зі стажем працюють зараз на російське кіно, або ідуть в іноземні групи на допоміжні роботи. Ще раз НЕ ДОКОРЯЮ нашим кінематографістам і не цитую списку імен — докоряю державі, яка не цінує кінематографістів, які творили історію нашого кіно. Причина: Поки що не закріплена Конституцією, але традиційна зневага до власного виробника. Парадокс п’ятий. Кінцевий результат довгого ланцюга, який починається у ВНЗ, — продукт професійної діяльності, — готовий до експлуатації в ефірі або на кіноекрані фільм, повністю відокремлюється від авторів, які його створили. Причина: Так зручніше здійснювати розподільчий дерибан і “бєспрєдєл”. У тому числі й тоді, коли продюсером виступає держава. Кінофільм або інший готовий продукт експлуатується у вільному комерційному режимі всупереч усім цивілізованим нормативам без найдрібнішого відсотка відшкодувань його авторам. Або надійно ховається. Якщо український кінофільм випадково проходить в ефір, то він, як і іноземні фільми, розглядається як паркан, на якому кожна телекомпанія може клеїти свої оголошення (телевізійну рекламу) без грошової компенсації носіям авторського права. При цьому офіційно існує багато підзаконних можливостей для руйнації цілісності твору. Парадокси, на яких я зупинився, свідчать про те, що сьогодні всі нервові центри національного кіно-телевізійного виробництва вражено метастазами, починаючи від освіти — до експлуатації готового продукту. Виробництво сучасного національного кіно-відеопродукту тримається на особистому авторському інстинкті або навіть фанатизмі. Способи лікування мета/ стаз: Держава повинна окреслити перелік професій у галузі кіно-телевиробництва, які підлягають сертифікації. Із метою запобігання зайвій формалізації взаємин у делікатній творчій сфері, необхідно залишити вибір для кожної виробничої структури: або пропонувати сертифіковану посаду дипломованому фахівцю, або, надаючи шанс саморобному таланту, запрошувати недипломованого. Із вулиці. Але при цьому відшкодовувати державі за робоче місце, на яке претендував дипломований фахівець. Розміри відшкодування мають враховувати компенсацію для дипломованого фахівця за вимушене безробіття. Цілком логічно для телевізійних компаній, які запрошують на роботу випускників наших ВНЗ, частково компенсувати витрати держави (платних студентів) на навчання — наприклад, забезпечити позабюджетних студентів відеотехнікою (можливі інші варіанти). Зробити, нарешті, спробу поставитися до студентського кіно, як до комерційного продукту після того, як воно заслужило свої оцінки на іспитах. Звільнити гонорари й заробітну платню від “доісторичної” тарифної сітки в сфері виробництва, перейти на договірну систему відносин. Приєднатися до відповідних міжнародних правових норм, які гарантують відшкодування носіям авторського права за експлуатацію їхніх сценаріїв, музики, фільмів тощо. Механізми вирішення: Створення професійних гільдій дипломованих випускників, які захищають їхні права — зокрема встановлюють нижню межу оплати праці для всіх категорій працівників, а також захищають інші права через відповідні правові механізми, затверджені державою. Створення Гільдії студентів вищої освіти в галузі національного кіно-телевиробництва, мета якої, — контролювати джерела та обсяги фінансування і захищати авторські (виробничо-фінансові) права студентів. Створення продюсерских центрів при вищих навчальних закладах, мета яких — використання комерційного потенціалу курсових, переддипломних та дипломних студентських робіт через відповідні правові механізми, затверджені державою. ПРОДОВЖЕННЯ РОЗМОВИ Координація зусиль між агенціями щодо захисту авторського права та гільдіями працівників (студентів) і контроль за їх виконанням через відповідні юридичні механізми, затверджені державою. Встановлення залежності між ліцензуванням виробничих структур і дотриманням затверджених державою правових норм. Необхідно на державному рівні зняти гриф приреченості зі ствердження про неможливість змін на інформаційному просторі України. “Неможливо!” — це підтвердження того, що зміна існуючих “канонів” загрожує великим перерозподілом капіталів і сфер інформаційного впливу. “Неможливо!” — означає: “Я, власник телекомпанії (олігарх, політик) обніс парканом персональну-власну-особисту-свою частину Національного Стратегічного Ефірного Фонду і ніколи не віддам її ніякій державі, ніяким студентам, ніяким випускникам або так званим “метрам” так званого “національного кінематографа України”. Будьяку спробу зменшити мою частину прибутків від експлуатації Національного Стратегічного Ефірного Фонду за допомогою відрахувань або за допомогою державного закону я буду вважати зазіханням держави на мою кишеню”. Хто ці власники? Чому саме їм держава доручила найпотужнішу зброю — ефір? Справжні автори телевізійного продукту — в глибокій тіні: — Чий канал? — Пінчука... — Хіба не Медведчука? — Та де! Суркіса! Кому насправді належить вечірній телевізійний залп? На війні, як на війні. Досить парадоксів, тепер трохи актуального. Не помітивши гострої критики з боку Спілки кінематографістів України, нової Концепції реформування Національної кіностудії імені О. Довженка, Міністерство культури і мистецтв України в листі на адресу Спілки (23.11.2004) дало свою позитивну оцінку планів директора студії. При цьому зауважило: “Оскільки Концепція не містить економічного обґрунтування та прогнозів щодо очікуваних результатів реформування Національної кіностудії художніх фільмів імені Олександра Довженка, генеральному директору кіностудії В. Приходьку доручено визначиться з майбутнім статусом кіностудії як суб’єкта господарювання”. Як член Наглядової ради кіностудії імені О. Довженка, я повністю ізольований від інформації і не знаю, що відбувається на студії. Тим більше не знаю, що відповів Міністерству В. Приходько на запитання про майбутній статус Національної студії, але оприлюднені тези директора відомі всім: “...наше кіно (мається на увазі українське кіно) — це навіть не самодіяльність. Це щось середнє між сільськими вечорницями та клубом народної творчості. І коли виникають розмови, мовляв, та у нас тут така велика нація, я одразу ж питаю — а покажіть автомобіль, який ваша нація зробила, а покажіть кіно, яке ваша нація зняла... І одразу стає зрозумілим, з якою нацією ти маєш справу”. Сьогодні найбільш актуальним питанням нашого кіно залишається: чи вціліє нерухомість і виробничі потужності українського кінематографа, яка база для розв’язання його проблем? Чи знайдеться для національного екрана місце в державі після втілення в життя концепцій реформування, які “не містять економічного обґрунтування”? Чи існуватиме наше кіно, наші кіностудії та кінотеатри в результаті приватизаційного штурму, який активізувався після другого туру виборів? Михайло ІЛЛЄНКО z

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин