Про-читання · “Його поетичний світ — унікальне поєднання міфу й уяви”. · с. 14сторінка оригіналу ↗
ПОВЕРНЕННЯ В МІФОСВІТ АНТОНИЧА
Слово Просвіти, №04 за 2009 рік
Видання “Три перстені” (Антонич Б. І. Три перстені. — Львів: Літопис, 2008. — 128 с. Передмова М. Ільницького; упо# рядкування, наукове та літературне редагування Д. Ільницько# го; художнє оформлення Р. Романишин та А. Лесіва), яке по# бачило світ наприкінці 2008 року, здійснило якісний стрибок в індустрії книговидання в Україні: дизайнерське рішення книж# ки вражає ошатністю. Це унікальне видання, адже, з одного боку, в перевиданні “Трьох перстенів” подано вірші в сучасно# му наборі, а поряд — репринт, на якому — почерк самого Анто# нича. В епоху ксерокса й електронної книжки це видання ствердило, що в боротьбі між цифрою та буквою ще не все втрачено: книжка може претендувати на зразковість і естетич# ну довершеність. Тим більш, коли йдеться про Антонича.
Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ, Національний університет “Києво- Могилянська академія”, “Всесвіт”
Ми не одразу відкрили для себе “поганина” і “дітвака”, який створив такий художній простір, що вивів українську модерністську поезію на європейський рівень, а може, й на світовий, адже утвердив модерністську тенденцію до поетики міфу. Міф (освіт) Антонича — це дивовижний духовно-естетичний простір, який сьогодні потрібно по-новому перечитати. На жаль, Антонич, пролетівши метеором і залишивши згадку про себе як про юнака, який побачив істину, не здобувся на таке прочитання, як, скажімо, юний Рембо… Антонич тільки заявив про себе, але його поетичний світ — унікальне поєднання міфу й уяви. В Антонича художня уява майстра поєдналася з уявою поганина, з віровченням християнина в його не догматичному, а сутнісному вимірі. “Три перстені” мають цю символічну християнську основу, адже один із перстенів цієї книжки — Перстень Пісні. Про що йдеться? Насамперед про те, що ця пісня — восхваляння Бога за щедротні дари, як робив свого часу цар Давид. Маючи в скарбниці української літератури такий діамант, як Антонич, важливо сьогодні повернутися до його перепрочитання. “Три перстені”, з одного боку, підводять до цього, адже це найкраща, найдовершеніша в естетичному плані книжка поета (про що писав Євген Маланюк і що зазначає у глибокій і цікавій передмові професор Микола Ільницький). Тим більш, це ошатне видання містить копії сторінок, на яких вірші на аркушах паперу виводив сам Богдан Ігор Антонич. Ім’я поета в книжці пишеться саме у такому варіанті, що відтворює той факт, як сам позначав себе на письмі Антонич (зауважу, що про це варто було б наголосити в післямові). Стиль написання важливий для розуміння художнього мислення Антонича. Сьогодні розроблено навіть теорії, які можуть за почерком встановити сутність людини. Безперечно, для літератури це нічого не дає, але дає для масового сприйняття постаті Антонича як людини-творця. Людина не філологічна не дошукуватиметься тонкощів теорії естетики, але захоче відкрити для себе неординарність поета. І ця книжка дає всі ключі для такого відкриття. Художнє оформлення видання постає комплементарним до книжки, воно повниться духом географічного світу Антонича, і це дає читачеві ключі. Для Антонича простір Лемківщини, Львова, Карпат мав неабияке значення. Для поета земля — це метафізичний простір, із якого народжується людина і в який вона повертається. Часом у поетичній лабораторії людина наближається до рослини, адже, за Антоничем, саме рослина залишається на все життя найвірнішою своєму місцю народження. Про це згадує й
Д. Павличко в передмові до видання Антоничевої поезії “Пісня про незнищенність матерії”: “Невпинний рух матерії у формах живого і мертвого, свідомого і несвідомого, безконечна перебудова цих форм на основі їхньої взаємопроникності… Але людська свідомість скоріше погоджується на своє матеріальне продовження у вигляді дерева, ніж у вигляді каменя, глини, пилюги. Чому Антонич так часто і так пристрасно “вивчає” взаємини людини і рослини… Справа, здається, в тому, що рослина має недосяжну вірність місцеві народження, дитячу безвідповідальність за своє життя, мінливу зовнішність і вищий смак у достосуванні своєї індивідуальності до навкружжя, до часу, року і днини, до ясної погоди і іншого настрою неба…” (Павличко Д. В. Пісня про незнищенність матерії // Антонич Б. І. Пісня про незнищенність матерії. Поезії. — К.: Радянський письменник, 1967. — С. 28—29). Незнищенність — можливо, цей концепт варто тлумачити в тому ас/ пекті, що для Б. І. Антонича світ — колообіг енергії, речовин; Всесвіт, який не розвивається лінійно, але для якого в центрі руху — коло, що є безмежним. Світ Антонича незни/ щенний, позаяк усе в ньому переті/ кає з однієї речі в іншу, це архаїчний світ, у якому немає протиставлення між людиною як суб’єктом та світом як об’єктом. Є магічне нерозривне коло, в якому існує світ — тварин/ ний, рослинний, людський. Родзинка поетичного світу Антонича в тому, що на рівні онтології письма поет витворив простір міфу, а це початок у цивілізаційному осяганні дійсності й себе в ній. Про це влучно пише в передмові до книжки антоничезнавець Микола Миколайович Ільницький. Львівський дослідник неабияку увагу приділяє дитинству Антонича, вказуючи на ті образи світу мрій та ілюзій, які залишилися з поетом на все життя, які далі лише виявляли себе через модуляції, але сутнісних змін тих образів Антонича не було (його центральні образи — веретено, що заміщує сокиру). М. Ільницький згадує в передмові статтю “Міфосвіт Антонича” Марини Новикової, що, свого часу надрукована в “Сучасності”, здійснила переворот у сприйнятті “дітвака”. Здається, так, як написала дослідниця, більше про Антонича не вдалося сказати нікому. Не можу не згадати про видання Антонича, до якого писав передмову Дмитро Павличко (маю на увазі вже цитовану “Пісню про незнищенність матерії” 1967 року). Звичайно, з позиції сьогодення можна закидати “анґажованість” деяких фраґментів, але такого прочитання Антонича, в якому думка інтерпретатора не зливалася, а органічно виростала б з матерії поезії, з філософії поезії, ще не було. Прочитання, яке здійснив Дмитро Васильович, вражає зв’язністю й адекватністю, водночас ішлося про утвердження нового Антонича. Хотілося б, щоб незабаром Антонич
Ілюстрація з книжки заграв усіма барвами, а для цього важливо оновити саму здатність помислити Антонича інакше, ніж ми вже звикли його бачити. Скажімо, в цього поета лише числова символіка може поставати предметом окремого дослідження. Народження Христа у віршах Антонича “Різдво” і “Коляда”, що належать “Трьом перстеням”, змальовано не як здогад царя Ірода, а як подію поетичної реальності. І хоч вірш “Різдво” звучить ідилічно, але в рядках “Народився Бог на санях в лемківськім містечку Дуклі…” є й нотка неспокою: “на санях” у давнину — і не таку вже й далеку (подекуди ще на початку XIX ст.) — ховали небіжчиків. У “Коляді” напруження внутрішнього драматизму поступово зростає: Тешуть теслі з срібла сани, стелиться сніжиста путь. На тих санях в синь незнану Дитя Боже повезуть.
Їдуть сани, плаче Пані, снігом стелиться життя.
Автограф вірша “Коляда”
М. Новикова по-своєму трактує вірші “Різдво” й “Коляда”: “З усіх сільських занять найчастіше в його світі згадуються ремесла. Втім, і ремесла переважно обираються ті, якій донині ближче стоять до магії, до сотворіння речі як сотворіння світу. Та й тут іде відбір: Антоничеві теслі споруджують храм охочіше, аніж стіл, а стіл — імовірніше, аніж вориння (загорожу). Принцип зрозумілий. Чим символічніший, сакральніший предмет, тим швидше візьмуться його виготовляти Антоничеві майстри-маги. Якщо вже тесати сани, то не прості, а срібні, щоб їхала ними Ясна Пані — Божа Мати…” (Новикова М. Міфосвіт Антонича // Сучасність. — 1992. — №9. — С. 86). Мотив кресання належить до світотворчої системи (ткацтво, плетіння тощо — ці заняття мають архаїчну природу, їх пов’язують з космологічним ритуалом). Прочитавши перший рядок вірша “Коляда”, хочеться поставити запитання: чому теслі тешуть сани зі срібла? Срібло неможливо витесати. Але саме як початок міфічного дійства можна пояснити цю візію. Світ, який буде витворено далі, неможливо пізнати раціонально, його можна лише пережити, в нього треба вірити, адже він апелює не до раціонального знання реципієнта. Перед нами відкривається містерія про народження Христа. Лише з цих двох віршів перед читачем розгортається космогонія, відтворена в поетичній уяві. Ця книжка поезії Богдана Ігоря Антонича засвідчує, що вивчення творчості поета має бути важливим етапом у розумінні системи української літератури ХХ століття. В такому разі, аналізуючи його поезію, можна дійти висновку, що в історії української літератури ХХ століття Антонич був поетом з архетипним зором. Його поезія має потужне міфологічне забезпечення на рівні образної організації. У свою чергу, “міфосвіт Антонича” — це простір, що реалізується не лише на рівні образів, а й звукового вираження, адже фоносемантика в Антонича — також украй важливий художній засіб. У добру путь разом із “Трьома перстенями” “дітвака” Антонича, що належить до скарбів нової української літератури. А нова книжка — чарівна огранка цього скарбу, який нам іще належить усвідомити і розкрити.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
