Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Літописи «Просвіти» · “Бути українцем, для якого Україна понад усе, завжди означало одне: опинитися на полі бою”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

НЕ СТАЛИ НА КОЛІНА

Слово Просвіти, №04 за 2009 рік

Роман ПЕЛЕХ, голова Полонського районного об’єднання ВУТ “Просвіта” імені Т. Шевченка, заслужений працівник освіти України, Хмельницька обл. 1938 рік. Мій рідний Мацошин, примостившись на горбовинах Розточчя, неподалік від Львова, ще не “визволила” Червона армія і ще “золотий” вересень 1939 року не настав, щоб для нас, галичан, стати криваво-червоним і сибірськобілим. І наші хлопці ще були живі, й зібравшись у неділю після танців на горбок, що посеред села, ще не співали: То не ліс зашумів, Не столітні дуби затріщали — То лихі вороги На наш край налягли, То голодні вовки налетіли. Було літо, косовиця, і село косило, громадило, складало копиці й возило. І пахло, пахло, пахло. Медово горішанкою в горах. Зеленим соком скошених долин. Розбуялою зеленню в городах. Винним запахом скороспілок у садах. І сіном. До запаморочення, до млості. Сіно було скрізь. Ним набивали засіки в стодолах. Ним були натрушені дороги. Воно звисало з гілля в тісненьких вуличках. І саме в ці спекотні сінокісні й сіновізні дні я опинився в дитячому садочку. “Просвіта” в нашому селі діяла з 1912 року. Мала читальню, бібліотеку із 330 книжок, драмгурток, оркестр (акордеон, скрипки, барабан, труба, цимбали). Під його музику від вальсів та польок двигтіла підлога, а ще, коли завирувала коломийка, гасла на сцені лампа. І щоб ми, малеча, не порпалися разом з курми в поросі, відкрили для нас дитячий садок. Врізалась у пам’ять старенька покинута хатина. Зарослий споришем двір, посеред двору — купа жовтого піску, і наша вихователька Марія Сало — юна, білява, з великими синіми очима і з дуже ласкавими й теплими руками. У кожну долоньку вклала синьо-жовтий прапорець і повела у танок навколо купи піску. Кружляли й співали: Гей, ми малята, Ми соколята, Як ми підростемо, Сили наберемо, То прославим Україну На весь світ. У вересні, коли наше село відзначало 70-річчя “Просвіти” — на фестинах, що проходили на сіножаті, зразу ж за селом, серед хорів, які прибули на свято з Жовкви, навколишніх сіл, був і наш дитячий співочий гурт. Зберігалось відтоді пожовкле фото — ми в білих сорочках, а перед нами — вона. Небагато запам’яталося з тих днів, та й те витіснялося в якісь далекі закапелки пам’яті й лиш зрідка вибиралося звідти на білий світ. 1951 рік. Я — на першому курсі університету. Приїхав додому по харчі. І тільки увійшов у хату, як на поріг — Василь, наш сусід і родич, з родини Кириків, з тих щирих мацошинських українців, клятих і затятих. Щоб постала Україна не десь, не там, а саме тут, ось у цьому селі, за цим вікном, у кожному нашому подиху, погляді, в нашій ході, поставі, й не колись, не завтра, не післязавтра, а сьогодні, в цю і кожну мить, та, яку з корінням виривали з нашої землі та з наших душ і на наших очах змішували з мохом і болотом. Бути українцем, для якого Україна понад усе, завжди означало одне: опинитися на полі бою, а на цьому полі місця для м’якотілих і слабкодухих не було. Саме на Кириках трималася “Просвіта” у селі. Іван опікувався бібліотекою. Григорій — студент-юрист — організував гурток вивчення історії України. Івана замордували 1941-го. Усі інші справи взяли на свої плечі Миромко і Федь — перший загинув як вояк УПА, другому вдалося вирватися на Захід і продовжити служити Україні. Усю вцілілу родину вивезли в Сибір. І ось Василь, наймолодший із братів, знов опинився в селі. Не знаю, чи втік із заслання, чи звільнили. І одразу взявся за просвітянську роботу. — Готуємо Шевченківський вечір. Перекуси щось — і гайда у клуб, керуватимеш хором, — сказав і зник. Те, що народилося у Василевій голові, у мою ще не увійшло. Але Жовківська тюрма диригентом таки став. До Шевченківського вечора вже все було готове. Пахла річковою водою щойно помита підлога. Дівчата випрали завісу. Висів на сцені портрет Шевченка роботи місцевого художника, прибраний рушниками. Розпочали вечір поетичними рядками нашого поета. Не бракувало і співочих голосів. З одного церковного хору можна було набрати солістів не на один співочий гурт. Зрине з хорів Осанна во славу Божу і, підхоплена всією церквою, тут, під синьою банею із золотими зірками, зіллється з голосним “Многії літа” — вже на честь України — в одне, в те, що завжди було неподільним, нерозривним у серці кожного галичанина — Бог і Україна. Відмовлятися від пропозиції не став. Співав в учнівському хорі, в університеті — у студентському, і знав, як стати перед хором, коли і як махнути рукою. Були дорослі — не було лише дітей. Згадали, як Марія Сало збирала їх по вулицях, обійстях у свій садочок, і пішли по малечу. Їхніми голосами і відкрилося Шевченківське свято: Уклін тобі, Тарасе, Великий наш пророче. До тебе вірно б’ється Серденько діточе. Отут, перед тобою, Стоять вкраїнські діти, Святочно присягають Сповняти твої заповіти. Після комуно-більшовицької косовиці й возовиці село поволі приходило до тями. Клали наших хлопців покосами. Як ішов містом до школи (вже вчився в Жовкві), бачив їх не раз. Привозили і клали впритул один до одного уздовж тротуару напроти будинку міліції. Маминого брата Дмитра Михальчука, інженера, інтелігента, просвітянина із села Мервичі, розстріляли у червні 1941 року у львівській тюрмі, що на Лонцького. О 6-й ранку в камеру, набиту в’язнями, увірвався начальник тюрми з трьома тюремниками. Верескнув: “Ложись!” і почав стріляти. Обклав матюками помічників, що ті не зразу розрядили револьвери в очі своїх жертв. Врятувався лише голова “Просвіти” з одного жовківського села. Вчасно впав і, прикритий тілами співкамерників, пролежав до ночі, а вночі, весь у крові, вибрався надвір і сховався в кущах. Бачив, як виносили, добивали і клали (вже стосами) у викопані ями. А вдосвіта, коли тюремники після нічної праці пішли на спочинок, та й охороняти вже не було кого, вибрався по ринві на вулицю. Це сталося 1941 року, а 1947-го всю мамину родину — сестрину і братову — вивезли в Сибір. — За що? — не раз питав у мами. — Не знаю, — відповідала. Вставали дуже рано, десь о четвертій. Роботи було багато: виорати, засіяти, зібрати, звезти, вимолотити. Любили, щоб усюди був порядок — у хліві, стайні, курнику, на городі й у дворі. Бідними не були. Мали ґрунт у горах і на долах. Вимокне на долах — вродить у горах, вигорить на горі — вродить на долах. Був хліб і до хліба. В будні — до роботи, в неділю — до церкви. Може, за те і вивезли. Так горе увійшло в нашу сім’ю. Не обминуло жодної галицької хати. Але навіть наголо викошена сіножать дає траву — отаву, густішу і зеленішу за перший укіс. На Шевченкові роковини зійшлося все село. З читальні винесли всі лавки, крісла, і все одно не було де стати. “Заповіт” співали всі. Як стихло — почув чиїсь здавлені ридання. Довго не розходились. То тут, то там — перед читальнею, у вуличках, напроти школи — чорніли вночі купки людей. Не розходились довго і ми, учасники вечора. І саме тоді від своїх дитсадівських дівчат я довідався, що ім’я моєї виховательки — Марія Сало, що вже десять років немає її серед живих. Замордували в перші дні війни у жовківській тюрмі. Раз ти Сало, то кинули в киплячий котел. Чи так було, чи ні — вже ніхто не дізнається. Але казали. А що вся підлога і стіни були в крові й, коли мордували, у дворі ревли увімкнені двигуни, — це вже не вигадка, це бачили й чули. засвоїла засади конспірації, організації підпільної роботи, зв’язку, пропаганди. Робота підпільників з кожним днем ставала небезпечнішою. До рук енкаведистів потрапив архів польської поліції, а в ньому — списки оунівців, членів “Просвіти”, інших патріотичних товариств. І саме тоді, коли почали масово заарештовувати, вивозити в Сибір, Марія стала провідницею жіночих ланок ОУН, які активно діяли не тільки на Жовківщині, а й у навколишніх містечках — в Куликові, Раві Руській, Мостах Великих. І ще стала зв’язковою при районному провідникові Дмитрові Могила закатованих 1941 року Маївському і, звичайно, була втаємничена в діяльність підпілля. А роботи було багато. Частину підпільників переправляли через кордон, за Сян, а для тих, хто залишився, підшукували конспіративні квартири, налагоджували харчування, зв’язок і ні на мить не припиняли спротиву червоній окупації. Марія отримала доручення — попрацювати з учителями зі Східної України. Треба, щоб знали, на якій вони землі й задля чого тут точиться боротьба. Саме серед них енкаведисти і намагалися навербувати якнайбільше сексотів. Марія Сало часто бувала в Мацошині. Тут діяла озброєна боївка, мацошинці мали свою службу безпеки, кілька конспіративних квартир. Одна з них належала моєму вуйкові Григорієві Пелеху. Місцевий комуніст видав Марію в руки катів разом з односельцями Григорієм Кириком, Іваном Грабовцем, Василем Ступніцьким та Іваном Бесиком — головою “Просвіти” із сусіднього Солошина. Усіх їх заму-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин