Про-читання · с. 11сторінка оригіналу ↗
«Я ДОВГО В СВІТІ БРАНКОЮ БУ(
Слово Просвіти, №04 за 2006 рік
Щойно вийшовши з друку, ця книга (Людмила Ромен. Білий лебідь — лебідь Чорний: Волхвема. — Суми: Мрія-1, 2005) устигла наробити вже галасу, ба! — вереску, і не лише в літературномистецьких колах Сум; суперечка про “Лебедів” перекинулася на всеукраїнський кін. Учасники дискусій (і в пресі, і, звісно, “в кулуарах”) найперше обмірковують загадку: чому це Л. Ромен, авторка книг високопробної лірики (“На вітрянім вогні”, “Горобина ніч”, “Мовчать дерева роду”, “Яблука з неба”) вдалася до так званої Рідної віри, заспівала осанну давньоукраїнським язичницьким богам, підносячи давні вірування на рівень ідеології, яка має посісти визначне місце в Українстві нині? Одні звинувачують Людмилу Ромен у зраді християнських цінностей, інші — в надоригінальності, треті вже говорять про можливість виникнення якоїсь секти, чиї члени вішатимуть на покуті парсуни Дажбога і Сварога. До суперечки митців устряли вже науковці й політики. Безсумнівно, що чимала за обсягом книга Людмили Ромен (понад 10 видавничих аркушів) виконана талановито і, сказати б, дошкульно — інакше б пройшла непомітною; що, як би хто того не хотів, стала помітною в сучасному літературному процесі. І не лише, між іншим, у літературному: впродовж усього тексту волхвеми (так авторка класифікує свою книгу-поему) на сторінках “Лебедів” рясно йде рубрика “Карби” — багаті, часом унікальні відомості про давні вірування, початки нашої культури. Отож книга несе солідний історико-культурологічний інформаційний багаж. Із уже вказаних причин волхвема стала об’єктом, перехрестям стріл критико-суспільних, політичних. І якщо вже торкатися цього аспекту, мусимо зазначити таке. Не варто, очевидно, копирсатися в нетрадиційних віруваннях Людмили Ромен (є вони в неї чи немає), тим більше оголошувати християнське “полювання на відьом”. Цілком логічно й зрозуміло, що така книга в нашій поезії вже була на підході: гостро-національний струмінь нашого красного письменства відчайдушно пручається, намагається захистити право на життя народу від новітніх імперських, космополітичних зазіхань. Звернення до давньоукраїнського язичництва як щита нашої національної індивідуальності мало статися обов’язково. І сталося: волхвема Л. Ромен. Вона з’явилася під знаком вимоги дати можливість розвиватися рідній мові, культурі, національній неповторності безперешкодно. Як того ще вимагав “перший розум наш”, Григорій Сковорода: самопізнання, чистота в національному розвиткові (“Якщо ти — німець — німецуй”). Але насамперед маємо розглядати книгу Л. Ромен як факт літературний, і вже перше прочитання “Білого лебедя — лебедя Чорного” викликає немало роздумів, спонукує до певних висновків. Водночас це книга про кохання, про материнство, про непорушність сімейного вогнища. У центрі також проблеми боротьби Добра і Зла, Зради і Вірності. Авторка поставила за мету, відштовхнувшись від уявлень і вірувань пращурів, не лише проаналізувати трансформацію останніх, а й подати палітру почувань, помислів, прагнень сучасного українця. При цьому використовує широку амплітуду настроєвої температури (наприклад, коли йдеться про кохання — то від неприхованого еротизму до цнотливості). Усе це — і не лише це — робить волхвему емоційною і непередбачуваною: мимоволі думаєш, а що ж тебе, як читача, чекає на наступних сторінках. Вражає версифікаційний рівень книги. Маючи досить простору — 272 сторінки — поетеса і себе, й читача досхочу тішить свіжими метафорами (“Крило тримала я в уяві ще тобою п’яна, Як дужий вітер налетів на свічечку мою”, “Мов тиша, опустився на коліна: Перетекли в долоні руки, як громи!”, “У глеках синіх мліють небеса. А дні — бруньки холодної печалі...” тощо); алітераціями (“Ще наші крила в небі мерехтять, Під зорями вечірніми щасливі: І спини соснам лиже листопад своїм вогнем. — Вони ж — зеленозливі!”, асонансами: Вечір тихий і парк вже порожній, Тепло сосни пригорнуть вночі. Волосинку пригладжую кожну, (Так не можна... я знаю, о Боже!) Я згораю на Вашій свічі! Книга написана різним віршованим розміром, це створює враження веселки — ламкої, дзвінкої, мерехтливої у своїй потужній дузі. Поетесі тісно у ямбі й хореї, силабіці й верліброві; отож викликає вона з глибин досвіду попередників і прийоми давньоукраїнської поезії; бринить у мовній тканині й праукраїнська колядка, коломийка. Незважаючи на буцімто різноплановість, нібито аж розхристаність, на безліч мотивів і тем, книга Людмили Ромен сприймається як єдине філософське ціле, як гімн життю, Україні, Всесвітові. Якщо хочете, ця книжка ніби про себе промовляє ось такими своїми рядками: Іду — НА Ви! Кайдани скину, Я довго в світі бранкою була. Я в Небо рідній Україні, Як символ волі, птахою вросла!
z
Григорій ХВОСТЕНКО, м. Суми
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
