Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє

ЙОГО ТРЕМБІТИ ² ДЗВОНАРІ

Слово Просвіти, №04 за 2006 рік

У Національному художньому музеї України відкрилася виставка одного з найвизначніших вітчизняних графіків, яскравого представника львівської школи Івана ОСТАФІЙЧУКА. Кияни побачать лише частину великої ретроспективи, яку недавно було показано у львівському Палаці мистецтв, та все ж і вона окреслює весь спектр творчих пошуків майстра. Це й оригінальна книжкова графіка за творами Василя Стефаника й Ліни Костенко, серія монотипій до українських легенд, переказів, пісень, рисунки пензлем і акварелі серії “Моя Україна”, естампи в техніках літографії і лінориту. На тлі його акварелей я й попрохала зробити світлину, і Остафійчук, який досі гречно усміхався, розповідаючи мені про мандрівки з Якутовичем, радо озивався на вітання своїх київських друзів, у момент зйомки трохи посерйознішав. Я навіть стишено кинула: посміхніться! Та він залишався задумливим і трохи печальним у своїй щирості. Я жі так знала, що цей Майстер ніколи не фальшував для парадності моменту ні своїм життям, ні творчістю. Та вже згодом у нашій бесіді сказав ще й так, розгортаючи цілком свою тему, безвідносну до обставин фотозйомки: “Обличчя нормальної людини завжди трохи печальне...” Щось знають невідане для нас великі художники, які пильно розглядають усі сюжети цього життя, визбирують барвистий нектар його чарів, захоплюються самі й потім через картини дарують нам осяйні моменти захоплення красою світу, та завершальний досвід душі пізнають раніше від інших: “обличчя нормальної людини завжди трохи печальне”. Походіть стежками Остафійчука по всіх плаях і вигонах, де “коров’як цвіте; коні на пасовищі; там, де Ятрань круто в’ється, а за городами село” (назви картин художника). Погляньте в очі його трембітарів чи жінок, які купаються в росі, бо під назву “Двоє за столом” “Моя Україна” я прибрала б цілковито експозицію, не одну лише серію акварелей. Ви впізнаєте себе й переживете всі польоти у снах свого дитинства, де близько ангели й рипучі чумацькі вози, і амарант, мов рідкісна заморська квітка, а поруч — ліс і корови пасуться. Рідні пейзажі, очевидні деталі й характеристики національного буття, історії, що явлена мов бережно відкритий археологами ґрунтовий пласт із коштовностями, та все це озвучено Майстром такими пластичними метафорами, досконалою ритмікою ліній, сплавом настроїв, де близько усміх жарту до печалі, ліризм, який усе глибше ховається в наших душах, бо цурається цинізму нинішніх днів. Музику цих творів, гадаю, оцінить Станкович, а з попередників міг би Косенко... Іван Остафійчук може музикувати, фантазувати на всі лади, бо віртуозно володіє техніками графічного мистецтва, поєднує їх, свого часу здивував Канаду ліноритами мецо-тинто, а скептиків, які вважали: “непопулярне, не приживеться”, переконав своїм хистом, викликаючи захоплення у ви- “Ой, за гаєм, гаєм” z багливого глядача оригінальними графічними аркушами. Уже тепер мистецтвознавці, яким стали доступні архіви КДБ, віднайшли, що навіть наглядачі, які стежили за Остафійчуком і давали для зручності своєї “служби” клички всім шістдесятникам, так його і охрестили “Художником”. Надто яскравим був образ, вочевидь відкрито жив своєю місією — витворити в художніх площинах Україну, таку небажану для тодішніх ідеологічних стандартів, таку величну в драматизмі своєї історії і генетично успадкованому прагненні до волі. На відкритті виставки друзі художника народні депутати Павло Мовчан, Михайло Косів насамперед говорили про цілісність натури митця, який не зрадив собі за найважчих обставин, аза словами Дмитра Павличка, мав мужність сказати “не хочу”, коли його по вісім годин щодня допитували і схиляли до співробітництва в КДБ. У 1972 році Іван Остафійчук створив офорт “Апофеоз голодомору”, це в той час, коли навіть сказати вголос про це було крамолою. Свою найвищу нагороду він одержав у 1980 році — золоту медаль Дев’ятого бієнале графічного мистецтва у Чехословаччині. А впродовж 1987—1992 років змушений перебувати поза Україною, спершу в Югославії, потім Канаді. Там одержав визнання і міг продовжувати жити і творчо працювати, та повернувся на Батьківщину, щойно лиш змінилися історичні обставини. Його творчість називають дійством, наповненим чарами неспокою і гармонії, бо й насправді в світлій легкості цього письма не бачиш “поту трудів”, годин, проведених у майстерні. Та й сам художник оспівує всяку працю як радість для серця. У монотипії “Ой за гаєм, гаєм” легко веде плуга за воликами молода жінка, а скрипалик поруч музикою звеселяє. Та трудящому і пісенному народу цієї благословенної землі завжди потрібні і свої Дзвонарі, які серцем вчувають небесний лад і передають його, не сфальшувавши. Як Іван Остафійчук. Валентина ДАВИДЕНКО

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин