Читацьке віче “Схід і Захід — то єдина Україна”. · с. 14сторінка оригіналу ↗
У КОЖНІЙ МИТІ — ЛЮДЯНОСТІ ПОКЛИК
Слово Просвіти, №04 за 2011 рік
5 січня цього року виповнилося 70 років Володими" рові Шевченку, багаторічному ректорові Донецького національного університету, усунутому з посади 29 липня минулого року нинішньою владою. Володимир Павлович — завідувач кафедри прикладної механіки і комп’ютерних технологій, професор, доктор фізико" математичних наук, академік НАН України. 17 років го" ловує у Раді ректорів вищих навчальних закладів До" нецької області. З 1992 року очолює Донецьке облас" не об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка. Колектив редакції, Центральне правління ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, просвітяни щиро вітають відомого науковця з ювілеєм. З роси й во" ди Вам, дорогий Володимире Павловичу!
Анатолій ЗАГНІТКО, доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри української мови та прикладної лінгвістики Донецького національного університету
Володимир Павлович Шевченко здобув освіту в Дніпропетровському державному університеті, закінчив аспірантуру в цьому ВНЗ, захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата фізико-математичних наук (1966), став асистентом, доцентом кафедри теоретичної механіки ДНУ, а з 1968 року Володимир Павлович назавжди пов’язав своє життя з Донецьким державним університетом (2000 року університет набув статусу Національного), Донецьким науковим центром Національної академії наук України. Тут відбулося його становлення як провідного вченого в галузі механіки: став доктором наук (1982), професором/завідувачем кафедри, обраний академіком Національної академії наук України (1995), членом Президії НАН України (1996); як організатора науки і наукових досліджень (очолив Донецький науковий центр НАН України та Міністерства освіти України (1996), а також став головою Ради ректорів ВНЗ Донецької області (1988)); як талановитого керівника провідного вищого навчального закладу — Донецького національного університету (1986—2010 рр.); як громадського діяча (голова Донецького облоб’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка (з 1992 р.). Володимир Шевченко відзначений найвищими нагородами — орденами князя Ярослава Мудрого V (1999) та IV (2000) ступенів, орденом Держави (2006), званнями Героя України (2006), званням Заслужений діяч науки і техніки України (1991), Державною премією України в галузі науки і техніки України (2003), орденом Франції “Академічна Пальма” (2003) та ін. Писати про В. Шевченка і легко, і надзвичайно складно. Легко тому, що багато чого хочеться розповісти, а складно, що не просто охопити обшир проблем, напрямів, аспектів, якими він продуктивно й творчо займається.
Проте на дечому слід детальніше зупинитися. Насамперед це стосується його підтримки наукових ініціатив. На всіх адміністративних посадах — від завідувача кафедри, декана факультету, проректора з навчальної роботи до ректора, голови Донецького наукового центру НАН України та Міністерства освіти і науки України — визначальною рисою Володимира Павловича є не тільки підтримка творчих наукових ініціатив, а й власне ініціювання наукових проектів, досліджень. Він чи не першим здобув міжнародний науковий грант, що дозволило опрацьовувати разом із Новосибірським науковим центром Російської академії наук один із найпріоритетніших наукових проектів; ініціював масштабну угоду про співпрацю з Московським університетом імені М. В. Ломоносова, яка нині реалізується в багатьох напрямах. За його ініціативи Донецький національний університет є членом Європейської асоціації університетів, Євразійської асоціації університетів, Асоціації університетів країн Чорноморського басейну “АІМOS”, Асоціації бізнес-освіти, бере активну участь у виконанні Європейських науковоосвітніх проектів і програм. Протягом трьох останніх років Дон- НУ належить до десятки кращих ВНЗ України з усіх видів діяльності. Особливо піклується Володимир Павлович про молодих науковців, творчо обдарованих студентів, талановитих викладачів. За його ініціативи щороку (з 2002-го) в Донецькому регіоні Донецька обласна рада й Донецька облдержадміністрація нагороджують найкращих викладачів вищих навчальних закладів і студентів відзнаками й грошовими преміями. Знаковою в ДонНУ стала традиція “Урочистий прийом у ректора” (з 2001 року), де вшановують найкращих студентів і викладачів, відмінників освіти, активістів культурно-масової роботи; за його підтримки щороку проводять конкурс наукових, навчально-методичних робіт. Від початку проведення Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика (з 2001 року) Володимир Павлович ініціював відзначення кожним вищим навчальним закладом регіону переможців цього престижного конкурсу. Автор цих рядків найкраще відчув особливості стилістики його роботи та організаторсько-пошукові здібності під час організації та проведення масштабного за кількістю учасників та колом опрацьовуваних наукових проблем VI Міжнародного конгресу україністів, що проходив у Донецькому національному університеті 29 червня — 2 липня 2005 року. У роботі Конгресу взяли участь науковці України, Польщі, США, Канади, Росії, Білорусі, Австрії, Німеччини, Сербії, Чорногорії, Чехії, Словаччини, Угорщини, Болгарії, Франції, Італії, Литви, Португалії, Австралії, Японії, Нової Зеландії та ін. (близько 800 учених із 21 країни світу). Тільки уміння Володимира Павловича узагальнити й передбачити обшир подій, спрогнозувати перебіг роботи Конгресу, віднайти джерела фінансування дозволило на належному рівні провести цей форум, вирішити багато проблем. Володимир Павлович став душею Конгресу від його початку аж до закриття. Володимир Павлович ні до кого не ставиться зверхньо, розуміє проблеми кожного, уміє так повести розмову, що без зайвого наголошення, інтонування, повторення відчуваєш, наскільки відповідальним і важливим є певне питання. Спокійно, зважено кожного вислухає, і в підсумку в його словах постає чітко вивіреним кожний крок і місце кожного виконавця визначеного плану дій. Пригадую, наскільки складною і проблемною здавалася підготовка до проведення засідання вищого органу управління Білорусько-російсько-українського Консорціуму прикордонних університетів у Донецьку 2009 року за участі консула Російської Федерації, голови Донецької облдержадміністрації та інших високопосадовців, але вміння Володимира Павловича побачити справу в перспективі окреслило весь перебіг наради, яка відбулася на високому організаційному рівні. Володимир Шевченко — людина з усіма властивими для неї глибинними почуттями, болями, тривогами. Це відразу відчуваєш. Він народився в селі Підгороднє, що сьогодні поступово зливається з мегаполісом — Дніпропетровськом, там його домівка, там мешкає його мати Наталія Юхий наставники щиро дякували очільникам міста, родинам, які піклувалися про них, запрошували до себе в гості. Отож не дивуйтеся, коли серед донецьких теримівна, там він згадує свого батька Павла Андрійовича, якого так і не судилося побачити (батько загинув 1942 року, а Володимир Павлович народився 5 січня 1941 року). На моє запитання: “Де Ваше серце?”, він одразу відповідає: “На рідній землі. Там моя душа наповнюється живодайністю й теплом, відтворюється її первинний вияв, я сам набираюся сили, насичуюся рідною енергетикою, яку ніщо не може замінити; Донеччина для мене стала також дорогою, її знаю і люблю”. Розповідає про те, як одного разу, ще навчаючись в аспірантурі, ніяк не міг “взяти невласний інтеграл”, а вночі наче постав образ людини в Божому одіянні, яка пророкувала, що все буде гаразд. Вранці прокинувся — і все лягло на папері “рівними рядками” — так ніби й не було сумнівів, довгих днів, тижнів і місяців важких і суперечливих міркувань і прагнення розв’язати. У цьому простежується його Єство — жити тим, що важливе й визначальне, що витворює тебе самого і ти сам його твориш. Образ цієї Людини- Пророка ще раз постав уві сні, коли разом із дружиною Галиною Євгенівною, яка вже була в пологовому будинку, мріяли, щоб після дочки обов’язково був син. Ізнову уві сні постав пророчий Образ, до якого й звернені були слова Володимира Павловича “Хочемо сина, назвемо його ім’ям мого батька — Павлом”. Прокинувся ще задовго до світанку й побіг до пологового будинку, бо ще ніякий транспорт не ходив. Прибіг, подивився на списки, прочитав — син. Радість була безмежна. Її й сьогодні легко відчути в словах Володимира Павловича, хоч стільки вже прожито й пройдено, наче він знову біжить до лікарні — і бачить таку бажану звістку. Щасливий і відкритий у своїх розповідях про сімейні радості — дітей (доньку Олену і сина Павла), онуків, рідну матір, якою опікується щохвилини, про болі і тривоги душі якої знає, мабуть, усе. Надзвичайно емоційний і жартівливий у розповідях про власні пригоди, вимогливий і принциповий на численних нарадах, ініціативний і спрямований у майбутнє — це Володимир Павлович Шевченко.
конів, оспіваних Володимиром Сосюрою і Павлом Вольвачем, ви зустрінете гурт молоді із Західної України. Схід і Захід — то єдина Україна.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
