Родина · с. 12сторінка оригіналу ↗
КРУТЕ, ШАБЕЛЬНЕ, БАТЬКІВСЬКЕ НАЧАЛО має бути присутнє у вихованні особистості, — так вважає відомий поет і громадянин Іван Драч.
Слово Просвіти, №04 за 2005 рік
Кор.: Редакцію тижневика “Слово Просвіти” та багатьох наших читачів захопила ідея “Жіночої громади”: підносити роль батька в Україні й навіть встановити державне свято — День батька. Як Ви розумієте роль батька? І. Д.: Не знаю, може буду за надто жорстко говорити, але мені здається, що велика біда нашої історії та нашої суспільної цивілізації саме в тому, що вона переважно вихована жінками. Не вистачало крутого, шабельного, батьківського начала на переломних етапах нашого життя. Не вистачало батьківського начала в домі… Переважно всі українські пісні — це жіночі пісні, окрім дум. Можливо, це теж дуже вплинуло на наші характери... Кор.: А Ваш батько, — як він вплинув на Ваш характер? І. Д.: Батько мій… Я тільки тепер намагаюся його зрозуміти й осягнути. Він не сприймав цієї системи, був її ворогом, але не йшов на пряму війну з нею… Він був інструктором Чорно морської мінної школи з 1908 по 1918 рік, потім повернувся, уже тридцятилітнім парубком оженився на моїй матері, — потім народилося троє дітей, а він десь тинявся, — аж до голодомору, а під час голодомору забрав сім’ю на Кавказ. Таким чином моя сім’я врятувалася від голоду, ще до мого народження. Я — продукт Кавказу, — родина повернулася в Україну, і я тут народився в 1936 році. Але мною він теж не дуже переймався… Старший мій брат оповідав пізніше, що коли в нашому селі знайшли зброю, то мій батько, мабуть, був до цього також причетний і чекав, що за ним прийдуть. Поклав сокиру за дверима, сказав до матері: “Ну, двох
трьох рішу, а тоді вже хай забирають…” Кор.: Ось так*от, — не зібрав торбинки і — сидить чекає, а за сокиру схопився… І. Д.: Але… видно, не видали. Словом, обійшло стороною його це все. Він дожив своїх літ і помер своєю смертю. Постійно висловлював несприйняття цієї системи. Скажімо, від нього я почув: “Це — не наша церква”. А я питаю, — бо я тоді ще нічого не знав! — “А яка ж наша?!” “Нашу ще в тридцятому році ліквідували”. Йшлося про українську автокефальну церкву. Це в нього все було… І коли я заіснував як поет, коли з’явилася стаття Максима Рильського “Батьки і діти”, там у Максима Тадейовича був такий коментар мого рядка “глевке болото рідного села” — і де це наш поет знайшов глевке болото в радянському селі? Прочитавши це в газеті, прийшов до батьків учитель, який відсидів. Зробив голосну читку перед матір’ю, яка поралася біля печі, перед батьком, якому сказав, що, мовляв, дивіться за сином, бо він оце пише, то ви йому скажіть, що йому доля світить така, як моя. А цей учитель років десять був на виселці в Карелії. Але мати не сприйняла цієї критики, — витягла горщик із борщем, хряпнула ним і сказала: “Забирайся з хати, бо коли ти моєму синові таке пророкуєш, то щоб тебе тут більше не було!” Оце така крута була вдача, а батько був більш поміркованим, я, мабуть, на нього більше схожий. Але дому не тримався! Оце лише старість його притримала після 60
ти років, старість його посадила, і таким чином я його знаю. Але увага, повага і відстань завжди були в мене до нього. Я завжди це зберігав і завжди його шанував. Із матір’ю міг сперечатися і діставати ганчіркою за це, а він ніколи мені грубо го слова не сказав! Раз ми з хлопця ми — це було в шостому чи сьомому класі, — пішли на досвітки до дівчат, щось там учили, в карти грали, а хтось ішов по дорозі й за чинив нас! Уявляєте — у шостому класі я не ночую вдома! А рано йшли доярки й нас відчинили. П’ята година ранку, а я вертаюся додому! Батько, мати — не сплять, я — чекаю, що буде. А батько подивився на мене та й каже: “Ой, Іване, Іване, рано починаєш!” Нічого більше не сказав, а я готовий був під землю сховатися від сорому. Тобто, у нас у родині була пошана до батька, це було збережено. І в нас у родині теж — моя дружина Марія весь час намагається цей культ підтримувати… Кор.: Я згадую Ваш вірш про родину… І. Д.: “Чому ми нікчемні такі Песталоцці? Чому я ридаю, сльоза кипить в оці? Чому до паска я тягнусь рятівного, — хоч знаю — о як це потворно і вбого! Чого це на друзки летять тарілки? Та й в Бога хтось наче покрав з
під руки й жбурляє на землю літаючі блюдця — чи там революція, чи там еволюція? Іде в педагогіці шквалом ре форма і космос розгойдують шквали і шторми… Ми ситі знаннями, друковані дуже, — чого ж ти горлаєш, коханий мій друже, на це синьооке твоє, синьоонебе, що мудрості хоче — не ґвалту від тебе?! В церковнім приході закінчивши школу, твій батько їв хліб прекру того помолу та голосом тихим — бувало, лиш гляне: — дивися мені, ой Іване, Іване…” Кор.: Іване Федоровичу, хотіла б, аби Ви відповіли на прості, але всім цікаві питання. Ось, скажімо, що Ви найбільше любите? Пору року, місце в Україні? І. Д.: Найбільше я люблю осінь, я — осінній. Осінь найвідвертіша пора: що є — то є, а чого нема — того нема. Вона не дурить, не обіцяє багато, як весна… Кор.: Місце яке? І. Д.: Теліжинці. Якісь там див ні речі відбуваються, особливі, неймовірні. Я навіть і не знаю — чи від того, що це мій рідний край, але як на енергетичну зарядку туди приїжджаю. Це дивний край, старе античне місце — грецький поліс. Цікаво, що в нас частина села була польська, частина — українська. З своєї хати я дивився раніше на той, їхній бік, де, до речі, не селилися, — казали: там польський цвинтар. А тепер уже стали селитися… Найцікавіше, що так само було в селі Івана Семеновича Козловського, в Мар’янівці: одна частина села українська, а друга — польська. Спершу різалися хлопці, кров текла рікою, а потім — хлопці до дівчат стали перепливати через річку. Почали одружуватися, все воно перекипіло, перекрутилося… і вийшов Іван Семенович Козловський, українсько
польського роду… У нас там багато таких сіл, схожих… І Теліжинці — теж таке село. Кор.: Яке Ваше улюблене метеорологічне явище? І. Д.: Грім і блискавка. Кор.: Дерево? І. Д.: Мені за гороскопом друїдів звелено бути кленом. Але я люблю більше українські — калину, вербу, дуб. Кор.: Якій страві віддаєте перевагу? І. Д.: Я не стільки страви люблю, скільки люблю їх готувати. Коли мені дуже зле, маркітно, — мені треба щось готувати. Люблю варити борщ і дуже нервуюся, коли не вистачає компонентів, — від квасолі до капусти, від м’ясної кісточки… Сам процес варіння люблю, — найкраще нервове відпруження. Кор.: Яка історія запам’яталася з дитинства найбільше? Що відкрило Вашу пам’ять? І. Д.: Найбільш пам’ятливе — голод. Голод 1933 року, — оповіді про нього, які жили в селі, характеризували людей. Коли мене мати несла на руках до баби Микитчихи, то я знав, що це та баба, яка поклала свого діда на драбеняк і відвезла його на цвинтар. А дід ожив там, приповз додому і набив бабу Ми китчиху… А йшли ми з матір’ю до баби тому, що Микитчиха мала по шити мені штани, знявши мірку. Друга історія: сорочка. Червону сорочку мені пошили хлопчиком! Я з тої радості побіг до сусідського Шарика, — бо в мене свого собаки не було, — а Шарик не зрозумів моєї радості й покусав мене, щоб я не носив червоної сорочки! (Сміється). Такий мені знак був! І я біг через усе село до фельдшера, щоб він мені укол зробив, обробив рану, — до цього часу в мене на руці є знак від укусу Шарика. Оце вам такі штани й сорочка, такі початки. Потім, коли я ходив у школу, — ая ходив вуличкою і там, на городі у Тита паркан був із хрестів. Це мені запам’яталося навіки! Він виламував хрестовину й робив паркан. Цвинтар був необгороджений, і — ось така деградація людської особи! — крали хрести на паркан. І я проходив повз цей паркан, а біля нього стояла ФІГУРА — великий такий хрест. І я знав, що там проходити вночі не можна, бо по фігурі лазить гола відьма догори ногами. І я боявся. Кор.: Подорож, яка найбільше запам’яталася, місце, яке припало до душі… І. Д.: Найбільш вражаюче місце — планета Земля. Я щасливий тим, що поїздив багато, був у тих країнах, які хотів побачити: в Японії, в Іспанії. Я маю такий японський ухил — у ставленні до світу, до дрібниць життя… З живих поетів най
Іван Драч, Павло Мовчан, Микола Жулинський — депутати й
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
