Театр · с. 12сторінка оригіналу ↗
ГРА ОСОБЛИВОГО ПРИЗНАЧЕННЯ
Слово Просвіти, №04 за 2006 рік
НА ЗДОБУТТЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПРЕМІЇ імені Т. ШЕВЧЕНКА
— Вікторе Сергійовичу, як стати художнім керівником і директором театру юного глядача? — Насамперед треба любити театр як такий, і дитячий зокрема. Мій досвід свідчить, що далеко не всі режисери можуть себе присвятити роботі саме в дитячому театрі. Хоча дехто просто змушений там працювати, бо так склалися обставини, але для абсолютної більшості режисерів і акторів служіння в дитячому театрі — це філософія життя. — А Ваш шлях у театр був прямим, чи обставини спрацювали? — Почнемо з того, що я з Черкащини, народився в селі Руська Поляна. Закінчив Львівське культурно-освітнє училище. Потім — театральний інститут ім. Карпенка- Карого, режисерське відділення. Шість років працював за запрошенням народної артистки й видатного режисера Ірини Олександрівни Молостової в Театрі російської драми ім. Лесі Українки. І саме через збіг обставин потрапив до Київського театру юного глядача на Липках, де досі з захопленням працюю. Річ у тім, що в Театрі ім. Лесі Українки я мав досить мало самостійних постановок. Зрозуміло, мріяв проявити свій хист і світогляд. І після вдалих постановок у Білорусі мене 1983 року запросили в ТЮГ здійснити постановку п’єси Лесі Українки “Лісова пісня”. Якраз наближалося 60-річчя театру, тоді було узвичаєно театрам творчо звітувати з національною класикою в Москві. Моя постановка виявилася вдалою і мене запросили на постійну роботу в колектив. Звичайно, було дуже складно адаптуватися, я був ніби приречений на постановки дитячих вистав, а для цього, крім наявності певних світоглядних чинників, треба оволодіти певними професійними підходами-тонкощами. Не секрет, що навіть вельми відомі режисери, які успішно ставлять вистави для дорослих, терплять фіаско, коли беруться за дитячі спектаклі. — У чому полягає їхня специфіка? — Не йдеться про те, що треба сюсюкати чи просто впадати в примітив. Навпаки, згадаймо думку Станіславського, що для дітей треба грати краще, ніж для дорослих. Необхідно організувати особливу, магічну архітектоніку вистави, адже в дітей психологічне й зорове сприйняття зовсім інше. Отож режисер мусить себе переорієнтувати, щоб поіншому відчути внутрішню структуру дійства, яке має бути високохудожнім, точно виявляти конфлікт твору і вражати театральною атмосферою. Мої перші вистави в театрі виходили напрочуд своєрідні: занадто дорослі, і в той же час ніби для дітей. Поступово формувалося розуміння специфіки побудови дитячої вистави. Кульмінаційним моментом для мене як для режисера стала вистава “Троє поросят”, котра досі не сходить зі сцени. Ця вистава для найменших. А мої режисерські критерії досить принципові, серйозні, я не хотів робити простеньку забавку для дітей, я мріяв жанрово і стильово так збудувати спектакль, щоб його з цікавістю дивилися і діти, і батьки. Але тексту було дуже мало (за основу ми взяли версію “Трьох поросят” Уолта Діснея), тому розв’язати сюжет і конфлікт я намагався через пластичну дію. Водночас втілювався експеримент: репетирували два акторські склади. Один складався з жінок-травесті, які грали поросят (вовка, слава Богу, грав актор-чоловік), а другий — із молодих акторів-хлопців, які нещодавно закінчили театральний інститут. Репетиції проходили дуже складно, я не міг добитися належного рівня виконання через поверхове викладення сюжету, в якому не були чітко прописані мотивації. І тому треба було шукати-будувати, будувати-шукати. Я часто чув від акторів репліки на свою адресу: “Що йому треба? Все зрозуміло, все на місці. А він ще чогось хоче”.
хання вічного. Наша постановка “Лісової пісні” активізує глядацьку уяву: через суто асоціативний ряд ми прагнемо збудити філософське сприйняття світу в юних душах наших глядачів. Вони самі доходять висновку, що, підкоривши себе плоті, людина гине. Потужний наступ прагматичних, навіть споживацьких настроїв у суспільстві можна спинити тільки свідомим вибором найвищої чистоти стосунків, однаково — йдеться про конфлікт між людиною і природою чи людиною і людиною, бо це завжди конфлікт між земним і духовним. Тільки обравши нелегкий шлях до внутрішньої гармонії, людина стає щасливою. Тож наша вистава дуже актуальна, бо розбиває безліч руйнівних стереотипів, щоб вивести молоде покоління у сферу духу, де закладається і здоров’я, і мир, і достаток, де започаткований справжній, а не уявний поступ. Отже, через християнство пролягає дорога у надрелігійну свідомість, вона поєднує серце і розум, тобто відновлює втрачений колись людством зв’язок між людиною і Першотворцем.
— І чого ж Ви домагалися? — Щоб в акторській грі не було абсолютно ніяких пропусків у мотивації вчинків персонажів, тобто, щоб логічно й психологічно все було виправдано. Я тоді вперше зіткнувся з пластикою, яка існує в мультиплікації і в ляльковому театрі. Адже глядачі — маленькі, мистецький образ персонажа їм легше сформувати за допомогою малюнків. Отже, у пластиці актора треба поєднати поведінку маріонетки з поведінкою живої людини. І таким чином здійснити поступовий психологічний перехід до дорослого глядача. Усе це ускладнювало процес репетицій. Навіть виник такий переломний момент, коли мені здавалося, що треба взагалі кинути займатися дитячим театром, який потребує граничної відповідальності. — Але вистава “Троє поросят” б’є рекорди довгожительства… — Певно, мені відкрилися механізми побудови дитячої вистави. Віднайшлися прийоми, темпоритм, інтонації. Ми, дорослі, живемо жорсткими дорослими категоріями, а дитина в навколишньому середовищі залишається безпосередньою, щирою, відвертою. Наша захищеність дорослістю повинна зніматися в дитячих виставах, це стосується, звичайно, режисера й акторів. І це незбагненно важко. Навіть у звичайному житті не кожний дорослий уміє встановити з дітьми контакт. Більшість втрачають свій талант спілкування, хоча були дітьми самі. — У житті режисера й театру є стрижневі, етапні вистави. — Такими є вистави, випробувані часом. 18 років із незмінним успіхом у нас іде музична вистава “Король Дроздобород” Г. Чеховського (чудову музику написав Володимир Бистряков). Етапною стала вистава “Ярмарковий гармидер” І. та Я. Златопольських, у якій розумна пташка дає поради Дрантюху на базарі. Зроблена в жанрі народного гротеску, ця вистава через українську казку дає чіткі уявлення про український народ, його культуру. З нею ми дуже часто виїжджали за кордон. “Ярмарковий гармидер” дорогий для мене також тим, що в ньому відбилися пошуки, що їх здійснювали свого часу Лесь Курбас в Україні і Мейєрхольд — у Росії. Я шкодую, що цієї вистави зараз немає в репертуарі, і маю намір її відновити. Із приводу етапних вистав хочу зазначити таке. Є вельми складна категорія глядачів — підлітки. Дуже важко проникнути в їхню свідомість, зрозуміти їхні наміри, захоплення, уподобання, оскільки чисто фізіологічна нестабільність диктує психологічну нестабільність. А тут іще в житті країни виник такий кризовий момент, коли різко змінилися всі політично-соціальні критерії, й інші культури стали активно проникати в наше суспільство, формувати свідомість підлітків
(я маю на увазі розвал СРСР). Музична експансія особливо впливала на внутрішні ритми молоді, на її свідомість і світогляд. Виникла проблема: яким чином спілкуватися з підлітками, що приходять у наш театр. Треба було шукати нові підходи. І ми поставили мюзикл “Ромео і Джульєтта”, де висока художня класика поєдналася з сучасною музикою. І знову молодь активно пішла в театр. Успішною також стала вистава “Фіґаро” за Бомарше, яка 1995 року була висунута на премію “Київська пектораль”. Ця вистава дала черговий привід говорити про Київський ТЮГ як про театр не тільки для дітей, а й для дорослих, який працює на такому ж рівні, як і наші провідні театри для суто дорослої аудиторії. — Нині чимало дискусій із приводу того, як розвиватися театру, бути йому стаціонарним чи антрепризним. Чути голоси, що стаціонарний театр — це акторське рабство, малі зарплати. Ваші думки з цього приводу? — Антрепризи формуються під певних відомих акторів. Це нормально, якщо робиться на серйозному рівні, а не є заробітчанством, до якого я ставлюся цілком негативно. Є особистості, яким справді тісно в рамках так званого монопольного театру. Роман Віктюк, наприклад, зі своїми проектами роз’їжджає по всіх усюдах. Що стосується акторського рабства, то в самій професії, в побудові вистави закладений принцип точної організації, актор задля спільного інтересу повинен підім’яти своє “Я”. Комусь це здаватиметься рабством, комусь — ні. Сильна режисерська особистість, як правило, формує сильний колектив і приводить до успіху. Разом із тим є актори, які не вміщаються в прокрустове ложе режисерських задумів: у свій час Юрський і Дороніна пішли від Товстоногова, потім Дороніна пішла від Єфремова і створила свій театр. Володимир Висоцький конфліктував із Любимовим. Але за своєю природою акторська професія залежна й підлегла. І межі цієї підлеглості встановити ніхто не може, бо чим більше актор віддається вірі режисера, тим кращих результатів досягає, якщо він, безумовно, талановита людина. А якщо актор постійно на переборенні, йому це заважає глибоко проникнути в матеріал. На вірі, на щирості побудована вся система Станіславського. — А хто є провідними акторами Вашого театру? — На превеликий жаль, із життя пішли легенди нашого театру — актори, які за своєю природою максимально відповідали ідеї дитячого театру. Це народний артист України Микола Козленко, заслужені артисти України Володимир Коршун і Ольга Писар. Але працюють блискучі актори старшого покоління, безмежно віддані театру. Це заслужені артисти України Людмила Ігнатенко, Юрій Самсонов, Валерія Чайковська, Майя Пазич, Леонід Марченко (він, до речі, чимало й у кіно потрудився). Своєрідним творчим досягненням колективу є те, що склався гарний ансамбль з акторів старшого й молодого поколінь. Наш театр як жоден інший повинен бути молодий за своєю суттю. Тридцятилітні якраз демонструють професіоналізм і духовну зрілість. Кістяком команди, безумовно, можна назвати Олександра Ярему, Олександра Вілкова, Анжеліку Горб, Ірину Стежку, Ірину Руденко, Руслана Гафурова, Віктора Степаненка, Максима Михайличенка, Анатолія Сомика. Актори середнього віку насамперед продуктивно працюють у класиці, яка завжди залишається тією основою, що спонукає професійно рости. Треба визнати, що на терені українського театру мало ставилися Чехов, Достоєвський. Та й Шекспір ставився не часто. Як тільки режисери брали їхні п’єси, одразу виникала невідповідність між багатством авторських текстів і масштабом акторів. Це дуже складна проблема, і я радію з того, що ми ніколи не полишали світової класики, яка завжди сучасна. Чимало театрів втягнулися в кон’юнктуру, в розважальні легкі сюжети, аби тільки заробляти. Ми в цьому плані ніколи собі не зраджували і, разом із тим, не втратили свого глядача.
Володимир КОСКІН, фото автора
z
До редакції завітав художній керівник і директор державного Театру юного глядача на Липках (театр, до речі, відзначив 80-річчя) — заслужений діяч мистецтв України Віктор ГИРИЧ. “Драматичний театр — концентрована мистецтвом гра, що вбирає весь духовний світ людства. Це “кафедра”, “університет”, “сповідальня”, “збільшувальне скло”, “прикмета повноліття нації”. Вплив його на людську душу величезний — кожен відчув це колись на собі”, — так каже великий друг Київського ТЮГу мистецтвознавець Валентина Заболотна. А Віктор Гирич конкретизує: “Дитячий театр давно утвердив себе як театр особливого призначення. Саме тут ми прагнемо виховати в дітях інтелігентність, уміння розуміти й відчувати справжню культуру, співпереживати. Театр мусить бути одним із тих чинників, завдяки яким виховується культурний генотип нації”. Я згадую себе малим і юним. Як же мене вразили вистави “Маленький принц”, “Королівство кривих дзеркал”, “Лісова пісня” тощо. Цікаво, що зі мною сталося б, якби в моєму житті не було театру?.. Якими будуть ті, хто омине (часто з провини дорослих) чудо театру?..
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
