Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Архівні знахідки · “У сей страшний день усе, що робилося в місті, було противне здоровому змислу та логиці”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Затавровані прокляттям В. М. Єгор’єв, Муравйов, Ремньов і Ко

Слово Просвіти, №04 за 2012 рік

Блиснув промінь надії. Вона кинулась до мене. — Ходімо разом у дворець. Ради Бога! Спаси Петра й мене! Бо коли Петра вб’ють, то я себе теж кончу! Я хутко одяглася, перехрестилась і поїхали. По вулицях сумно. Скрізь бите скло, глина, калюжи крові, — он забитий лежить, без чобіт… Різка пляма на фоні міста… На війні — се друге діло… А тут — тут се не можливо. Можна навіть збожеволіти. На площі гармати та вартові. — Стійте! — І страшенна лайка. Зупинилися. Ждемо. Підходе до нас зухвальний напівп’яний солдат: — “Куди вас бенера несе? Пропуск!” — Нам до двірця треба. Поважній справі. Пропустіть, будь-ласка. — Валяй!.. — гукає візникові. А нам навздогін: — Поспішайте, а то розстріляють, буржуйки прокляті!.. Угадав — і як боляче — ой, як боляче хлеснув по серцю!.. Ось і дворець. Ріг парку — заворот… Величезна юрба людей… Жінки й діти — всі намогаються протиснутись наперед, подивитись як-небудь, як-небудь добратися до трупів… Ідемо далі… Важко… Ворота. Юрба народу. На площі перед двірцем — десятків зо два свіжих трупів, без чобіт і шинель, розкидано як попало. Калюжи свіжої крові. Стоять палачі, спираючись на рушниці — палять “цигарки”. У декотрих кишені від здобичу помітно відстебурчились. Плаче біля стіни жінка, одягнена в каракульове манто. А з двірця виводять до парку трьох офицерів. — Куди??? Господи, як Ти це терпиш!!! — Але весело сяє сонечко над людською скорботою, щебечуть пташки, байдужі до жаху обличчя сірошинельників, спокійно вивернувся на подушках автомобілю “товаріщ” із револьвером збоку. Ми входимо в двірець, пробиваючися крізь давку, а з парку гуркотить паганий вибух, наче одірваний вибух десятка рушниць. Паганий, їдкий смород брудної, п’яної юрби. Забруджено й запльовано все, що тільки можна. Страшно йти. “Победітєлі” розвалились по всіх залях. Де комісар — ніяк не доб’єшся. Шукаємо годину, півтори… Сновигаємо по коридорах, уже серце закаменіло, не реаґує на чуже горе — свого доволі… Утома ноги підкошує. Ось повели молодого безусого хлопчика, корнета-гусара, за те, що на чоботях мав кокардочку. Іде, як овечечка під ніж, блідий, гордий, мовча, без сльозинки. Сльозами не зарятуєш. Ось на долівці валяється пальто якогось полковника з погонами. Ось зірвані погони лежать на підоконникові. А юрба все росте, а мертвих усе збільшується! Господи, чи встигнемо ми вимолить у палачів спасти “нашого Петю?” А скільки матерів, жінок, наречених і сестер метушиться тепер у безкрайній розпуці, не знаючи де їх “Петі”!.. І нарешті ми добралися до самого Ремньова, “командуючого другою армією, тимчасового генерал-комісара міста Києва”. Грубе, жорстоке, безглузде, спотніле й брудне обличчя, блукаючі очи, нервові рухи… Балакає хрипко. І теж револьвер на столі, револьвер на поясі, револьвер стирчить із кишені. Запалює папіроску з золотого портсігару з княжеською монограмою, заквітчаного безліччю цяцьок, погончиків, ініціялів, значків і т. и. — Чєво вам? Пояснюємо. Узяли неповинного… Доказуємо… Несподіваний рух великодушшя. — Єслі нє разстрєлян — вазьмітє єво… Вот вам ордер. Тиче до рук брудний шматок паперу з написом “освободіть П”. і підписом “Ремньов”. — А де він може бути? — Не знаю. Шукайте. Буду я вам ще тут справки наводити? Ми бігом із кабінету. До кого звернутись? Кого молити допомогти? Ідемо до виходу — назустріч п’ять товаришів і серед них — хто б ви думали? Володимир Миколайович Єгор’єв. Так, він самий — Володимир Миколайович Єгор’єв, бувший колись блискучий полковник, потім генерал. Не під арештом, не йдуча на розстріл жертва, а “діяч”, “главарь”, один із командуючих большовицькими бандами. З ним “сам” Муравйов, підлий перебіжчик, жандарський ротмистр Миколи II-го, нині главнокомандуючий “східнім фронтом”. Але Єгор’єв, Єгор’єв… Його я так гарно знала по Петрограду, його ж я бачила й 13 серпня 1914 року під Замостям, коли він, тоді ще начальник штабу 3 гренадерської дівізії, тікав пішки по соші від Замостя на Красностав, кинувши шапку й сумку, охоплений паничним жахом, коли майже вся гренадерська дівізія попала в полон, оточена по його ж вині австрійцями з обох її флангів… Безсоромний, на щастя один з дуже небагатьох кадрових офіцерів, одверто приставший до розбишацької “армії” Муравйова… Я хотіла гукнути його, але язик не повернувся… Безсило я схилилася до стіни. На один крок од мене пройшов він, Юда-продавець, на очах котрого розстрілювались його ж брати офицери, генерали, полковники… пройшов — але побачив мене, пізнав і здрігнув. І я ясно бачила, що на хвилинку, одну коротку хвилинку, в ньому прокинулось сумління… Цей, загинувший морально, озвірілий у товаристві убійників і грабіжників, негідник згадав, щой він був людиною, тільки зараз же він переміг себе й забалакав із крівавими співратниками. Але голос його прохрипів і я бачила, я зрозуміла, що горло його стиснуто рукою невблаганого сумління. Юда проклятий, нехай же швидше рука Божого Суду стисне твоє горло, хай загинеш ти, як Юда з Іскаріоту… Ми бігали цілий день по городу, байдуже жорстокому, ми бачили ціле море людських страждань, обличь, присуджених на смерть і чекаючих свого часу в коридорах і фойє городського театру, за ґратами старих поліцейських участків, у багажній конторі вокзалу, очи червоні від сліз у бідних жінок, прохавших забрати все багацтво, але повернути сина, брата, чоловіка… І ми найшли “його” — Петра П. —у якійсь темній коморі, яку перевернуто в тюрму. Чоловіка з двадцять сиділи на холодній підлозі, біля розбитих вікон, голодні, але сього не почуваючи. — Ось записка “товаріща Ремньова”, командуючого другою армією. Старший доглядач пагано вилаявся й звелів випустити. Втручився другий — матрос, зарісший бородою, сходжий до малпи: — Плювать на Ремньова! Без Муравйова не випущу. — А я кажу — можна, значить можна! — А мені наплювать, не пущу! Ідіть до Муравйова! Нас майже випхнули за двери. На вулиці вже нікого не було. Темніло. Сяк-так дійшли ми до вокзалу, де на першій путі стояв потяг “самого” Муравйова, котрий пильно доглядали вартові. Пропустили за п’ятьдесят карбованців, що всунули вартовому. У середині колись дуже гарного, а тепер загадженого сальонвагону порозлягалися “штабні”, забруднені, озвірілі, з грубими викриками, згубивши чоловічий вид, пугачівці. — Муравйов вас не прийме. — Нас од Ремньова прислано по справам, — енергійно сказала я. Прийняв. Тісне купе. Худий та високий, незграбний, сухий, черствий, без серця, деспот-кат. Не дивиться в вічи. — Нічого не можу зробити. Ідіть до Ремньова. — Та я ж у нього була — ось його підпис. — Ідіть тоді до чорта! Є в мене час із вами возитись! — Ради Бога! — Хоч би й ради Бога! Ви з дурницями лізете, а в мене справ по горло! Вийшли ми чуть живі… У його “справи”, а в нас “дурниці”… Кого-кого ж прохати про помилування?.. І допомогло чудо. Хлопчисько — чех, Фрідріх, бувший солдату мого брата в полку, зустрівся мені на вокзалі. — Може, ви нам допоможете? — Схопилась я за сю соломинку. У сей страшний день усе, що робилося в місті, було противне здоровому змислу та логиці. Випадок керував рухом подій, випадок вирішав долю сотень людей, випадок спас і Петра П. — Записка Фрідріха, який, як виявилося, був “комендантом” м. Києва… Але скільки, скільки неповинних жертв полягло в сей і в два другі за ним дні, полягло так безглуздо, так жорстоко, від руки “затаврованих прокляттям”. Сестра милосердя Військово-науковий вістник Генерального Штабу УНР. — Київ, 1918. — ч. 1. — С. 45—49.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин