Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Мова єдина · с. 5сторінка оригіналу ↗

Слово Просвіти, №04 за 2005 рік

Слово Просвіти, №04 за 2005 рік

ЗАКОН ВІД ПОЕТА І ГРОМАДЯНИНА Внесено його Олександром Морозом, лідером Соціалістичної партії, одним зі сподвижників В. Ющенка в часі недавніх президентських виборів. Тобто, це аж ніяк не той варіант, коли б із такою ж ініціативою вкотре виступив хтось від “есдеків” чи “реґіоналів”, до мовних спекуляцій яких ми вже звикли. Це — серйозно. Багатьох може підкуповувати те, що до своєї рідної мови О. Мороз аж ніяк не байдужий: нею, багатою і соковитою, він повсюди послуговується, цитує Т. Шевченка та інших поетів, сам пише гарні українські вірші… І ось — потіснися, українська мово! Надто вже велику площу в Україні вона, ця куркулька-мова, зайняла, затиснула російську… А вже щоб зняти цей дискомфорт для останньої, то чом би не вчинити радикально: зрівняти обидві мови щодо офіційності! Як відомо, російська мова як офіційна — була однією з головних конячок, завдяки яким в Україні замість Президента міг утвердитися презекдент (такий новотвір вичитав я на Майдані). Тобто претендент, який програв, експлуатував цю конячку зі щонайбільшими сподіваннями на неї. Та ось після програшу конячка звільнилася, і раптом бачимо: на ній — О. Мороз. І то, не можна не звернути уваги, в той це час, коли антиукраїнською мовною картою солідаризовано сьогодні ходять найреакційніші сили в Україні. Скільки галасу вчиняють політикани в Донецьку та Луганську, де знову збирають підписи на захист, ну, вже просто до неможливості “ущемльонной” російської мови — настільки “ущемльонной”, що… вдатися поза власним мешканням до мови української її носіям — свідчення і докази на кожному кроці — просто небезпечно: образять, обізвуть, а то можуть, даруйте, і в пику заїхати в цьому краї. Ну, от — виходить так, що, щоб уникнути такої небезпеки, і знайдімо вихід, який запропоновано в законопроекті. Дарма, що історично українська земля з Божої ласки вродила однією — українською (як польська земля — польською, німецька — німецькою і т. д.), та дарма, що всі інші дружні нам мови завжди стрічалися і стрічаються з винятково гостинною податливістю мовної аури нашого краю. Причому, хто не знає, — та ж таки російська мова широко утвердилася в нас історично не так уже й давно — опісля Переяславської угоди, в добу Катерини, Петра та інших царів, хоча наймасованіша її експансія в Україну випала вже на сталінсько-хрущовсько-брежнєвські часи, коли задіяно було всі можливі засоби для якомога скорішого витворення в СРСР одномовно-російського “совєцького” народу. І як відомо, успіхів було досягнуто: одномовний “совок”, у т. ч. із вільно та невільно зросійщених українців, з’явився, і нині він боронить право на непорушність свого “каким я был, таким я и остался”, оживлюється, бачачи з’яву захисників його мовної фізіономії. Хто тут зрівняється хоча б із Н. Вітренко! ОСНОВНА МОВА КРАЇНИ Утім, не заходячи в емоції, найперше даймо відповідь на запитання: що це є — офіційна мова в порівнянні з державною, чи існує між ними відмінність? І чи є підстави стверджувати, буцімто порівняно з офіційною державна мова важливіша, “головніша” (здогад, що ним прикро може обманутися немало наших громадян). Отже, категорично треба зазначити: таких підстав немає. Навпаки — незмірно ширше, узвичаєно вживають у сучасному світі термін не “державна”, а “офіційна” мова, що має таке витлумачення: “основна мова країни”. Відтак “основна мова країни”, офіційна — це те ж саме, що і “державна”. “That same”, як кажуть англійці, що відбито, до речі, й у відомому роз’ясненні Конституційним Судом 10-ї статті Конституції (термін “офіційна” вжито Судом у дужках після “державна”, тобто як синоніми). Так воно, підкреслю, потрактовується, і можна б усе це взяти лише “до відома”, якби не той нюанс, що в разі закріплення за російською мовою статусу офіційної, вона фактично стає у нас і тією ж державною. Тобто, дві офіційні мови — цілковито те ж саме, що дві державні мови, і маскувати це використанням у законопроекті обох цих термінів як, буцімто, відмінних принаймні недоречно. Такий вийде реальний “здобуток” років нашої Незалежності: побудували ми офіційно двомовну країну, і цю якість даним законопроектом прагнемо закріпити назавжди. Те ж, що в ньому акцентовано, крім офіційного, ще й на державному статусі української мови, як нібито такому, що, хтось допустить, надає їй якусь “вищість”, першоважливість, на жаль, виходячи зі змісту документа, може сприйматися хіба що як декларація чи навіть просто інерційний декор. Можна спрогнозувати: мине небагато часу — і з пришвидшеним утвердженням російської мови вже як “основної мови країни” (пропонований закон лише наростить ту швидкість) від нинішнього нормально-гордого “державна мова українська” в практиці життя не лишиться нічого. Ані нам нічого посутнього це не промовлятиме, ані людям, тим більше, що в те, що то означає “державна мова”, світ просто не вникав би, та, власне, і вникати не було б у що… Прикро констатувати, але з необхідністю подолання кричущих мовних деформацій, що мають місце в країні, даний проект не має нічого спільного. Немало хто скаже: рахуймося з мовними реаліями. Так, із реаліями рахуватися треба, і, скажімо, було б дивно мати комусь заперечення, щоб у тих точках України, де більшість населення становлять росіяни, поряд із державною українською застосовувалася офіційно й російська. Одначе, коли хтось розуміє ці реалії так, що “не треба мати заперечень” стосовно того, як з українською нацією “історично складалося” (мовляв, що — є, те — є, і від цього “що є” відштовхуватися), що треба здати фактично на самоплив саму потребу національно-мовного відродження українців, то згодитися з цим, звичайно, неможливо. Надто за обставин, коли в глибинах нашого люду (я це досліджую на п’ятистах сторінках своєї книжки “Поклик дужого чину”, яка з підзаголовком “З розмов про наболіле” Фото О. Цеацури щойно вийшла у видавництві “Просвіта”) виявляє себе цілковито протилежна тенденція: зростає кількість наших краян, які не тільки потверджують свою українську національність, але і вважають українську мову рідною (навіть газета “Киевский телеграфъ” сконстатувала збільшення таких осіб із 62 % у 1992 році до 63,8 % у 2000-му, а тепер, після Помаранчевої революції, хіба і не ще більше?), частішають випадки здійснення зросійщеними українцями внутрішньої мовної революції, наростає сприйняття етнічними росіянами процесів мовного відродження України як цілком природного та закономірного явища. “Что касается украинского языка, — пише мені на Національне радіо киянин Юрій Данилов — росіянин, що походить із родини іваново-вознесенських ткачів, — то я считаю так, что даже если бы всех украинцев выселили в Сибирь, а всех русских переселили в Украину, то и тогда общенациональный язык в Украине должен быть один — украинский. Почему? Да потому, что это Украина, — и этим все сказано”. Або й приклад, який, засвідчує, що більшає у нас і таких українців, які, навіть залишаючись російськомовними (чи не тому, що немало хто з них чекає ще якихось спонук, ще якихось імпульсів, найперше від держави, хоча досі одержує хіба що дещо іншоспрямоване), осмислюють природний стан мовного облаштування України так, як, скажімо, інший мій дописувач Микола Солошенко з м. Попасна Луганської області (також нарочито цитую мовою оригіналу): “Я категорически за українську мову в Украине, и меня удивляет то, что в то время, когда все республики после развала СССР, — а они все знали русский, — все сразу же перешли на свои национальные языки, мы, да еще Белоруссия, законсервировали прежние порядки. И вот слышим сейчас от некоторых политиков, что для консолидации общества в Украине необходимо двуязычие. Но ведь это же чушь собачья. Консолидировать общество в Украине может только украинский язык, и притом, когда он станет языком и работы, и общественных мест, и быта, и просто улицы. Для достижения этого надо соответственно воспитывать молодежь и готовить молодые кадры. Но кто замечает какую-то работу в этом направлении?” СПРАВДІ — ХТО? Вдумуючись у щойно процитоване, як не сконстатувати: у своєму розумінні сутності тієї тотальної фальші, що все призбирується у нас у мовній сфері, громадянство давно вже залишило позаду та й позаду ту владну верхівку, яка щойно аж тепер сходить, нарешті, з арени. Тобто, — вже й ці два листи свідчать, що наявність із-поміж наших російськомовних громадян тієї значної (упевнений — основної) їх частини, яку становлять віддані Україні люди, котрі не тільки лояльно, а й дружньо наставлені до історично вже просто перезрілої потреби українського мовнокультурного утвердження, — це не фантазія, а реальність. Інше питання, чому не відчувається, що держава упевнено й тривко спирається саме на таких російськомовних, чому вони не мають у ставленні до себе належної підтримки й заохоти, чому не дістає їхня позиція найширшого та голосного спропагування? Чому завдання крок за кроком, щонайрозважливіше, найпедагогічніше повертати українців (звичайно, тих, хто здатен, та тих, хто хоче) до своїх природно-мовних основ, так і не піднесене до рівня загальнодержавної політики? Навпаки — переважає інша тенденція: мовляв, узаконьмо наявний мовний стан — і весь згаданий “совкізм” зміцнімо, заплющивши очі на те, внаслідок яких ґвалтівних та підступних дій зросійщувалася Україна. А ще переважає якийсь, либонь, спадковий страх перед риком ведмедя, якесь пасування, присідання, запобігання перед політиканами-шовіністами… Так, останні — досить галаслива публіка. Але хіба вона в більшості? Хіба допустимо, щоб вони диктували свою волю нашій землі? Чи з перемогою В. Ющенка матимемо, нарешті, уряд, який усе це зрозуміє? І коли втратить свою актуальність констатація М. Вінграновського “ми в Україні хворі Україною, ми в Україні в пошуках її”, адже маємо поки що ситуацію, за якою практична необхідність знати українську мову та вільно й повсюдно спілкуватися нею водночас як мовою основної маси населення та як і державною, й офіційною, державою ще не доведена, належно не підкріплена й не заохочена, не піднесена до рівня престижності. Відтак, списуючи нинішній стан з українською мовою на ще не переборену колоніяльну інерцію у нашому вже ніби постколоніяльному суспільстві, маємо розуміти: коли її, цю інерцію, з усіх сил намагаються затримати та зміцнити різні “єдінонєдєлімщіки”, пройняті лютою ненавистю до справи повносилого мовного відродження українців, то це зовсім зрозуміло, але коли до втрати українською люди- Продовження на с. 6 У Верховній Раді зареєстровано законопроект №3410-8 “Про внесення змін до Закону України “Про мови в Українській РСР”, що регламентує провідні засади функціонування української та інших мов у країні. Основний зміст документа: українська мова є, як і раніше, державною, але запроваджується також статус офіційних мов, що ними на всій території України мають бути українська й російська мови, а в адміністративно-територіальних одиницях, де широко розповсюджені інші національні мови, допускається на підставі рішень місцевої влади використання як офіційних також і цих мов. Законопроект дозволяє офіційно використовувати (в роботі, діловодстві і т. д.) не тільки одну з офіційних мов, і не тільки мову більшості населення, а й просто — “мову, прийнятну для населення даної місцевості”. Тобто, належить це розуміти так: вирішило (з волі начальства абощо) переважаюче українське населення якогось міста чи району, що прийнятна для нього не українська, а російська мова, і, будь ласка, офіційною може бути тут російська. Передбачено зберегти українсько-російську двомовність паспортів, повернутися до двомовних бланків, печаток, здійснювати написання дисертацій “однією з національних мов”, визначати мову друкованих засобів масової інформації “їхніми засновниками”, а виконання реклами — “державною або іншою мовою, на вибір рекламодавця”. І хоча в документі зауважено, що “заходи щодо захисту й розвитку національних мов не повинні звужувати сферу застосування державної мови”, вже й із того, що зазначено, зрозуміло: ні, якраз про неминуче звуження цієї сфери і йдеться. Продеклароване в пояснювальній записці до законопроекту “право вільно обирати і користуватися будь-якою мовою, будь-яку мову вивчати і підтримувати її розвиток“, за всієї своєї демократичності, може спонукати українську мову хіба що згортати навіть ті украй скромні позиції, які нею донині здобуто. І то, зрозуміло, на користь мови російської, територією офіційного побутування якої, зважаючи на повсюди простежувану її “компактність”, має, за цим документом, стати вся Україна. Згадавши ж те, що, згідно з переписом 2001 року, росіян в Україні — 17,3 % від усього населення, а громадяни всіх інших національних меншин становлять лише 4,9 %, а також взявши до уваги, що російськомовне населення включає в себе і значну кількість зросійщених представників інших національностей, як не прийти до висновку: передовсім, під інтереси та амбіції саме цієї частини нашого суспільства і підлаштовано весь цей законопроект.

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин