Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Мистецька палітра · с. 15сторінка оригіналу ↗

ЧИ Б’ЮТЬ КЛЮЧІ ПІД КРИГОЮ?

Слово Просвіти, №04 за 2006 рік

КІНО У стилі минулої епохи На зйомках z z Дні зимових свят не обтяжили мене клопотом вибирати між жаданою можливістю почитати або помалювати і Музою телемистецтва. Повнокровні веселощі на екрані були в тому ж ключі, що й минулого року: “и стучат-стучат-стучат бокалы в такт. Ще не вмерла Украина, если мы гуляем так...” Щоправда, я таки втішила свою приятельку-художницю, яка зателефонувала і попрохала: напиши у статті, чому я не можу знайти класику українського кіно в ці дні в програмах, наприклад, мої улюблені “Тіні забутих предків”, зате неодмінно на українському каналі — “С легким паром”... Я підтвердила приятельці, до речі, росіянці, яка давно мешкає в Києві, що винятки трапляються і в Новоріччя, бо за годину до того моя донька дивилася на одному з каналів “Тіні забутих предків” — спостережлива вчителька української літератури знайшла цей фільм у програмі й зателефонувала всім учням. А я подумала: де ті шухляди чи полиці, які приховують шедеври українського кіно? І чи об’єктивно називати кінорежисерами всіх спритників, які не обтяжують себе ні муками творчості, ані совісті, бо в продукті їхніх старань бачиш не мистецтво, а лише неморальний бізнес. Та незадовго до Нового року я подивилася відеокасету з фільмом молодої київської режисерки, відзначеної на кінофестивалі “Молодість”, і подумала, що в зимових непорушних глибинах таки нуртують молоді ключі й можна ще сподіватися весни в нашому кіномистецтві. Студенткою вона створила свою першу стрічку саме про казкові неймовірності в ніч Новоріччя. Марина Кондратьєва каже, що тоді чекала появи на світ своєї дитини і хотіла через фільм розповісти, як насправді допомагає живильна енергія мрій, віра, що диво обов’язково збудеться. Насамперед власну долю вона розглядає як послідовне здійснення задуманого, хоча погоджується, що доклала чимало зусиль для цього. Почати біз одного лише бажання вчитися на кінофакультеті київського ВНЗ. Дівчинка, яка здобула освіту в Німеччині, вивчила кілька мов, жила попросила: “Мені потрібно дописати кілька фраз”. І написала так: “Аеропорт Бориспіль. Зустріч американського президента. Американський прапор втричі більший ніж український”. Бо саме цю деталь підмітила в репортажі теленовин. І до честі поважних екзаменаторів, насамперед Олександра Івановича Коваля, вони таки зауважили справжній режисерський хід навіть за граматичною невправністю абітурієнтки. І потім в інституті Марина найперше взялася за вивчення української мови. Згадуючи свою родину, вона завжди зазначає: “Найбільше мені в житті пощастило з батьками, вони дали мені свободу в усіх починаннях, це взагалі притаманно європейській системі виховання дітей, принцип незакомплексованості. Та водночас я засвоїла любов до порядку, як це прийнято в Німеччині. Коли приїхала до Києва, мої друзі кепкували наді мною, бо всі йдуть на червоне світло, а я — ані руш! Для мене це святе правило. Як і інше: не можна кривдити слабшого і боятися сильнішого”. Її фільм, що здобув визнання на численних міжнародних фестивалях, теж розповідає про людей, які прожили своє довге подружнє життя, не поступаючись принципами людяності навіть у найсмутніші часи епохи. Героями документальної стрічки “Сто років у пошуках самотності” стали прадід і прабабуся Марини Кондратьєвої — Іван Тихонович і Катерина Іванівна Тимофєєви. Їхнє життя — від початку і до кінця XX століття з війнами, революційними переворотами, репрев Італії і Франції (до Західної Європи родина виїхала, коли батько — відомий учений одержав гранд престижного університету), вона напівснами-спогадами дитинства, та більше через розповіді батьків любила Київ і мріяла повернутися в це місто. Твір, який запропонувала юна абітурієнтка екзаменаторам, ряснів граматичними помилками, бо українську мову в зарубіжжі не вчили, але це був справжній кінематографічний сценарій із тим блиском стилю і романтично образною манерою, які позначать усі наступні роботи в жанрі документалістики Марини Кондратьєвої. Кумедність ситуації на іспиті з кінорежисури: Марина найпершою здала свої аркуші й вийшла з аудиторії, та за деякий час повернулася і Ансамбль “Київські солісти” створений народним артистом України, лауреатом міжнародних конкурсів, професором Національної музичної академії України Б. Которовичем і складається переважно з його вихованців. Завдяки своїй творчій і організаторській енергії, демократизму і життєлюбству, маестро здається ровесником своїх молодих колег, кожен із яких — справді соліст: тобто професіонал, який бездоганно виконує як оркестрові партії, так і сольні твори чи фраґменти. Учасники ансамблю — лауреати національних і міжнародних конкурсів, талановиті музиканти, що незмінно демонструють у своїх виступах художню якість і віртуозний блиск.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин