Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Доля на тлі історії · “Ще один символ трагічної долі синів України”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

КОСМОС ДУШІ УКРАЇНСЬКОЇ

Слово Просвіти, №04 за 2009 рік

Напередодні свого 94#річчя (за тиждень) Іван Венедик# тович Бровко прийшов у редакцію “Слова Просвіти” разом зі своїм приятелем, письменником Василем Василашком, автором нарису, який нині друкуємо. Того морозяного дня ми вирішили, що подамо нарис де# що пізніше, і нині я не можу пробачити собі, що саме так трапилося — завжди варто пам’ятати, що у такому віці день — як рік. Але ніщо не віщувало лихої години. А сам Іван Ве# недиктович сказав: “Дата ж не кругла. Ось як доживемо до 95#річчя, тоді й святкуватимемо”. Натомість і в редакції, й у день народження, коли я йому зателефонувала з приві# таннями, пообіцяв мені написати про Сергія Корольова — щось таке, що не писав і не оповідав досі. А ще нагадав, що був у мене вдома в гостях, і я, мабуть, про це забула, бо бу# ло це давно, ще у вісімдесятих…. Я дивувалася чіпкій пам’яті Івана Венедиктовича, який викладав обставини на# шого знайомства, і раділа його людяності, сонячності, від# критості — є особливий чар, особлива магія в літніх людях, що не втратили інтересу до людей молодших за віком і го# тові поділитися з ними найсокровеннішим. Коли увечері 23 січня мені зателефонував Василь Федо# рович Василашко і повідомив, що Іван Венедиктович уже в кращих світах, мені довго не хотілося в це вірити. Людина, яка мислила, любила, ходила Києвом і думала жити при# наймні до 95#ти, померла, повернувшись додому після то# го, як виконала якісь звичайні життєві справи — ЖЕК, мага# зин, можливо, свіжа газета в кіоску. Сьогодні ми починаємо друкувати нарис#життєпис про Івана Венедиктовича Бровка, який він сам благословив пе# ред своєю вічною дорогою. Сьогодні ми вперше пишемо про нього “був”… Сьогодні, проголошуючи йому вічну пам’ять і з миром відпускаючи його безсмертну душу, ми вперше осягаємо безмір втрати: усміхнений, світлий, від# критий — уже неземний… Мир душі й вічная пам’ять, доро# га людино! Любов ГОЛОТА Василь ВАСИЛАШКО, м. Київ З вершини 94-річчя Іван Венедиктович Бровко (народився 15.01.1915) оглядає рідну Україну, а також Росію, Білорусь, Польщу, Німеччину, Австрію, Чехію, які боронив від фашизму чи де служив, ав очі знову цілить пильний зір: — Кличуть очолити Педагогічне товариство України, кафедру? Не вийде… — Відступись, — каже Іван Бровко привиду. — Дай щось добре згадати… І згадує. Перший в СРСР космодром Капустин Яр за Волгою. Стела з іменами штурманів космосу. Читає: “Бровко І. В.” Тут очолюваний ним дивізіон запускав балістичні ракети. Перші! 18.10.1947 р. стартує модифікована ФАУ-2. Сягне Казахстану за 300 км! За пультом — генеральний конструктор ракет Сергій Корольов, теж українець. Відводять штанги. Рахують секунди. Пуск! За 10 літ штучний супутник Землі, дітище Корольова, відкриє Космічну еру! О, цей зір! Він переслідував Бровка під час відрядження в Чернівці. Лиш захопився Бровко палацом університету, як той пильний погляд штрикає у настрій. Чим завинив? Може, річ у заяві, якою просив дозволу читати курс лекцій з педагогіки російською двом корейцям окремо, щоб не позбавити всю академічну групу лекцій рідною мовою? Ректор Київського університету бурчав: “Творимо радянський народ”. Думав: а самих росіян питали, нащо їм псевдонім “радянський”, всіх російщити, в націях розчинятися? Он монголи: ковтали світ, та вдавилися, зосталися лиш у Монголії. Думав, як прибуде в Київ, запросять у КДБ, а КДБ… “зустрічає”. У вагоні. Кажуть, провели допити його родичів, студентів і викладачів. Дізнався, що навіть зняли з поїзда у Полтаві, обшукали і допитали його матір, Наталю Феодосіївну Бровко. Його квартира — як після трусу. Спершу відбирали книжки, а потім всю бібліотеку загребли. Раритети ще від дідуся Феодосія та з руїн будинку у Варшаві. Спорожніли полиці, де були твори Богдана Лепкого, Сергія Єфремова, Миколи Куліша, Симона Петлюри, Софії Русової. Тиждень допитів — і партзбори. Буяв травень 1960 року. І. Бровко приниженим, затаврованим, одиноким покидав Червоний корпус Київського університету, прощався з ним. Мов скляна стіна рухалася попереду, відчужувала людей. Усе чув голос секретаря: “Врага украінского народа Грушевского цитіровал!” Пекло, що бойові побратими, колеги, мов за командою, голосували за вигнання з КПРС, а отже, і з роботи. Піднімали руки, мов здавалися. На прощання ж руки ніхто не подав, не поспівчував. Похиливши чола, не дивлячись один одному у вічі, розбіглися, як миші. Потім Василь Стус cкаже Бровку, що після тюрми і від нього в Києві сахалися “друзі”, щоб не помітили їх у “підозрілих зв’язках”. Ідучи з “екзекуції”, Бровко поклонився Кобзарю. Враз із лави, де сиділи троє, один встав, стрімко підійшов, і, розкинувши руки, мов крила, щиро обняв вигнанця: “Дорогий Іване Венедиктовичу, тримайтеся, ми вас любимо”. Це був його студент, поет Володя Підпалий. Щирий цілунок, тепле слово, мов цілющі ліки, додали сил Бровку — зник розпач, і він знову відчув упевненість. Щоправда, повернувшись додому і зоставшись сам, Іван Бровко-таки замислився: як жити далі, що його чекає? Розум гарячково шукав відповіді. У тиші задзвонив телефон. Почувся незнайомий чоловічий голос з приємною українською вимовою: “Це Антоненко- Давидович”. Хотів, було, застерегти, що він, Бровко, “під ковпаком”, та сказав “під дахом”, на що той зауважив: “Усі ми живемо під одним дахом, але сподіваюся, що це не стане на заваді нашій зустрічі завтра, 31 травня, у мене вдома!” Бровка зустрів привітний інтелігент у вишиванці. Запросив за стіл до бесіди. Помітивши, що гість розглядає портрети на стіні, уточнив: угорі — Пантелеймон Куліш, його “кулішівка” впорядкувала нашу мову, його “Чорна рада” започаткувала український історичний роман, його переклади з Шекспіра, Байрона, Ґете наблизили нас до культури Європи, його Біблія укра- Творчий доробок І. Бровка їнською мовою наблизила нас до Бога. Нижче — портрет Миколи Хвильового, якому сам Павло Тичина присвячував вірші. Хвильовий самогубством повстав проти голоду, репресій. Внизу — знімок Григорія Косинки, блискучого новеліста, закатованого у ЧК. На цьому “портретна розминка” закінчилася. Бровкові зблисло: скажи, хто твій друг, і я скажу, хто ти. Та казати мав про інше: підтвердити чи спростувати чутки про “розгром організації націоналістів в університеті”. Розгрому, власне, не було: не було кого і за що громити. Гнали з роботи. І за що? За вимогу, щоб лекції читали, а наукові праці писали рідною мовою. Борис Дмитрович з болем слухав. Був уражений, що зняли з посади декана факультету журналістики доцента Шестопала. Як “націоналіста”, що дбав про читання лекцій українською, навіть росіянам прищеплював любов до неї. На шпальті “Освіти” “Цей дивовижний декан — Матвій Шестопал” (28.04. — 4.05.97) професор Дмитро Степовик і поет Микола Сом згадали, що декан, “підставляючи” себе, уперто не звільняв підозрюваних. Врятував і Степовика, якого шпигали за знайдену в нього під подушкою іконку (для мами). Вразило дисидента, що зазнав переслідувань і професор хімії Андрій Голуб за те, що читав лекції з хімії на основі української термінології. Це він наступного дня підтримав і заспокоїв Бровка, почувши, що провина того не лише в цитуванні М. Грушевського, а й у посиланні на Софію Русову, у поясненні психологічних явищ вченням Фрейда. Шкідливим вважали його вислів, що першим про робітничий рух писав не М. Горький, чий роман “Мати” вийшов 1905 року, а І. Франко, чий “Борислав сміється” читали вже 1880-го. Бровко почув: рятуватися все-таки слід. Удома Бровко перебрав у пам’яті друзів. Зупинив погляд на фото: на східцях рейхстагу він стояв з Георгієм Тюліним, полковником, начальником штабу 3-ої армійської опергрупи Гвардійських мінометних частин, де він очолював розвідку. Пригадався епізод нічної розмови з Тюліним після наказу з Москви не штурмувати Варшаву, де німці душили польське повстання. Говорили про Рузвельта, Черчіля. Коли ж мова зайшла про Сталіна, Бровко розповів про голод в Україні 1932—1933 рр. У селі Рудці біля Січеслава просто на уроці в нього, 17-річного вчителя, померла з голоду (думали, що заснула) 10-річна Марійка Хайло. Дівчинку не було кому ховати, бо сестра померла, і тата, інваліда громадянської війни, знайшли в дворі мертвим, мама вдома лежала нерухома, опухла з голоду, а з репродуктора на стовпі у клас приголомшливим потоком через відчинене вікно лився бадьорий спів: “Живьом ми вєсєло сєводня, а завтра Іван Бровко. 1960/ті...

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин